Розділ «ЧАСТИНА III. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХVІ-ХVIIІ ст.»

Філософія Нового Часу ХVІ-ХVІІІ ст. є терміном, який широко застосовується для означення періоду в розгортанні історико-філософського процесу, і хронологічно пов'язується з поч. XVI - кін. XVIII ст. Вагомість виокремлення цього періоду ґрунтується своєрідною типологічністю філософської проблематики та засобів її вирішення.

Зміна парадигми філософування в цей час та переосмислення змісту предмета філософії розмежувала всі існуючі зразки філософії на нові та старі, попередні. Відтак, творчість філософів Нового Часу відбувалася як творення нової філософії, принципово відмінної від попередньої певними чинниками та складовими.

Зазначена зміна парадигми філософських досліджень найперше стосувалася переосмислення значення фізичної природи в системі філософських уяв про світ та світобудову. Традиційна теологічна парадигма ґрунтувалася на арістотелівському баченні підрядної ролі фізичної природи, яке втілювалося в розрізненні на першу метафізичну і другу, підрядну фізичну сферу дійсності Згідно з цим поділом філософське знання поділялося на метафізику та фізику. Канонізоване християнством двобіччя світу самостійне значення предметів відчуттєво-досвідних, вони завжди обіймали місце вторинної проекції дії начал вищих, позавідчуттєвих. Так само нівелювалося і значення природи як самодостатньої системи, універсуму.

Період філософської доби Відродження значною мірою підготував настання початку переосмислення ролі природи та знання про природу у філософських побудовах. Природничі дослідження не лише накопичували новий дослідницький матеріал, але й готували чинники світоглядних перемін. Основною вимогою до філософії завжди залишалася вимога набуття нового, універсального за істотою знання. Проте філософські складники європейської теології вже тривалий час відігравали допоміжну роль щодо наук божественних. Філософія втратила як універсалістську методологічну функцію, так і бачення універсального предмета, дослідження якого давало б універсальне за змістом знання. Таким предметом нового філософського дослідження стає природа як універсальна цілісність, самостійна й самодостатня.

Поняття природи є одним із найбагатозначніших у філософії. Український термін "природа" охоплює значення, які в різних мовах і в різних контекстах означуються різними словами та термінами. У нашому випадку мова може йти про систему предметів, які постають у відчуттєво-досвідному вигляді, і форми цього сприйняття визнаються за безпосередньо притаманні предметам, є їхніми невід'ємними якостями. Це за умови, що вже підметне слово "система" не може постати як предмет відчуттєвого сприйняття. Тому зміна погляду на місце природи як системи відчуттєво-досвід-них предметів призвело до розрізнення філософій на старі та нові, або ж на стару філософію (з єдиною субстанційною основою) і нові філософії.

Згідно зі змінами світоглядного характеру відбулися і зміни щодо ставлення до знань людини. Постало питання нового зразка -що є джерелами знань людини, якими засобами послуговується людина для набуття знань? Знання вперше розрізнилися на ті, які здобуваються виключно засобами людської істоти — людські знання, - та знання, які надаються їй надлюдським чином - знання вроджене і божественне. Відтак, ми маємо справу з двома типами знань: знанням людським (і засобів відчуттєвості, які єдино невідсторонювані від істоти самої людини) та знанням людини (знання людини про справи божественні не включають в себе суто людське знання, вони мають відмінні джерела набуття).

Перша спроба відповіді на це запитання, як, власне, і зміст його формулювання, належить брат, філософу Френсісу Бекону. Саме з цим іменем пов'язується хронологічно точне визначення "початку" настання періоду "нової філософії", на противагу іншим періодам розгортання історико-філософського процесу, щодо початкових дат яких завжди точаться суперечки. Він вперше наважився, по-перше, розглядати людське знання як систему знань, а, по-друге, розглядати цю систему знань як знання про систему природи. Саме цим визнавалося не підрядне, а самочинне значення фізичної природи. Вона ставала джерелом набуття нових знань універсального характеру, відновлювала пошукову функцію філософії. Таким чином, предметом філософії стала дійсність, в якій фізична природа відігравала не підрядну, а самочинну роль.

Пошуки нового знання ознаменувалися пошуками нового засобу, чи методу пізнання, який би був позбавлений вад попередніх методів та давав змогу осягнути нові горизонти філософських досліджень. Контрадикторність ставлення до старої філософії щодо методів пізнання чітко визначилася вже у Ф. Бекона. На противагу всьому змісту "Органону" Арістотеля брит, філософ пропонує зміст власного "Нового Органону", який ні порядком, ні алгоритмом здійснення не нагадує метод давньогрец. філософа.

