Розділ «ЧАСТИНА IV. НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ»

АПРІОРНИЙ

АФІЦІЮВАННЯ

БАУМҐАРТЕН (BAUMGARTEN) ОЛЕКСАНДР ГОТЛІБ

(J 714-1762) -відомий представник нім. філософії та естетики доби Просвітництва, найзначніший презентант школи X. Вольфа, засновник естетики як особливої філософської дисципліни. Учився в Галле, був проф. філософії ун-ту у Франкфурт-на-Одері. Осн. твори: "Ethica philosophia" (1740), "Aesthetica" (т. 1-2, 1750-58), "Initia philosophiae practicae primae" (1760), "Acroasis lógica in Christianum Wolff" (1761), "Jus naturae " (1765), "Philosophia generalis" (1769) та ін. Кант вважав Б. "чудовим аналітиком" і читав свої академічні лекції по його підручникам, радив Якобі викладати логіку за Б., який у цій галузі "людина ... дуже заслужена". Шеллінґ оцінював його як "одного з найрозумніших вольфіанців".

Естетика, на яку Вольф та його школа майже не звертали увагу, завдяки зусиллям Б. зайняла чільне місце у вольфівській енциклопедії наук. Особлива наукова гілка була створена виключно шляхом методологічних роздумів і заради закінченості системи. Лекції Б. охоплювали всі розділи філософії, яку він відмежовував як від богослов'я, так і від математики. Він виходить із ляйбніцівського розрізнення вищої (розсудкової, інтелектуальної) і нижчої (чуттєвої) пізнавальних здатностей. Віддаючи належне логіці, яку Б. вважав органоном наук, що забезпечує досконале застосування вищої пізнавальної здатності, ясність і виразність понять та доказів, він разом із тим наполягає на тому, що логіці бракує паралельної науки, яка б так само розглядала нижчу пізнавальну здатність і мала своїм предметом досконалість чуттєвого сприйняття. Тому він створює "вчення про відчуття" і називає його "естетикою". З цим чисто гносеологічним значенням терміна "естетика" (теорія чуттєвого пізнання) Б. поєднав інше, - значення теорії прекрасного. Краса є чуттєва досконалість, так само як істина — досконалість логічна, а доброта - моральна. Кант, який спочатку (у "Критиці чистого розуму") виступив проти введеного Б. значення терміна "естетика", пізніше (у "Критиці здатності судження") прийняв його. Створена Б. філософська естетика була ще вкрай недосконала. Вона зводилася переважно до однієї поетики й обмежувалася систематичним розвитком технічних правил, які були розроблені античними й сучасними дослідниками. Основний принцип мистецтва ще вузько-натуралістично тлумачиться як наслідування природі. Оскільки наш світ є найкращим, то він і найпрекрасніший. Тому митець повинен не вигадувати казна-що, а копіювати дійсність. Вузько раціоналістичним (гносеологічним) є й розуміння краси як неясної істини, як невиразного передодня до пізнання істини шляхом розуму. У розробці філософської естетики Б. дав поштовх у двох напрямках: виокремленню естетичного як особливої сфери людської життєдіяльності та розробці принципів і категорій естетики як філософської науки. Б. чимало зробив для формування нім. філософської термінології, зокрема, ввів до широкого вжитку терміни: "річ у собі", "річ для нас", "річ для себе", які набули в Канта та Геґеля значення фундаментальних філософських понять.

Ю. В. Кушаков

БЕК (BECK) ЯКОБ СИҐІЗМУНД

"ВІДПОВІДЬ НА ЗАПИТАННЯ: ЩО ТАКЕ ПРОСВІТНИЦТВО?"

("Beantwortung der Frage: Was ist Aufklärunf", 1784) -стаття /. Канта, яка має важливе значення для характеристики його суспільно-історичної та суспільно-політичної думки, а також усвідомлення того, в чому він вбачав сутність Просвітництва та умови можливості для розповсюдження духу цієї епохи. Специфічною властивістю кантівського підходу є те, що він розпочинає не з історичного, а з теоретичного визначення Просвітництва. Останнє, на його думку, є нічим іншим як виходом людини зі стану свого неповноліття, в якому вона знаходиться з власної вини. При цьому під неповноліттям Кант розуміє неспроможність користуватись власним розсудком без керівництва з боку інших осіб. Однак подібна нездатність не є природною, і має своїм джерелом не брак розсудливості. її причина полягає в браку рішучості та мужності користуватись розсудком самостійно. Отже, безпосередньою основою "дорослого неповноліття", за Кантом, є лінь та боягузтво. Тому девізом Просвітництва є настанова: "Sapere aude! - май мужність використовувати власний розум!"

