Розділ «ЧАСТИНА IV. НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ»

Період розвитку нім. філософії з поч. XVIH і до сер. XIX століть складає один з найбільш яскравих та важливих етапів становлення всієї європейської філософської думки, який пролунав не лише фінальним акордом новочасної філософії, але й став початком і відправною точкою для всієї філософії 2-ї пол. XIX і XX століття. У цьому сенсі знання нім. філософії Нового часу є своєрідною умовою "sine qua поп", адже без неї неможлива не лише професійна філософська освіта, але й взагалі будь-яке цілісне розуміння історичного розвитку філософії в частині визначення і розв'язання її фундаментальних проблем. Цей період виступив унікальною в історико-філософському плані мисленнєвою квінтесенцією і теоретичною моделлю всієї минулої, і частково — майбутньої філософії, яка вдало уникнула загроз еклектизму та філософської комбінаторики. Разом з тим, той понятійний апарат і та філософська мова, яка вибудовує з середини дискурс сучасної філософії, зазнала величезного впливу з боку нім. філософії Нового часу, і переважною мірою саме їй сучасна філософія зобов'язана тією системою понять і категорій, які формоутворюють простір філософського мислення. У цьому сенсі роль нім. філософії Нового часу полягає в тому, що вона забезпечила нас тим понятійним і термінологічним апаратом, який уможливлює акти теоретичної філософської рефлексії.

Усталене у вітчизняній історико-філософській науці сприйняття нім. філософії Нового часу схиляється до її ототожнення виключно з таким феноменом, як "німецька класична філософія", яка, у свою чергу, представляється як філософське сузір'я, утворене постатями І. Канта, Й. Ґ. Фіхте, Ф. В. И. Шеллінґа, Ґ. В. Ф. Геґеля та Л.А.Фоєрбаха. Причому перший з них характеризується як "предтеча" нім. класики, а останній — як необхідний етап до нової "антропологічної парадигми філософування", яка через марксизм, філософію життя та екзистенціалізм С. К'єркеґора входить у XX століття.

Не ставлячи під сумнів можливість такого сприйняття нім. філософії Нового часу, слід зазначити, що навіть згадане філософське сузір'я імен не вичерпує собою всіх тих ідей та здобутків, які було отримано в даний історико-культурний та історико-філософський період. За цієї причини важливим елементом дослідження нім. новочасної філософії є нім. Просвітництво та нім. романтизм, який, хоча й виник як своєрідна "анти-просвітницька" реакція, але майже одразу набув цілковито конструктивних форм і співіснував разом із нім. ідеалізмом, відкриваючи для майбутніх поколінь такі сфери дослідження, як мова, культура, історія, література тощо. Недарма нім. романтизм викликав такий незаперечний інтерес серед філософів у XX ст. На підтвердження цього достатньо згадати філософські праці М. Гайдеґґера і Г.-Ґ. Ґадамера. Так само слід пам'ятати про те, що кожна з "класичних філософій" ще за життя своїх творців отримувала як своїх прихильників (це дозволяє говорити про такі явища, як кантіанство, фіхтеанство, шеллінгіанство та геґельянство, які, щоправда, були різними за своєю потужністю), так і своїх критиків. Зокрема, з критикою філософії Канта виступили Й.Ґ.Гердер та Ф. Г.Якобіу геґелівська філософія стала предметом нищівного аналізу з боку А. Шопенгауера тощо. Це дозволяє зробити висновок про те, що нім. новочасна філософія була не просто індивідуальним діалогом Канта, Фіхте, Шеллінґа і Геґеля, але сформувала складний і багатовимірний філософський простір комунікації, до якого потрапили різні мислителі, ідеї, проблеми, цінності тощо.

