Розділ «ЧАСТИНА IV. НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ»

Завершальна частина системи критичного ідеалізму - "Критика здібності судження", в якій К. намагався остаточно подолати вихідну "прірву" між природою й свободою, феноменальним і ноуменальним світом, теоретичним і практичним розумом, наукою й моральністю, "перекинути" між ними "міст". Між світом свободи й світом природи як їх єднальна ланка лежить світ краси. У "здібностях душі" між "пізнавальною здібністю" і "здібністю бажання" К. знаходить "чуття задоволення й незадоволення"; в пізнавальних здібностях ланкою, що опосередковує розсудок і розум, є "здібність судження", котра, як і перші дві, має свій апріорний принцип -доцільність (у розсудку - закономірність, у розумі - конечна ціль). Доцільність і є те спільне, що є між природою й естетичною діяльністю. Ученням про цілі та доцільність є телеологія. "Цілі ж бувають або цілями природи, або цілями свободи". Телеологія поділяється на телеологію природи й телеологію свободної художньої творчості (останню К. услід за вольфіанцем Баумґартеном називає естетикою (ученням про красу). К. пропонує єдиний підхід до живої природи і до художньої творчості. "Зовнішній доцільності" Вольфа та "іманентній доцільності" Арістотеля і Ляйбніца, які споріднював онтологічний підхід, що був проявом антропоморфізації природних процесів, приписуванню цілей природі, перенесенні на неї здатності до цілепокладання, яка притаманна лише людській діяльності, К. протиставив розуміння телеології як регулятивного методологічного принципу в поясненні живої природи. Доцільність - "особливе апріорне поняття, яке має своє походження виключно в рефлексуючій здатності судження". Поняття "цільової причини" грає в нього лише роль "...хорошого евристичного принципу..." пояснення живої природи, який дозволяє, якщо й не подолати, то принаймні обмежити механістичний детермінізм, і спонукає до подальшого дослідження природних причинних відношень. У XX ст. у зв'язку з розвитком кібернетики цільова причинність та телеологічний спосіб пояснення увійшли в широкий науковий ужиток. (Щоправда, сам термін "телеологія" заради відмови від ідеалістичних та теологічних історичних нашарувань замінюється терміном "телеологія"). Кантівська телеологія природи заслуговує пильної уваги ще й з огляду на те, що в ній наголошується на необхідності ціннісного підходу до природи, який сьогодні в умовах екологічної кризи є вельми актуальним. Природа - цілісний організм, і в ній не можна руйнувати якісь "частини", не руйнуючи цілого.

K - засновник філософської естетики. Він уперше не лише чітко виокремив естетичне як особливий вид людської діяльності, що принципово відрізняється і від пізнання, і від моралі, але й обґрунтував їх зв'язок. Вона - посередня ланка між ними. Естетичне однією стороною повернуте до пізнання, а другою - до моралі. Конкретніше цей зв'язок з'ясовується через поняття "гармонія пізнавальних здібностей" і "символ". Щодо пізнання, то естетичне чуття ("гра здібностей") розвиває творчу уяву, яка, як показано в першій "Критиці", є головним конструктором теоретичних понять. Щодо моралі, то "прекрасне є символ морально-доброго". Основними категоріями естетики є прекрасне і піднесене. Прекрасне є апріорне, безпосереднє, всезагальне й суб'єктивно необхідне задоволення, обумовлене породженням безцільно-доцільних форм. Воно є категорія ціннісного відношення людини до світу, опосередковане соціальними зв'язками, без яких не могло б виникнути. Воно не має прямого відношення до світу речей у собі, але прилучає нас до нього через посередництво естетичного споглядання моральних начал людини. У піднесеному естетичне остаточно поєднується з моральним, а кантівський гуманізм знаходить свій вираз у наполегливій тезі, що саме в людині, й тільки в ній, здійснюється зв'язок між світами й сферами буття. Вище людини у світі, що нас оточує, немає нічого.

До потужного спектра продуктивних ідей, які містяться у філософській спадщині К. належить також ідея історії філософії як науки та її значення для самої філософії. Саме К, а не Геґель, вперше висунув ідею "філософської історії філософії", яка можлива "не історично або емпірично, але раціонально, тобто а пріорі". Історичне а пріорі — це не сукупність історичних фактів історії філософії, а система можливих розумових структур. Історія філософії стає в такому розумінні "філософською археологією", частиною й базисом самої філософії. Ідея була підхоплена кантіанцями і реалізована Геґелем, Шеллінґом і Фоєрбахом.

Яких би філософських проблем не торкався К. він прокладав нові шляхи і відкривав нові горизонти. Нема жодного вчення і філософського напрямку в післякантівській філософії, яке б не зазнало впливу К. (не кажучи вже про кантіанство, нім. класичну філософію, неокантіанство, "легальний марксизм"). Сьогодні ми маємо переглянути й подолати чи не всі вкрай однобічні оцінки кантівської спадщини, які мали місце в ортодоксальному марксизмі (дуалізм, апріоризм, агностицизм, формалізм, антиісторизм, ригоризм, суб'єктивізм тощо). Але насамперед треба визнати як суто помилкові твердження, що "філософії Канта далекі основи гуманізму", що вона "пуста та бездушна" (А. М. Деборін), що однією з її "принципових вад і заблуд" є "абсолютизація тези про цінність кожної окремої особистості" (В. Ф. Асмус). Для нас К. ще багато в чому не позаду, а попереду, за горизонтом.

