Розділ «ЧАСТИНА IV. НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ»

ГУМБОЛЬДТ (HUMBOLDT) ВІЛЬГЕЛЬМ

(1767-1835) - філософ, державний діяч, дипломат, відомий своїм працями в галузі мовознавства, культурології, історії. Навчався в ун-тах Франкфурта-на-Одері і Ґеттінґена. Перебував у дружніх стосунках з Ґете та Шиллером. Виступив одним з ідеологів реформування системи освіти в Пруссії, а в 1809 з його ініціативи було засновано Берлінський ун-т. Знаходився під впливом філософії Канта, разом з Шляйєрмахером та Шлеґелем розвивав основи герменевтики. До основних робіт Г. відносяться: "Про межі державної діяльності" (1792), "Про відмінність статей та її вплив на органічну природу" (1794), "Про мислення і мову" (1795), "Естетичні досліди" (1798), "Про вивчення мов" (1801-02), "Роздуми про всесвітню історію" (1814), "Про задачу історика" (1821), "Характер мови та характер народу" (1822), "Про відмінність у побудові людських мов і її вплив на духовний розвиток людства" (1830-35).

У своїх поглядах на історичний процес Г. доводив, що система історії не може обмежуватись виключно інтелектуальною історією людства, а повинна включати в себе ще й природно-історичний аспект людського існування. Всього, за Г., існують три базові помилки, які даються в знаки при спробах побудувати систему всесвітньої історії: а) вся увага приділяється виключно розвиткові культури та цивілізації; б) люди розглядаються здебільшого як розумні істоти, а не як продукти природи; в) завершенням історії вважається форма абстрактної загальної досконалості, а не розвиток потенційних можливостей індивідуальних форм. Основною рушійною силою історії Г. вважав не окремих особистостей, а народ як ціле.

Важливість вивчення мови Г. пояснює тим, що в ній фіксується спосіб бачення людиною світу. У зв'язку з чим він вводить поняття "мовне світобачення" (sprachliche Weltansicht), тобто завдяки аналізу мови стає можливим дослідити процес перетворення світу в думки, описати механізми та специфіку взаємодії ідеального і натурального, а сама мова постає як постійно триваюча робота людського духу. При цьому зовнішнє розмаїття мов і мовних значень поєднується Г. з ідеєю "внутрішньої форми мови" (innere Sprachform), яка пов'язана з внутрішньою потребою людини в цілісному осмисленні навколишнього світу. У своїй естетичній теорії Г. бере за основу кантівське поняття "продуктивної сили уявлення". Тому як здатність мистецтво постає для нього як закономірне вміння наділяти продуктивністю силу уявлення. Що ж до сутності мистецької діяльності, то вона розглядається Г. як редукція природи як дійсності (з цим пов'язане негативне ставлення Г. до тлумачення мистецтва як копіювання природи) і відтворення її як продукту сили уявлення. У своїй класифікації мистецтв Г. виділяє два основні види: мистецтво форми та мистецтво маси (архітектура). Мистецтво форми, у свою чергу, можливе як мистецтво настрою (музика, декоративне мистецтво, танець) та мистецтво зображення (поезія, театр, живопис, скульптура).

На думку Г. Шпета постать Г. має бути поставлена в один ряд з іменами Ґете, Фіхте, Шеллінґа, братів Шлегелъ, Шляйєрмахера, Геґеля. Про внесок Г. у розвиток філософії і зокрема - філософської антропології пише Е.Кассірер. Послідовниками Г. у галузі дослідження мови себе вважали А.Потт, Г. Штейнталь, К. Фосслер, О. Потебня,

ҐЕТЕ (GOETHE) ЙОГАН ВОЛЬФҐАНҐ ФОН

"ЗАМКНЕНА ТОРГОВА ДЕРЖАВА"

("Der geschlossene Handelsstaat", 1800) - праця Й. Ґ. Фіхте, в якій викладаються його погляди на походження держави і права, а також робиться спроба розбудови проекту майбутньої політики. Сам Фіхте, вважаючи, що його проект зустріне багато заперечень з боку конкретних політиків і можливо ніколи не буде остаточно реалізованим на практиці, був переконаний, що запропонована ним модель політико-правових й суспільно-економічних відносин не є утопією, оскільки утопію може породити лише такий розум, який розглядає політико-правову науку як своєрідну інтелектуальну гру. Структурно робота складається з попереднього пояснення назви, посвяти, вступу та трьох книг. Перша з них має назву "Філософія" і розглядає проблему внутрішнього конституювання держави розуму. Друга - "Сучасна історія" -тлумачить характер торгових відносин в існуючих дійсних державах. Третя - "Політика" — присвячена доведенню необхідності замкнення торгової держави.