Першим етапом розвитку нім. філософії Нового часу стало нім. Просвітництво. Історично епоха Просвітництва для Німеччини — це ХVІІІ століття. Тобто, порівняно з іншими країнами Європи, Німеччина вступила в цей період доволі пізно. Крім економічної (порівняно з Англією та Францією) відсталості Німеччину виокремлювала ще й національна роздрібненість. Справа у тому, що реально на початку XVIII ст. Німеччина являла собою конгломерат невеличких монархій і князівств. І хоча номінально існувала єдина імперія, реально кожен монарх був повновладним господарем у межах своєї монархії. Тому, одним з найпотужніших мотивів усього нім. Просвітництва, а згодом і нім. ідеалізму, став пошук національної єдності. Певною мірою нім. Просвітництво, маючи на увазі загальну універсалістську спрямованість культури Просвітництва, можна визначити як найбільш "національне" з усіх "європейських Просвітництва".

Німеччина потрапила в орбіту просвітницького руху вже філософією Ґ. В. Ляйбніца, а також тим безсумнівним академічним успіхом, якого досяг її переробкою X. Вольф. Однак, на відміну від Франції та Англії, де філософські пошуки завжди супроводжувались активним суспільним інтересом, у Німеччині новочасна філософія, як висловився В. Віндельбанд, набула "індивідуальних властивостей". Також доволі часто нім. новочасну філософію визначають як "академічну". З цим поняттям асоціюється цілий ряд як позитивних, так і негативних рис. Щодо негативу, то це насамперед закиди щодо спекулятивності, самовпевненості, надмірної сухості. Певною мірою образом подібного сприйняття нім. новочасної філософії може виступити діяльність Берлінської академії. Однак саме з цим недоліком нім. філософії Нового часу пов'язаний і її сильний бік у порівнянні з іншими країнами Європи. Справа в тому, що саме цей академізм застеріг німців від двох крайнощів, чи від двох пасток, в які потрапили французи та англійці. Щодо англ. філософії, то це пастка скептицизму: наголошуючи на ролі та значенні досвіду і ставлячи в основу всього гносеологічну проблематику, англ. філософія, осмислюючи ці емпіричні підвалини, фактично поступово прийшла до заперечення філософії взагалі. Французька ж новочасна філософія, навпаки, не концентруючись на якихось окремих проблемах, набула надзвичайно "розпорошених" форм і врешті-решт майже повністю розчинилась у практико-політичних студіях. Водночас стверджувати про "сірість" та "нудність" нім. філософії Нового часу не правомірно бодай тому, що саме в Німеччині, на тому ґрунті, який було розроблено у добу Просвітництва, відбувся унікальний синтез філософії з поетичним рухом, що власне і стало одним з найважливіших теоретичних джерел нім. романтизму чи філософії романтизму взагалі.

Початковий етап нім. філософії Нового часу пов'язаний насамперед з іменам Ляйбніца, традиціями нім. пієтизму та нім. спінозизму, розвитком популярної філософії Вольфа та її критикою (М. Кнутцен, А. Рюдігер, К. А. Крузій), а також емпірико-психологічною лінію філософування (И. Н. Тетенс). Після нього нім. філософія Нового часу розвивалась у синхронічному вимірі взаємодії і взаємної критики між такими напрямками, як класичний нім. ідеалізм, нім. романтизм та нім. ірраціоналізм. Однією з ключових подій при формуванні нової традиції філософування, яка вийшла за межі власне просвітницької парадигми, стала філософія Канта. Поширення кантівської філософії пов'язане насамперед з іменами К. Л. Райнголъда, С. Маймона, Я. С. Бека та Ґ. Е. Шулъце. В історичному аспекті першими кроками реального освоєння кантівської філософії стали дві праці: а) "Пояснення до „Критики чистого розуму" Канта", яка вийшла у 1784 і належала кенігсберзькому придворному проповіднику Йогану Шульце; та б) "Листи про кантівську філософію" Райнгольда, які побачили світ у 1790-92, і які сам Кант оцінив як "дивовижні".