Проте вихід зі стану неповноліття, в якому перебуває переважна кількість людей, не є легкою справою, оскільки бути об'єктом опікунства завжди безпечніше та приємніше, ніж приймати власні рішення і здійснювати акти рефлексії. Самостійний вихід із неповноліття шляхом самоосвіти та самовдосконалення дається не всім, тому виникає необхідність у сприянні цьому процесу. Для того, аби подібне сприяння не перетворилось на нове опікунство воно має забезпечити тільки одне: свободу публічного використання власного розуму. Під приватним використанням розуму Кант має на увазі таке, що реалізується особою на довіреній їй громадській чи державній посаді, а також у службовій діяльності. У цьому сенсі свобода використання розуму цілком правильно обмежується (наприклад, офіцер не повинен вирішувати на власний розсуд — виконувати чи не виконувати йому наказ). Під публічним використанням розуму мається на увазі висловлення власної думки (безвідносно до посадових обов'язків) стосовно того чи іншого стану речей. Скажімо, кожному підданому має бути надано право відкрито оприлюднювати свої думки стосовно стану державного управління, законодавчої діяльності тощо. Основними складовими свободи публічного використання розуму Кант вважає свободу совісті, свободу слова та свободу думки. Реальне забезпечення державою цих свобод свідчить про те, що вона поважає гідність людини і ставиться до останньої як до чогось більшого ніж просто машини.

ВОЛЬФ (WOHL) ХРИСТІАН

"ВСТУП ДО ФІЛОСОФІЇ МІФОЛОГІЇ"

("Einleitung in die Philosophie der Mythologie") - праця Ф. В. И. Шеллінґа, що складається з двох книг: "Історико-критичний вступ до філософії міфології" (1825) та "Вступ до філософії міфології, чи Викладення чисто раціональної філософії". Ця праця Шеллінґа, так само як й інші джерела щодо курсів, які були прочитані ним з філософії міфології, лежить в основі системи філософії міфології, яку паралельно з філософією одкровення Шеллінґ активно розробляв у пізній період творчості. Значення філософії міфології пояснюється тим, що вона не є лише історією міфології (як це намагались представити її критики), але фактично розглядає міфологію, по-перше, як форму мислення, а, по-друге, — як форму становлення буття. Таким чином, філософія міфології становить невід'ємну частину будь-якої філософії, оскільки остання намагається осягнути буття.

Розглядаючи філософію міфології, Шеллінґ розпочинає з аналізу існуючих точок зору щодо природи міфологічного, а також причин виникнення міфології. Всього він виділяє декілька способів пояснення міфології: поетичний (коли міфологія вважається продуктом вигадки чи фантазії), алегоричний (що складається з трьох видів: евгемеричне, моральне та фізичне трактування міфології), філософський та філософсько-філологічний. Головним висновком здійсненого Шеллінґом аналізу є те, що міфологія не є певним винаходом окремих індивідів (чи то поетів, чи перших науковців, чи філософів, чи священиків), а є історичним фактом, який є необхідним моментом становлення і розвитку буття й людської свідомості.

Виникнення міфології Шеллінґ пов'язує з появою політеїзму, чи руйнуванням вихідної форми монотеїзму на чисельні політеїстичні (чи міфологічні) системи. Необхідність подібного пояснення природи міфології випливає із самого поняття Бога (божественного), яке застосовується в ній. На думку Шелінґа, це поняття має бути певним чином дано людині. Причому дано як з точки зору форми (як акт одкровення), так і з точки зору змісту - тобто не як загальний теїзм, а саме як монотеїзм. У цьому сенсі міфологія є собою регресуючим монотеїзмом. Лише з цієї позиції можна пояснити дві невирішальні проблеми, з якими стикались всі попередні викладення специфіки міфологічного. По-перше, виведення міфологічного політеїзму з попередньої єдиної монотеїстичної форми дозволяє пояснити спільності між різними міфологічними системами (міфологіями різних народів). По-друге, завдяки цьому стає зрозумілим, що міфологія дає уявлення не про якісь одиничні й випадкові божественні сутності, а про божественне як необхідний і всезагальний феномен, перед яким схиляється людський дух. Таким чином, монотеїзм виявляється історичною передумовою міфології.