Важливе значення має перша частина праці в якій Фіхте обґрунтовує поняття "замкненої торгової держави", яке він застосовує за аналогією з поняттям "правової (juridische) держави". Правова держава — це замішена сукупність людей, що підлягають одним законам і відповідно - одній примусової силі. Проте закони існують для того, аби люди могли вести взаємні справи, які Фіхте позначає поняттям торгівлі. Тому держава, яка є правовою за своєю формою, має бути торговою за своїм змістом. Подібне органічне поєднання форми і змісту досягається не в якійсь конкретній державі, що існує на земній кулі, а в державі розуму (des Vernunftstaates). Як наслідок, політика, витлумачена як наука про управління сучасною державою, виявляється своєрідним містком, що перекидається з теперішнього в майбутнє і стає процесом визначення шляху перетворення дійсної держави в державу розуму. Такий спосіб розуміння політики спричинив розподіл роботи на три частини, які послідовно розв'язують три проблеми: що в державі розуму відповідає праву у сфері торгових відносин, яка існує практика торгових відносин у сучасних державах, яким чином сучасні держави могли б перетворитись на державу розуму.

Вихідним пунктом міркувань Фіхте виступає настанова на чітке визначення того, в чому полягає призначення держави. На його думку, існують дві крайнощі щодо відповіді на це запитання. З одного боку, вважається, що держава має обов'язок зробити кожну людину щасливою, а тому її права щодо кожної особи є фактично безмежними, оскільки цей обов'язок перетворює державу на опікуна своїх громадян. З іншого боку, всі обов'язки держави обмежуються виключно наглядом за формальним дотриманням права власності, що значно звужує права держави і ставить їх у безпосередню залежність від права кожного конкретного громадянина. Обидва наведені способи пояснення цілей державної влади, на думку Фіхте, є хибними. Тому він пропонує власний варіант: призначення держави полягає в тому, аби спочатку надати кожному громадянину власність (тобто забезпечити право власності), а вже потім - охороняти його.

Для того, щоб обґрунтувати своє розуміння цілей держави, Фіхте звертається до аналізу ряду ключових проблем політико-правової науки. Перша з них пов'язана з виникненням самої держави і права. В основі виникнення права лежить необхідність збереження людської свободи. Як доводить Фіхте, в стані, коли всі можуть робити все що завгодно і не існує такого поняття як власність (яке пов'язується з існуванням виключного права того чи іншого індивіда на певний предмет), свобода кожного окремого індивіда виявляється мінімальною. Тому виникає потреба в договорі, в якому закріплюється поняття права і встановлюється держава, яка замикає певну кількість людей в цілісність, на яку розповсюджується єдине для усіх них право. Така цілісність має бути замкненою, оскільки домовляється завжди обмежена кількість людей, а отже умовою існування права виявляється замкненість тієї спільноти, на яку воно розповсюджується. Проте подібне визначення права стосовно дійсних спільнот людей має лише формальний характер. А отже, це поняття права має бути співвіднесено з поняттям права як такого чи права в державі розуму. Останнє виявляє свою спорідненість зі справедливістю, оскільки Фіхте тлумачить його як рівний розподіл всіх наявних благ. Таким чином, метою будь-якої дійсної держави має стати забезпечення кожному права на те, що йому належить (на ті дійсні та потенційні блага, які б кожен міг мати за умов спільної діяльності). Зазначена мета держави реалізується шляхом регламентації суспільної діяльності. Зокрема, держава здійснює нагляд не лише за дотриманням кожним суспільним станом умов угоди щодо нього (Фіхте виділяє три основні стани: виробники, майстри та торговці), але й контролює кількісний склад кожного з них. Крім того, держава забезпечує дотримання твердих цін на всі товари, внутрішня вартість яких визначається на основі загальної для всіх товарів міри (найбільш цінного для забезпечення життя кожного громадянина продукту). Способом забезпечення стабільності цін Фіхте вважав заборону на будь-які зовнішні торгові відносини. Жоден іноземець не має права втручатись у внутрішній обіг товарів і тим самим впливати на рівновагу розподілу суспільних благ. Єдиним суб'єктом зовнішньоторгових зносин в державі розуму (яка є замкненою торговою державою) може виступати уряд.