Як спробу "удосконалення" та "виправлення" катівської критичної філософії розбудовував власну філософію Фіхте. І хоча згодом "науковчення" Фіхте стало цілком самостійною ідеалістичною філософською системою, воно у багатьох пунктах (особливо в частині практичної філософії) зберігало свій зв'язок з кантівським критицизмом. Від Фіхте нім. ідеалізм розвивався у двох напрямках, які пов'язані з іменами Шеллінґа та Геґеля. Перший з них запропонував одразу ж декілька філософських систем (натурфілософія, система трансцендентального ідеалізму, філософія тотожності, філософія міфології, філософія одкровення), які згодом були розподілені ним на два етапи негативної та позитивної філософії. Головним недоліком негативної філософії Шеллінґ вважав її нездатність пізнати саме суще як таке, що дійсно існує в акті діяння. Тобто, існування, як доводив Шеллінґ, не може бути виведеним з сутності, що власне і виступає стимулом для появи позитивної філософії. Інший побудував власну філософію абсолютного ідеалізму, яка обґрунтовувала домагання чистого розуму пізнавати дійсність у всій її повноті незалежно від будь-яких спостережень.

В якості теоретичної альтернативи просвітницькій філософії, критичній філософії Канта і її інтерпретації у науковченні Фіхте стала поява нім. романтизму (частково до розвитку романтичної філософії був долучений Шеллінґ) і нім. ірраціональної філософії, що представлена іменами Якобі (він пройшов шлях від критики поняття речі у собі Канта до побудови власної теорії, що може бути описана як "філософія віри") та Й.Ґ. Гамана (який доводив, що все багатство людського пізнання зосереджено не в раціональних поняттях, а в чуттєвих образах, вище за яких немає нічого).

Завершальним етапом розвитку нім. філософії Нового часу і одночасно переходом до філософії 2-ї пол. XIX ст. стала поява філософії Фоєрбаха, Шопенгауера, руху младогеґельянців, з якого згодом вийшли К. Маркс та Ф. Енґельс, та екзистенціальної філософії К'єркеґора.

Д. Є. Прокопов

АБСОЛЮТНА ІДЕЯ

Поняття Геґелевої філософії, безпосереднє тлумачення якому надається в "Науці логіки" та "Енциклопедії філософських наук". Геґель визначає А. і. як тотожність теоретичної й практичної ідей, це розумне поняття, яке зливається із самим собою. В А. і. поєднуються ідея життя та ідея пізнання, тобто поєднання в собі сущої ідеї та для себе сущої ідеї дає в собі і для себе сушу ідею чи А. і. Лише А. і. є буттям й істиною. Мета філософії полягає в тому аби усвідомити розмаїття формоутворень А. і. Аналізуючи А і., Геґель нічого не каже про її зміст. Це пояснюється тим, що змістом А. і. виступає весь шлях, пройдений і продемонстрований філософом у "Науці логіки". У цьому сенсі А і. є вищою формою ідеї, оскільки вона є чистою формою поняття, яка споглядає свій зміст як саму себе. Таким чином, всі елементи, які описані Гегелем в його логічній системі, являють собою зміст живого розвитку А. І, виступають образами абсолютного, що проявляє себе на кожному ступені лише як дещо обмежене. Подібна обмеженість абсолютного спричиняє сам феномен логічного руху, коли абсолютне прагне здобути себе в адекватній формі. Фактично А. і. є своєрідним поверненням до того, з чого Гегель розпочинає "Науку логіки". Окресливши на початку "буття як ідею", він зрештою приходить до визначення "ідеї як буття". Але подібна ідея, що володіє буттям є, за Гегелем, природою, що дозволяє йому перейти до другої частини "Енциклопедії", якою є "Філософія природи".

