Розділ «ЧАСТИНА IV. НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ»

Найбільш вразливим місцем філософської системи І. Канта, на думку Я., є поняття речі в собі. По суті, весь критицизм є одночасним ствердженням і запереченням цього поняття. Кант наголошує, що світ уявлень має розглядатись безвідносно до речей у собі, але при цьому перше, з чого він починає - це постулювання їхнього існування. Саме тому, як зауважує Я., без речі в собі не можна увійти до філософії Канта, а з річчю в собі не можливо в ній залишатися.

Основною темою, що пронизує практично всі твори Я., де викладаються його власні погляди, є безпосереднє осягнення кінцевим духом нескінченого змісту світу. Подібне осягнення, за Я., можливе лише у формі чуття, а не мислення, оскільки предметом мислення можуть бути тільки кінцеві за своєю природою предмети досвіду. Доведена до свого логічного завершення наука, в основі якої лежить принцип раціонального мислення, який не припускає можливості існування безумовного, заради збереження самої себе вирішує дилему "емпіричне - чуттєве" на користь емпіричного, заперечуючи тим самим надчуттєве як таке. Тож послідовно проведений науковий підхід, як вважає Я., призводить до пандетермінізму (спінозизму), натуралізму та атеїзму. Однак існування надчуттєвого не може піддягати сумніву. Якщо про нього неможливе опосередковане знання (тобто наукове), то таке знання має бути безпосереднім. Отже, його органом стає не мислення, а чуття. Безумовне можна тільки відчувати і вірити в нього. Причому віра в безумовне має два наслідки: переконаність в існуванні Бога та впевненість у достовірності чуття. З останньої тези Я. виводить базовий характер віри, оскільки впевненість у достовірності чуття виступає основою впевненості в існуванні світу та власному існуванні людини. У результаті Я. розробляє доволі цікаву модель критики раціоналізму на засадах сенсуалізму. Зворотнім боком визначення пріоритету безумовного стала необхідність розв'язання проблеми можливості його осягнення. У цьому контексті, заперечуючи позитивне одкровення, Я. звертається до індивідуального чуття. Проте, розробляючи це поняття, він так і не прийшов до остаточного висновку щодо його загальної значущості та необхідності.

У своїх морально-етичних поглядах Я. багато в чому наслідує вчення Шефтсбері про визначну моральнісну індивідуальність, і, на противагу кантівському категоричному імперативу, обґрунтовує принцип індивідуального моральнісного права. Цей принцип, за Я., дозволяє піднести гідність кожного окремого індивіда, оскільки перетворює його на морального законодавця. Однак зазначений принцип не можна ототожнювати з естетизацією моралі в романтизмі та тезою про свавілля генія, оскільки індивідуальне моральне законодавство тлумачиться Я., виходячи з поняття моральнісного переконання, що засновується на самодостовірності свободи і вірі в Бога. При цьому сполучення двох зазначених моментів формує уявлення про доброчинність, яка не є поняттям. Отже, пізнати чи проаналізувати її неможливо. Вона є предметом внутрішнього чуття. Тому для Я. відпадає потреба в імперативі, оскільки чуття складає основу існування кожного індивіда і немає необхідності в примусовому характері впливу моральних норм. Так саме предметом критики Я. стає й кантівське протиставлення морального обов'язку принципові щастя. На його думку, в етичній дії реалізується чуття доброчинності, а отже, ця дія не може сприйматись інакше ніж у термінах щастя.

Запропоноване в пізніх працях Я. розмежування між поняттями розуму і розсудку (коли розум постає як сприйняття надчуттєвого, а розсудок - як марна спроба рефлексії щодо цього надчуттєвого в поняттях) та їх повне протиставлення дало підстави В. Віндельбанду вважати Я. не "ірраціоналістом", а "антираціоналістом", оскільки теза про повну протилежність між божественним розумом (як основою дійсності) та людським розсудком (який здійснює акти рефлексії) фактично мала своїм наслідком заперечення будь-якої цінності за всім тим, що може бути доведеним. Історичне значення Я. полягає в тому, що у своїх роботах він не тільки визначив основні напрямки критики всіх форм раціоналізму нім. класики, але й заклав підвалини для подальшого розвитку філософії життя та екзистенціалізму.