Фактично шлях замкнення від іноземної торгівлі Фіхте вважає першим політичним кроком на шляху реалізації принципів держави розуму, оскільки таким чином до двох вже існуючих форм замкненості (юридичної й політичної) додається третя - економічна. Наступною важливою дією Фіхте вважає процес наближення кордонів держави до її можливих природних меж (при цьому територія держави має збільшитись чи зменшитись). Це пояснюється необхідністю уникнути основної причини для війн з іншими державами (за Фіхте такою причиною є саме територіальні претензії з метою збільшення своїх ресурсів). Зазначений процес Фіхте окреслює як замикання території. Після цього держава має скондентрувати у своїх руках всі засоби обміну товарів (насамперед золото й срібло), для чого громадяни примушуються до обміну цінних металів на грошові одиниці (причому самі грошові одиниці мають бути виготовлені з такого матеріалу, який держава може отримати в достатній кількості, але сам він має бути до цього невідомим громадянам). Більш того, як пише Фіхте, процес обміну має відбутись миттєво — "одним ударом". За це держава бере на себе обов'язок ніколи і при жодних умовах не збільшувати грошову масу, що від самого початку вводиться в обіг, завдяки чому кожен громадянин отримує гарантію того, що отримані ним гроші будуть прийняті за ту саме ціну, за яку він сам їх отримав. Суть цього обміну полягає не в тому, щоб золото і срібло були залишені в державі, а в тому, щоб на них було придбано якомога більш необхідного для держави, в тому числі й "нові гроші" (адже справжня цінність золота й срібла, за Фіхте, є мінімальною). Усі ці заходи мають, на переконання Фіхте, надати народу щастя, знищити всі причини незадоволення громадян і забезпечити стабільність держави.

На думку самого Фіхте, "З. т. д." є однією з найбільш ґрунтовно й всебічно розроблених ним праць, в якій надається цілісне викладення його політико-правових поглядів. Справді, якщо прийняти всі вихідні визначення Фіхте, то його аргументація видається незаперечною. Але водночас дана праця є свідченням того як самі незначні хиби чи абсолютизації в базових визначеннях можуть призвести до побудови логічно цілісної, але при цьому вкрай проблематичної моделі політико-правового устрою (як з точки зору дійсного — реальних політико-правових відносин, так і з позиції належного -держави розуму).

ЗОЛЬҐЕР (SOLGER) КАРЛ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРІДРІХ

(1780-1819) -представник нім. романтизму, філософ, критик. Основними роботами, в яких викладаються його погляди, є: "Ервін. Чотири діалоги про прекрасне та мистецтво" (1815), "Філософські бесіди" (1817), "Філософські діалоги про буття, небуття та пізнання" (1818), "Лекції з естетики", "Листи щодо непорозумінь, пов'язаних з філософією та її відношенням до релігії", "Про справжнє значення та призначення філософії, особливо в наш час" (1829). Філософські погляди 3. також були викладені в курсах з філософії, які були прочитані у Франкфуртському та Берлінському ун-тах: "Вступ до філософії" (1809-10), "Система філософії" (1810), "Основні вчення філософії" (1812-19), "Логіка та діалектика" (1812-18), "Діалектика" (1818-19), "Політика" (1818-19), "Філософське вчення про право" (1813-19).

У своєму філософському розвиткові 3. пройшов декілька етапів, починаючи від захоплення філософією Й. Ґ. Фіхте і закінчуючи її критикою з позицій об'єктивного ідеалізму (під впливом поглядів Ф. В. Й. Шеллінґа). Проте, його основним здобутком став проект застосування діалектики до вивчення проблем естетики. Безпосереднім втіленням цього задуму стала праця "Ервін", написана у формі філософського діалогу (вона складається зі вступу та чотирьох діалогів). Перші два діалоги 3. присвячує розгляду і критиці існуючих в його час визначень прекрасного (це теорії прекрасного Е. Бьорка, А. Г. Баумґартена, І. Канта та Й. Ґ. Фіхте), а останні два - викладенню власних поглядів. На думку 3., прекрасне не може бути витлумачено ані як дещо виключно чуттєве, ані як чиста ідея. У ньому мають діалектично поєднуватись обидва зазначені аспекти. Тому, визначаючи прекрасне, він окреслює його як ідею, яка знайшла своє втілення в явищі. У зв'язку з цим він пише, що в основі уявлення про прекрасне лежить впевненість у тому, що будь-яка одинична сутність живе загальним й вічним життям ідеї, однак це життя розкривається тільки в специфічному образі одиничної сутності. Лише в явищі ідея набуває силу конкретного і дійсного. Однак відношення ідеї до дійсності є діалектичним. Тобто, з одного боку, дійсність виступає втіленням ідеї, а з іншого - шляхом розчинення в дійсності ідея втрачає свою власну природу. Це виступає основою діалектичного розгляду відношення ідеї та дійсності, яке відбувається в процесі художньої творчості. Так, у випадку зникнення дійсності в ідеї (коли кінцеве розчиняється в нескінченому) ми маємо справу з трагедією, тоді як в іншому випадку (коли дійсність представляється як загибель ідеї та її втілення в кінцевому і земному) - з комедією.