Ю. В. Кушаков

КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ І. КАНТА

див. Імператив.

"КРИТИКА ЗДАТНОСТІ СУДЖЕННЯ"

"КРИТИКА ПРАКТИЧНОГО РОЗУМУ"

("Kritik der praktischen Vernunft", 1788) - друга за часом виходу з кантівських критик, яка розвиває систему критичної філософії і розглядає застосування розуму в його практичному відношенні. Традиційно вважається, що в "К п. р." І. Кант викладає свою етичну систему. Це пов'язано зі специфікою використання ним поняття практичного, оскільки під практичним Кант розуміє все те, що пов'язано з дією, реалізацією волі, і тим самим обумовлюється ідеєю свободи. Фактично перехід до "К. п. р." намічено ще в "Критиці чистого розуму". Зокрема, в гл. II трансцендентального вчення про метод -"Канон чистого розуму" - Кант вказує, що кінцевою метою трансцендентального застосування чистого розуму є спекуляція щодо трьох предметів: свободи, безсмертя і Бога. Однак всі ці ідеї набувають своєї реальності не у сфері чистого розуму (де вони виконують виключно регулятивну функцію), а у сфері практичного розуму, де розум виступає законодавцем. Центральною ідеєю виступає саме ідея свободи, оскільки практичне застосування розуму передбачає його незалежність від емпіричних об'єктів (воля, яка визначається лише чуттями, тобто патологічно, окреслюється Кантом як тваринна воля - arbitrium brutum). Інакше кажучи, волею, яка не залежить від чуттєвих потягів, є тільки вільна воля (arbitrium liberum). Доводити сам факт наявності вільної волі, за Кантом, немає потреби, оскільки практична свобода може бути предметом досвіду. Кожен може переконатись в тому, що людську волю обумовлюють не тільки предмети, які безпосередньо афіціюють відчуття, але й розум. Причому розум предписує волі такі закони, що мають характер імперативів, тобто об'єктивних законів свободи. Основна відмінність між законами природи й законами свободи Полягає в тому, що в перших йдеться виключно про те, що трапляється, тоді як другі мають своїм змістом те, що має трапитись. Із зазначеним практичним застосуванням розуму пов'язується здатність бажання (Begehrungsvermögen), яку в "К. п. р." Кант визначає як здатність служити завдяки своїм уявленням причиною дійсності предметів даних уявлень.

Отже, у сфері практичного розуму ідея свободи набуває своєї об'єктивної реальності (що було неможливим у чистому спекулятивному розумі, оскільки це означало б надчуттєве застосування категорій). Для того, щоб продемонструвати характер діяльності практичного розуму можна йти двома шляхами. З одного боку, можна (і необхідно) розглянути поняття обов'язку і встановити його загальну формулу. Це завдання вирішується Кантом у пращ' "Основи метафізики моральності" ("Grundlegung zur Metaphysik der Sitten", 1785). З іншого боку, необхідно продемонструвати, що причинність у сфері практичного розуму визначається лише свободою (ідеєю), в результаті практичний розум виявляється емпірично необмеженим розумом. Тому Кант формулює назву своєї другої критики як "К. п. р.", а не критика чистого практичного розуму. Якщо ми визнаємо наявність чистого практичного розуму, то тим самим знімається необхідність в його критиці.

Структура "К. п. р." лише до певної міри відтворює структуру "Критики чистого розуму". Оскільки в основі пізнання практичного розуму лежить чистий розум, то загальний розподіл "К. п. р." відповідає розподілу критики спекулятивного розуму (що складається з вчення про начала та вчення про метод, причому перше містить дві частини: аналітику та діалектику). У цьому "К. п. р." подібна до "Критики чистого розуму". Але на відміну від останньої, порядок викладення в аналітиці є цілком протилежним. У ній Кант йде від основоположень до понять і лише потім (де це виявляється можливим) переходить до чуттів. Специфіка практичних основоположень полягає в тому, що вони містять загальні визначення волі. Вони розподіляються Кантом на дві основні групи: максими (їх умова розглядається суб'єктом як значима виключно для його волі), і практичні закони (якщо вони визнаються об'єктивними, тобто такими, що мають силу для волі кожної розумної істоти). Інколи максими можуть суперечити законам, але таку ситуацію розбіжності Кант вважає практичною патологією. Нормальний стан - це узгодженість максим та законів і відповідність перших останнім.

