Розділ «ЧАСТИНА V. СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.»

На початку XIX ст. у розвитку філософії виникає ситуація, за якої філософська парадигма Нового часу, орієнтована на ототожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи (механістичний матеріалізм ХУІІ-ХVІІІ ст.) або "світового" духу (розуму), структурно адекватного природі (принцип "тотожності мислення і буття" нім. ідеалізму XIX ст.), що була втілена в раціоналістичній програмі Просвітництва, вступає в стадію кризи.

У той час починає формуватися нова філософська парадигма, яка протиставляє традиції Нового часу альтернативні акценти в змісті філософування: традиційно просвітницькому об'єктивізму протиставляється суб'єктивізм, раціоналізму — ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизм)' - гуманізм, фаталістично забарвленому детермінізму -волюнтаристський лібералізм, механістичній унітарності буття -вітальний універсум "життєвого пориву", "несвідомих потягів", активних "вибухів" волі тощо.

Формується критичне ставлення до абсолютного ідеалізму Геґеля - И. Ф. Гербарт, Я. Фріз, А. Тренделенбурґ, А. Шопенгауер. С. К'єркеґор - попередник філософії існування ("екзистенціалізму") - піддає нищівній критиці принципи об'єктивності пізнання ("данський анти-Геґель") та обґрунтовує новий антропологізм; на противагу жорсткій однозначності раціоналістичного розуміння істини висуває концепцію особистішої ("екзистенціальної") істини. Ф. Брентнано демонструє негативне ставлення загалом до нім. Ідеалізму.

Людська цивілізація в ХІХ і, особливо, XX ст. вперше набуває "зримих" рис уселюдськості, "планетарності". Зокрема і філософія вперше за всю свою історію стає реально "світовою філософією" -її провідні напрями та школи здобувають статус світових тенденцій філософської думки.

У 2-й пол. ХІХ - на поч. XX ст. виникають філософські течії, представники яких закликають повернутися до видатних мислителів класичної традиції, водночас "прочитують" класиків нетрадиційно, з позицій завдань сучасності. Тому цілком закономірним феноменом філософії можна вважати виникнення англо-амер. - Ф. Бредлі, Д.Ройс, Б. Бозомкет, Д. Мак-Таґґарт, Р.Д.Коллінґвуд, італ. -Б. Кроче, Д. Джентіпе, нім. - Р. Кронер, З. Марк, А. Ліберт, франц. -Ж. Валь, А. Кожев, Ж. Іпполіт та рос. - І. Ільїн неогегельянства.

Після виходу праці О.Лібмана "Кант і епігони" (1865), в якій автор висунув гасло "Назад до Канта!", виникають неокантіанські школи - Марбурзька (Г. Коген, ТІ. Наторп, Е. Кассірер) і Баденська (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е.Ласк) та ін. Формується фікціоналізм Г. Файгінґера.

Криза класичного філософування виявляється в усвідомленні філософами неспроможності використання традиційних підходів і світоглядно-методологічних орієнтацій для розв'язання нових проблем, що постають перед філософською думкою на тому чи іншому етапі розвитку.

Одними з перших виступили з вимогою докорінної зміни традиційного (просвітницького) способу філософування представники нім. романтизму. Ірраціоналістична антитеза раціоналістичній традиції Просвітництва постає з творів представників філософії життя, яка об'єднала таких несхожих і одночасно єдиних за своїми установками на світ мислителів, як А. Шопенгауер, Е. фон Гартман, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, Е. Шпранґер, А. Берґсон, О. Шпенґлер, З. Фройд та ін.

Провідним філософським напрямом класичного періоду розвитку нової філософії був матеріалізм у його механістично-натуралістичній формі, який набув вищої точки розвитку в антропологічному матеріалізмі Л. Фоєрбаха. У результаті кризи класичної філософії матеріалізм вироджується у відверто натуралістичну форму "вульгарного матеріалізму" (Л.Бюхнер, К.Фоґт, Я. Молешотт). Спроби критично переосмислити зміст матеріалістичної лінії в умовах кризи призводять до посилення суб'єктивістських моментів досвіду, на який значною мірою спирався старий матеріалізм. У результаті притаманний старому матеріалізму "культ науки" вироджується у відвертий сцієнтизм, а віра в абсолютну цінність розуму набуває форми жорсткого логіцизму та формалізму. Поєднання даних тенденцій призводить до позитивізму ("позитивної філософії"), що стає одним з провідних напрямів світової філософії. Позитивізм ("перший") виникає у Франції в 1830-х рр. (О. Конт), потім в Англії {Д. С. Мілль, Г. Спенсер) та інших країнах. У 2-й пол. XIX ст. розпочинається "друга" історична форма позитивізму (Е. Мах, Р. Авенаріустг ін.), а в XX ст. - "третя" (неопозитивізм).

Такою є коротка характеристика складної динаміки процесів творчої трансформації кризової філософської парадигми Нового часу в нову -сучасну - філософську парадигму.

М. д. Рєшєтник

АВЕНАРІУС (AVENARIUS) РІХАРД

(1843-1896) - швейц. філософ, психолог, вчений, один із засновників емпіріокритицизму разом з Е. Махом, представник другої історичної форми позитивізму, приват-доц. Ляйпцігського (1876), проф. Цюріхського (1878) ун-тів. Осн. твори: "Філософія як мислення про світ за принципом найменшої витрати сил" (1870), "Критика чистого досвіду" (т. 1—2, 1888— 90), "Людське поняття про світ" (1891), "Про предмет психології" (1894-95) та ін.

А. продовжив перетворення філософії у філософію науки, оскільки він вбачав метафізичність "першого" позитивізму у визнанні існування реальності, хоча й непізнаванної, у побудові картини світу та його законів. Поняття "емпіріокритицизм", яке було введено в обіг А., означає "критика досвіду". Досвід розуміється в найширшому смислі - сприйняття предметів, образи, ідеї, судження, оцінки тощо. Уявляти, думати, мріяти — значить мати особистий досвід. Але, щоб досвід був критично використаний, його потрібно якимось чином виразити. З огляду на те, що, за А., будь-яке висловлювання є досвідом, він критично розглядає неосяжну масу тверджень. Сукупність даних досвіду (відповідно, відчуттів) являє собою світ. Критика досвіду - це очищення досвіду від різноманітних фантазій, міфологічних уявлень, традиційних філософських категорій, таких як матерія, дух, необхідність, причинність, субстанційність тощо, оскільки вони не містяться в досвіді, а є привнесеними домішками, внаслідок чого виникає хибне уявлення про світ. Щоправда, А. згодом дійшов висновку, що досягнути повного очищення ("абсолютно чистого") досвіду неможливо. Внаслідок критики досвіду А. створив "універсальне вчення про світ", ключове поняття якого - "природне поняття про світ", виходячи з якого він розбудовує власну філософську систему: а) закон життєвого ряду і пов'язану з ним біологічну теорію пізнання; б) теорію інтроекції та вчення про принципову координацію.

У1909 В. І. Ленін опублікував працю "Матеріалізм і емпіріокритицизм" з характерним підзаголовком "Критичні зауваження про одну реакційну філософію", в якій піддав критиці вчення А., Е. Маха та ін. Ленінська характеристика "емпіріокритицизму" Маха і А., або "махізму", ширше - "емпіріокритиків" і "махістів" як "суб'єктивно-ідеалістичних" і "реакційних" учень, призвела до нігілістичного ставлення офіційної радянської філософи до них і унеможливлювала об'єктивні підходи до наукових досягнень цих західних мислителів.

АКСІОЛОГІЯ

АПОЛОНІВСЬКЕ І ДІОНІСІЙСЬКЕ

Філософсько-естетичні поняття, що характеризують два типи культур — історичну і натуралістичну. Культура аполонізму - це культура індивідуальності, що виділяється з природи теоретично і практично, і спирається у своїй діяльності, відносинах і еволюції на знання, слово, закон, форму, тобто дотримується історичних (полісних) правил гри.

Діонісійська культура за своїм характером натуралістична. Розрізняють діонісизм варварський і цивілізований. Варварський діонісизм "повертає людину на ступінь тигра і мавпи" (Ніцше). Він грубий, карикатурний. Тут править бал саме розбещене звірство природи - пристрасті і звірство. Це і покликало, власне, до життя аполонізм. Останній врятував людину від вад варварства.