Саме в процесі художньої творчості, який є органічним поєднанням іронії та натхнення, на думку 3., має відбутись подолання суперечності між ідеєю і дійсністю. Якщо для античного мистецтва була властива віра в домінування ідеї в чуттєвих образах, то сучасне романтичне мистецтво (яке усвідомило цю розбіжність і вже не може ігнорувати її) має стати основою для поєднання і примирення ідеї та дійсності. Проте специфіка трактування 3. процесу художньої творчості полягає в тому, що, на його думку, досягнення тотожності між ідеєю та її чуттєвим втіленням є неможливим. Тому, маючи надати перевагу чомусь одному, він твердить, що цінність повинно отримати нескінчене — ідея і абсолют (а не кінцеве — явище та індивід). Мета художника полягає в тому, щоб досягти внутрішньої тотожності з Богом як принципом усього існуючого. У результаті творчий процес сприяє злиттю ідеї з явищем і є синтезом чуттєвого та надчуттєвого, природного та духовного.

Значну увагу у своїй теорії 3. приділяє розробці поняття символу, що дозволило Ц. Тодорову окреслити "символ" як центральне поняття всієї естетики 3. Символ для 3. є поєднанням загального й особливого, в ньому сутність та явище виявляються синтезованими. Причому процесом, що забезпечує цей синтез, є художня творчість. 3. виокремлює принаймні два типи творчого процесу: класичне та романтичне мистецтво. Основна розбіжність між ними полягає в тому, що для класика сам факт творчості вже є достатнім для подолання протилежності між ідеєю та дійсністю. На відміну від цього, романтик постійно усвідомлює зазначену розбіжність (тому, за 3., сутність та явище перебувають у романтичному мистецтві не у формі символічної тотожності, а радше у відносинах алегоричного протиставлення), а отже, він потребує на додатковий механізм опосередкування чи зняття (Aufhebung) цих протилежностей. Подібним механізмом є романтична іронія.

Водночас, розробляючи власну теорію символу, 3. доволі чітко проводить дистинкцію між поняттями "символу" та "алегорії". їх відмінність полягає в тому, що в символі дійсність (Wirksamkeit) прекрасного є вичерпаною, тобто в ньому ідея стає безпосереднім об'єктом. Подібний об'єкт сприймається як цілком завершений та самодостатній, оскільки діяльність (Thätigkeit) ідеї в ньому завершилась. На відміну від цього, в алегорії прекрасне постає як матеріал у процесі своєї діяльності. Тобто в ній міститься все те ж саме, що і в символі, але сприймається воно не стільки з точки зору завершеного втілення, скільки з позиції діяльності. На відміну від інших романтиків, 3. вважав, що в творчості не можна надавати переваги будь-якій з цих двох форм. Адже кожній з них властиві як недоліки (символ доволі часто сприймають лише як чуттєвий образ, тоді як алегорію зводять виключно до продукту розсудкової діяльності), так і сильні сторони (символ дозволяє безпосередньо сприймати прекрасне, оскільки в ньому ідея збігається в точку явища, а алегорія дозволяє сприймати предмети як втілення ідеї, як думки, не втрачаючи при цьому з поля зору самі предмети).

У працях 3. основні ідеї романтичної філософії набули своєї систематизованої форми. Разом з тим, йому властивий відхід від деяких положень, характерних для Ф. Аста, Шеллінґа, А. В. Шлеґеля та ін. (зокрема, 3. не погоджується з властивим для романтиків применшенням значення алегорії, окреслюючи її як дещо, що властиве мистецтву взагалі, а не лише як другорядний художній прийом). Значні розбіжності з романтиками (Ф. Шлеґелем, Новалісом) проявились і в тлумаченні 3. поняття іронії (на цьому у своїй естетиці наголошує Ґ. В. Ф. Геґель). 3. виступив з критикою ставлення до іронії як до продукту свавілля художнього генія, який отримує можливість піднятись над дійсністю і вільно комбінувати її елементи. У його розумінні іронія є елементом переходу ідеї в буття, коли ідея спочатку покладає себе як кінцеву, а потім заперечує цю конечність шляхом перетворення на ідеал. Все це дозволяє представити 3. як самобутнього представника романтичної традиції, який не лише звів воєдино різні положення, що властиві романтичному світосприйняттю, але й надав багатьом із них нового й оригінального звучання. Естетична теорія 3. стала предметом уважного опрацювання Геґелем, який неодноразово посилається на праці 3. у своїх "Лекціях з естетики".