Кожен практичний закон діє у формі обов'язку, тобто імперативно. Імперативи можуть існувати лише для таких істот, у яких воля визначається не тільки розумом (до цього типу істот належить людина, більш того - саме вона і складає цей тип істот). Інакше кажучи, якщо б усі вчинки людини визначались лише розумом, то практичний закон не міг би не бути реалізованим - йому просто не було б альтернативи. Отже, всі імперативи мають об'єктивний характер. При цьому вони можуть визначати умови причинності розумної істоти з огляду на результати дії (такі імперативи є гіпотетичними; Кант визначає їх ще як практичні приписи), чи виключно волю безвідносно до результату дії (це категоричні імперативи). Поняття "імператив", введене Кантом, дозволило зафіксувати важливу властивість практичного закону. Він повинен мати виключно формальний характер, оскільки в ньому будь-який об'єкт (матерія) здатності бажання (навіть бажання щастя, яке завжди асоціюється з певними речами чи з певним матеріальним станом і пов'язується з почуттям задоволення чи незадоволення) не може виступати визначальною основою для волі. Подібний формальний характер практичного закону, а також його незалежність від особистих (суб'єктивних) схильностей, робить його частиною загального законодавства. Тобто, виходячи тільки з розуму, практичний закон має імперативну силу для всіх без виключення розумних істот незалежно від тих обставин, в яких вони перебувають. Цей практичний закон, який апріорно визначає форму волі, на думку Канта, може бути сформульованим наступним чином: вчиняй так, щоб максима твоєї власної волі могла мати силу принципу загального законодавства.

Тісно пов'язаним із реалізацією практичного закону є обґрунтований Кантом принцип автономії волі. Справді, воля, яка керується розумом і діє згідно з моральним законом, не може бути визначена нічим іншим, крім самого розуму. На відміну від цього, гетерономна воля, визначається не лише собою, а ще й тим предметом, який становить об'єкт бажання. У результаті, окреслюючи відмінність між законом автономії та гетерономії, Кант пише, що перший завжди пов'язаний з надчуттєвим світом. Таким чином, для людини виникають, так би мовити, дві природи: природа праобразна (natura arehetypa) - вона пізнається тільки розумом і являє собою належне; та природа відображена (natura ectypa), яку ми вбачаємо в емпіричному світі з точки зору можливої реалізації в ньому належного.

Проте, віднесення свободи до причинного ряду (адже саме свобода є причиною і основою будь-якої практичної дії) передбачає певне розширення чистого розуму, яке неможливе у випадку його спекулятивного застосування. Зазначене розширення чистого розуму в його практичному застосуванні, за Кантом, є цілком коректною процедурою. Справа в тому, що рефлектуючи над дією (вчинком) спекулятивний розум надає свободі не теоретичної, а тільки практичної реальності. Поняття причини може бути застосоване лише відносно явищ, і жодної спекулятивно пізнаної causa noumenon не може бути. Тому кажучи, що причиною вчинку є свобода, спекулятивний розум не визначає (не пізнає) цю причину, а тільки вказує на загальну причинність у практичному відношенні.

Визначивши поняття морального закону, Кант переходить до аналізу об'єктів практичного розуму - добра і зла. Так само як і чистий розум, практичний розум має свої категорії. Але, на відміну від чистого розуму, в якому вони є категоріями природи, в практичному розумі вони виступають категоріями свободи. Таблицю категорій свободи Кант подає в гл. П аналітики практичного розуму, в розділі "Про поняття предмета чистого практичного розуму". Наступним важливим кроком є аналіз Кантом мотивів чистого практичного розуму. На його думку, для того, щоб вчинок був моральним, його єдиним мотивом має бути сам по собі закон, а не будь-яка схильність. Тобто, якщо вчинок здійснюється не заради самого закону, то він може бути окресленим тільки як легальний, але не як моральний.

У діалектиці чистого практичного розуму Кант формулює антиномію практичного розуму, яка грунтується на сполученні в понятті блага доброчинності і щастя. Ця антиномія полягає в тому, що мислячи це сполучення синтетично, як поєднання причини і наслідку, ми не можемо представити як причину ні щастя, ні доброчинність. У діалектиці Кант окреслює три постулати чистого практичного розуму: безсмертя (цей постулат випливає з необхідності співрозмірності тривалості існування з повнотою реалізації морального закону), свобода (цей постулат випливає з необхідного припущення незалежності від чуттєвого світу) та буття Бога (як умови існування умоглядного світу, витлумаченого в термінах вищого блага). Останній з постулатів часто визначають як кантівське моральне доведення існування Бога.

На відміну від вчення про метод чистого теоретичного розуму, вчення про метод чистого практичного розуму містить у собі тільки розгляд того, яким чином можна сприяти проникненню законів чистого практичного розуму в людську душу та їх впливу на максими, тобто перетворенню об'єктивно практичного розуму на суб'єктивно практичний. До методів практичного розуму Кант відносить перетворення процесу оцінки за моральними законами на звичайну природну діяльність кожної окремої людини.

Значення "К. п. р." полягає в тому, що вона виступає основою для розуміння не лише кантівської етики, але й всієї системи критичної філософії в її цілісності й завершеності.

"КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ"