Розділ «Філософія Відродження (XIV—XVI ст.)»

За звичаєм, їй або відводять місце заключного етапу філософування у Середньовіччі, або поєднують з філософією XVII ст. Якщо дотримуватись першого варіанта, то, за Геґелем, у цій філософії знаходять тільки ознаки розпаду того, що твердо було встановлено у філософії схоластики. Якщо слідувати другому, тобто Віндельбанду, то за мислителями цього часу залишається роль недосконалих попередників, наприклад, Спінози, Декарта, Ляйбніца. І в тому, і в іншому випадку очевидним стає заперечення Відродження як самостійного духовного часу і принципово нової (порівняно з Середньовіччям) світоглядної системи. Проте існує підхід, який убачає у філософії Відродження самостійне утворення, а саме Відродження — цілісною культурою, що увібрала в себе все життя людини, а не окремі його характеристики. Це своєрідне поєднання будь-якого живого людського досвіду: матеріального, духовного, правового, етичного і естетичного. Однак, сам термін "Відродження" більше затьмарює, ніж прояснює смисл. Визначальний зміст, який вкладали в нього італ. митці (Дж. Вазарі), - повернення до античної пластики, цілісного сприйняття світу, відродження демократії, філософії тощо. Але для цього треба було визволити, на їх думку, світогляд від "іржи" і "темряви" Середньовіччя. Дійсно, християнські Середні віки були сконцентровані на духовному житті людини, тільки в ньому знаходячи справжнє зростання людини. Разом з тим, "тіло", "матерія" втратили пластичність, характерну античності, а людина -свою цілісність. Діячі Відродження прагнули не простого формального повернення "античності" в сер. 2 тис. нової ери - це і неможливо, і безглуздо; вони намагались поєднати античні принципи з ідеалами нового життя, нових соціально-економічних відносин; вони зосередились на виявленні своєрідності людської особистості. На останню були зорієнтовані етика, наука, мистецтво.

Отже, Відродження вважало себе зорієнтованим на людину як індивідуальність, тому основною характеристикою доби називають гуманізм. Початки самовідчуття себе як індивідуальності ми знаходимо ще у Абеляра (XII ст.) в його свідомому прагненні бути поза людським рядом, бути неповторним, винятковим, всупереч християнсько-августинівському спрямуванню - повного розчинення в Богові. Але про історичну та ідеологічну передчасність розуміння індивідуальності як стрижня світогляду в ХІІ ст. свідчить доля Абеляра, доля духовного вигнанця. Час індивідуальності визрів дещо пізніше (напередодні XV ст.), і йому сприяла творчість Дайте, Петрарки та їх послідовників. Абеляра і Петрарку розділяє два сторіччя, але всупереч духовному вигнанцю Абеляру, Петрарці, навіть прийнятий ним духовний сан не заважав вести життя приватної людини, яка переважно зосереджена на власному інтересі і самій собі, а його суперечки з університетськими професорами тільки сприяють перетворенню Петрарки на національного героя, "короля поетів" тощо.

АБЕЛЯР П'ЄР

АВҐУСТИН АВРЕЛІЙ

(Aurelius Augustinus) Блаженний (354-430) - великий християнський філософ патристичної доби, єпископ Гіппонський. Пристрасний, емоційний, відвертий, А. ніколи не зупинявся в пошуках Бога-Істини, тому його твори (навіть поза їх релігійним контекстом) і сьогодні вражають глибиною філософської думки, спрямованої на дослідження людської долі.

А. народився в м. Тагасті, в сім'ї римського чиновника, його батько був язичником, а мати - християнкою. Отримав класичну літературно юридичну освіту в Карфагені. Під впливом Вергілія відкриває для себе філософію. Займається викладацькою діяльністю в Тагасті, Римі і Медіолані. До навернення в християнство зазнав захоплення маніхейством і скептицизмом, проте знайомство з моністичним вченням Платона і Порфирія про буття як досконалість, у світлі якого зло постає як нестача добра, відвернуло його від дуалізму. Під впливом св. Амвросія А. у 387 приймає хрещення. Повертається до Північної Африки, де згодом стає єпископом Гіппону, і цю посаду обіймає до своєї смерті.

Спадщина А різнопланова: богослов'я і християнська екзегеза, філософська онтологія і гносеологія, антропологія і психологія, музика і естетика, полемічні статті і настановчі трактати. Йому належать 113 трактатів, присвячених полеміці з язичниками і єретиками, теорії християнства, моральній теології; 218 листів і понад 500 проповідей. Всі вони принесли світову славу А. Серед них: "Монологи" - роздуми філософської душі над сутністю християнства; "Сповідь", що розкриває динаміку людської особистості і таємничу присутність Бога в житті людини; трактати "Про Трійцю", "Про християнське вчення", "Про град Божий", які містять апологію християнства і філософію нового християнського суспільства в процесі становлення.

Вчення А постає перехідною ланкою від філософської античності до філософії середньовічного лат. Заходу. Діалектику віри і розуму осмислює в контексті: "Людина має бути розумною, щоб воліти шукати Бога". Тому поштовхом філософування А. є не шукання самотнього людського духу, а безперервний пристрасний діалог між людиною як творінням і її Творцем, між людиною, яка шукає Бога, і Богом, що прагне їй назустріч. "Бога, вера в которого нас возбуждает, надежда на которого ободряет, а любовь к которому -с Ним соединяет; Бога, через которого побеждаем мы врага... Бога, от которого мы получили то, что до конца не погибнем...Бога, через которого надеемся обрести благо;...Бога, через которого смерть попирается и обращается в победу" (Бл. Августин. Монологи / Энхиридион, или о вере, надежде и любви. - К., 1996. - С. 158). За А, Бог - єдина вічна сутність, де відсутнє будь-яке змішання, будь-яка зміна, збіднення і смерть. Він розрізняє Бога як означення несказанної Величі й Бога як Трійцю. У першому випадку наголос робиться на Його трансцендентності і незбагненності, а в другому -на тому, що Бог — це Абсолютна Особистість, де остання розуміється як принцип буття, а не як факт простого існування. Абсолютна Особистість є Божественна сутність, де три іпостасі постають як три Лиця. Три Лиця дають енергійний вираз Абсолютної Особистості, або трояке смислове виявлення: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Святий Дух (Буття, Мудрість, Любов). Гармонійність Єдності не знає внутрішньої нерівності, отже християнська Трійця на противагу неоплатонічній Тріаді позбавлена субординації та еманатизму. У людській особистості Трійця присутня як єдність пам'яті, інтелекту і волі -"слід таємничої єдності" (див.: Аврелий Августин. Исповедь. - M., 1991.-С. 73).

З прийняттям християнства А став більше цінувати т.зв. "внутрішнє світло", що надається вірою, як умову відкриття істини. Шлях віри в процесі пізнання - це різновид стану мислення, що передбачає науку та інтелект. Мислення тут віруюче і розумне. Віра -то реальний міст між Богом і людиною. Пізнання - процес, що прагне істини. Але вища істина є Бог. Хоча божественний розум не залежить від індивідуальної душі, та пізнання Бога людиною збігається з її самопізнанням. З проблемою Богопізнання пов'язане розуміння особистості. Сходження розуму до Бога є сходження до Нього всієї розумної душі, її моральне очищення. До Бога підноситься вся "внутрішня людина". Звертаючись до свого Витоку, душа водночас пізнає саму себе. Цим душевно-духовним сходженням людина відкриває в собі особистість. Віра - умова особистісного становлення. Мисленнєво душа єднається з Вічною Мудрістю, нібито час торкається вічності. На прикладі народження емпіричного мислення А ніби унаочнює процес божественного творення, де божественною увагою світ виводиться з небуття в буття; вічність, або мить, розгортається в час, точка - в простір; і все це збігається з біблійними словами: "На початку Бог створив небо та землю...".

А. напрацював цілісну і завершену картину світобудови, яка століттями слугувала зразком для мислителів Заходу. У ній філософ простежує шлях від біблійного "На початку..." до есхатологічного майбутнього людства. Вчення містить у собі роздуми про шляхи до нового людства, про Град земний і Град небесний (тотожний істинній незримій Церкві), про перемогу некорисливої любові до Бога над егоїстичною любов'ю до поцейбічного в собі й світі. Тому мета історії, що починається з гріхопадіння Адама, має остаточно здійснитися не на землі, а на небі, в тому, що вже не буде "історією", яка розгортається в часі, а буде кінцем без кінця.

Для багатьох християнських мислителів А. є найвидатнішим з лат. отців церкви, бо усі його слова суть вислів його чеснот і його горіння. "Мы должны искать [Бога] так, как если бы вот-вот должны были найти, но мы никогда ничего не найдем, если нам будет нечего искать".

АВЕРРОЕС

див. Ібн Рушд.

АВЕРРОЇЗМ

АВІЦЕННА

АЛ-ГАЗАЛІ

АЛКУЇН

АЛ-ФАРАБІ

див. Фарабі.