АНАЛІТИЧНІ Й СИНТЕТИЧНІ СУДЖЕННЯ

АНТИНОМІЯ

(грец. - суперечність у законі) -поняття, яке має важливе значення для розуміння кантівської критичної філософії. Вчення І. Канта про А є невід'ємною складовою обґрунтування тези про непізнаванність речей в собі. В їх основі лежать трансцендентальні поняття, які є розширенням до безумовного категорій. Розум як такий не утворює трансцендентальних понять, а тільки вивільняє поняття розсудку від їх обмеження сферою можливого досвіду. Таким чином, трансцендентальні поняття перетворюються на трансцендентальні ідеї для того аби надати абсолютну повноту емпіричному синтезу шляхом продовження його до безумовного, тобто такого, що ніколи не знаходиться в досвіді і є не більш ніж ідеєю. Своє вчення про А. чистого розуму Кант викладає в антитетиці чистого розуму, предметом якої є А, їх причини та результати. Відповідно до цього антитетика має надати відповіді на три запитання: коли чистий розум впадає в А, від яких причин залежить А, чи може розум, не дивлячись на антиномічне протиріччя, знайти шлях до достовірності? Доволі часто в розв'язання А втручається певний інтерес (Кант пише про теоретичний, практичний та архітектонічний інтерес), який призводить до їх некритичного вирішення шляхом надання переваги тезі чи антитезі. Але подібний шлях, за Кантом, є неприпустимим і лише трансцендентальна філософія може дати задовільні відповіді на питання, сформульовані в антитетиці. Справді, жодне посилання на досвід неможливе при розв'язанні А, оскільки їх предмети не є предметами досвіду і не можуть бути спростовані або підтверджені шляхом посилання на нього. При цьому Кант застерігає від такої небезпечної і методологічно хибної процедури як амфіболія (до неї однаково схильні догматизм й емпіризм). її зміст полягає в тому, що ідея перетворюється на удаване уявлення про емпірично дане. З чого робиться висновок, що ідеї можна пізнавати й аналізувати згідно з законами досвіду, які ми застосовуємо по відношенню до інших об'єктів.

У "Критиці чистого розуму" Кант наводить чотири А, кожна з яких складається з двох частин: тези й антитези. Причому як теза, так і антитеза можуть бути рівною мірою логічно й послідовно доведені. Ці А. формулюються наступним чином: 1. Світ має початок у часі і є обмеженим у просторі - Світ є нескінченим як у просторі, так і в часі; 2. Будь-яка складна субстанція у світі складається з простих частин - У світі немає нічого простого; З.У світі існує свобода чи вільна причинність (Causalitat durch Freiheit) - У світі немає жодної свободи, а все трапляється відповідно до законів природи; 4. До світу (чи як його причина, чи як його частина) належить безумовно необхідна сутність - Ані у світі, ані за його межами не існує жодної необхідної сутності як його причини. Ці чотири А. Кант розподіляє на А. математично трансцендентальних ідей (перша й друга А.) та А динамічно трансцендентальних ідей (третя й четверта А.). Відповідно до чого вони мають два різні способи розв'язання. У перших з них як теза, так і антитеза є хибними, а в інших ці два члени є істинними, але стосовно двох різних світів (світу чуттєвого та світу інтелігібельного).

"АНТРОПОЛОГІЯ З ПРАГМАТИЧНОЇ ТОЧКИ ЗОРУ"

АППРЕГЕНЗІЯ

(лат. apprehensio — сприйняття і одночасно захоплення, вступ у володіння) — поняття, що використовується І. Кантом для пояснення того, яким чином категорії апріорно предписують закони природі і роблять її можливою. Для цього Кант вживає поняття синтезу, під яким він розуміє сполучення розмаїття в одне емпіричне наочне уявлення, завдяки чому стає можливим сприйняття цього явища, тобто емпірична свідомість про нього. Аппрегендивний синтез завжди стосується досвіду. Його прикладом може виступити сполучення різноманітних наочних уявлень будинку (його розмір, розташування, колір, кількість поверхів тощо) в єдине уявлення. Проте аппрегендивному синтезу завжди має передувати категоріальний синтез (як приклад Кант демонструє підпорядкованість актів аппрегендивного синтезу поняттю відношення дії та причини), з чого робиться висновок, що завдяки категоріям ми можемо апріорно пізнавати всі предмети, які лише можуть являтись чуттям з точки зору законів їх сполучення.