Узагальнена картина розроблених на теренах нової філософії методів може бути представлена чотирма методами, які вичерпують концептуальне поле теоретико-пізнавальних досліджень: емпіричний, раціоналістичний, метод історичного пізнання, сенсуалістичний.

Окрім плідної методотворчої роботи, становлення нової філософії вирізняється і переосмисленням певних основоположних категорій попередньої філософії. Зокрема, йдеться про категорію "субстанція", самодостатнє значення якої для всієї старої філософії було очевидним (за висловленням Арістотеля - визначити буття означає визначення того, що є субстанція).

Філософія Рене Декарта породжує потужний струмінь впливу, який означується як "картезіанство". Воно не є однорідним, має різноманітні розгалуження та спрямування. Творчість картезіанців не вичерпується виключно розвитком ідей Р. Декарта, а має цілком самобутній характер.

Дещо осібно знаходиться постать брит, філософа Томаса Гоббса. Існує низка поглядів на місце філософського доробку цього мислителя, філолога, політика, громадського діяча. Один із них визначає Т. Гоббсу місце, разом з Р. Декартом, засновника нової філософії. Побутує припущення, що саме сумісними зусиллями Т. Гоббса та Р. Декарта був зроджений термін "нова філософія" на означення того типу філософії, який вони сповідували. Це має підставу в тому історичному факті, що Т. Гоббс ніколи не згадує свого попередника Ф. Бекона як діяча на теренах розробки саме принципів нової філософії, а згадує лише як критика попередніх зразків філософії та креатора своєрідних завдань для майбутніх дослідників.

Водночас, існує і ставлення до теоретичної спадщини Т. Гоббса як істотного представника неперервної традиції розвитку досвідної філософії, чи філософи емпіризму. У такому випадку його творчість розглядається в поєднанні зі спадщиною Д. Локка, Дж. Берклі та Д.Юма. Безумовно, відтак, лише те, що не існує підстав для заперечення зазначених сполучень. Існує можливість розгляду філософії Т. Гоббса як у тематичному полемічному (стосовно Р. Декарта) сполученні, так і в еволюційному (Ф. Бекон - Т. Гоббс — Д. Локк - Дж. Берклі - Д. Юм).

У більшості досліджень творчу спадщину Б. Спінози та Ґ. Ляйбніца також розглядають сумісно. Однак таке поєднання теж потребує означення певної підстави для подібної сумісності. Характер сукупних теоретичних досягнень цих філософів часом настільки разюче відмінний, навіть хронологічно та культурно віддалений, що необхідно зі значними зусиллями створювати передумови такого сумісного дослідження. Як правило, позиції Б. Спінози та Ґ. Ляйбніца узагальнюють і розглядають сумісно виключно на підставі критики ними дуалізму (множинності) субстанцій Р. Декарта та подібностей раціоналістичної методології. Наступним і безумовним за визначенням узагальненим підрозділом є філософські здобутки Д. Локка, Дж. Берклі та Д. Юма. їхня творчість і генетично, і за результатами історико-філософських досліджень з різними теоретичними підставами визначається як "емпірична філософія", а філософів, що належать до неї, часом називають "емпірицистами".

Т. П. Кононенко

АНГЛІЙСЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО

Культурно-філософське явище в Англії ХVII-ХVIII ст., яке постає на ґрунті філософських та наукових здобутків засновників і діячів нової філософії. А. п. має істотні відмінності від просвітницьких рухів континентальної Європи. Політичні та соціальні процеси цієї доби не мали такого потужного радикалізму, як, наприклад, у Франції. Вагомого значення для соціальних трансформацій англ. суспільства мала англіканська церква, яка, підтримувана більшістю населення, забезпечувала рівень суспільної та державної стабільності.

На формування ідейного змісту A. найбільшого впливу справила філософія Джона Локка. Науковою світоглядною парадигмою стали наукові та філософські теорії Ісаака Ньютона. Вагомого значення набула деїстична основа філософування. Серед основних напрямів розвитку А п. варто вирізняти такі: напрямок розвитку етичного та моральнісного вчень - Антоні Ешлі Купер, граф Шефтсбері, Бернард де Мандевіль, Френсіс Гатчесон, Джозеф Батлер, Адам Сміт; натуралістичний чи матеріалістичний напрямок - Джон Толанд, Антоні Коллінз, Девід Гартлі, Джозеф Прістлі (1733-1804); деїстичний - Едвард Герберт, Семюел Кларк (1675-1729); реакція на емпіризм Д.Юма - "Шотландська школа common sense", Томас Рід, Річард Прайс.

БАТЛЕР (BUTLER) ДЖОЗЕФ