За Шеллінґом, монотеїзм ніколи не існує in abstracto. З чого випливає, що як міфологія, так і політеїзм можуть виникати лише водночас з його носіями, тобто з окремими народами. Історична модель, як вона розбудовується Шеллінґом, виглядає так: первинний акт одкровення пробуджує людську свідомість, яка існує як безпосередня єдність людини і Бога. Згодом, відокремлюючись від Бога і роблячи його своїм предметом, свідомість формує первинне уявлення про нього. Така свідомість ще зберігає свою внутрішню цілісність і є свідомістю єдиного народу (цьому історичному періоду відповідає монотеїзм). Шеллінґ описує її як свідомість єдиного, загального й спільного для всього людства Бога. Після чого монотеїзм регресує в політеїзм, що служить поштовхом до розподілу народів і виникнення міфології. У результаті однією з проблем філософії міфології стає питання про причини розподілу єдиного людства на окремі народи, а також причини появи окремих мов (оскільки, як пише Шеллінґ, виникнення народу невід'ємне від процесу виникнення його мови). Зрозуміло, що такою загальною причиною не може бути будь-яке фізичне явище. Тому описуючи цю причину, Шеллінґ окреслює її поняттям "духовної кризи, яка відбувається всередині людства". Причиною такою кризи виступило прагнення пізнання Бога. Первинна формула "Бог — це Бог" почала наповнюватись змістом, наслідком чого став рух єдиного, неподільного і всеохоплюючого божества. Процес виникнення народів прямо пов'язується Шеллінґом із переходом від неявної свідомості Бога до розвинених форм міфологічної свідомості. У філософії міфології Шеллінґ каже про два можливі способи розгляду міфології. З об'єктивної точки зору вона є реальною теогонією, чи історією міфологічних богів, які відбивають загальний процес становлення Бога у свідомості. З суб'єктивної точки зору (чи в аспекті свого виникнення) міфологія є теогонічним процесом, який постає як експлікація божественного в численних образах окремих богів.

Окреслюючи значення філософії міфології Шеллінґа, слід вказати на чотири основні моменти. По-перше, філософія міфології є необхідною складовою частиною філософії взагалі, як її розуміє Шеллінґ. По-друге, він практично вперше обґрунтовує саме поняття філософії міфології. По-третє, важливим висновком є те, що міфологія породжується не специфічними властивостями тієї чи іншої індивідуальної свідомості, а є результатом процесу становлення колективної свідомості. По-четверте, філософія міфології є першою частиною історії свідомості, через яку відбувається віддзеркалення становлення самого буття (чи історії буття, як історії формоутворень свідомості).

ГАМАН (HAMANN) ЙОГАН ҐЕОРҐ

(1730-1788) - представник ірраціоналістичної традиції в нім. філософії Нового часу, філолог. Г. створив оригінальну концепцію містичного пізнання, в якій переплелися елементи традиційної містики та сучасної йому естетики, висунув положення, що стали підґрунтям для розвитку філософії чуття й віри. Осн. праці: "Думки про хід мого життя" (1758), "Сократичні достопам'ятності" (1759), "Хрестові походи філолога" (1762), "Метакритика пуризму розуму" (1800).

Ще у своїх перших працях, звертаючись до аналізу творчого процесу, Г. підкреслює значення чуттєвості, яка, на відміну від розсудку, здатна давати безпосереднє знання сутності речей (головний недолік розсудку полягає в тому, що він завжди дає тільки опосередковане знання, яке тим самим закриває від людини реальну сутність всього існуючого). Найвищою формою образного осягнення дійсності Г. називає поезію, в якій творчий геній поета здатен злитися зі світом, вербально виразивши цю єдність у мові. З цієї причини він визначає поезію як "рідну мову людства", оскільки в ній зберігається первинна єдність людини і світу. Пізніше теза про значущість чуттєвості була покладена в основу його критики кантівської філософії. Останній, на його думку, вдався до неприпустимої абсолютизації розсудку, що спричинило "дроблення" душі і внесення в людину дуалізму. У результаті цього людина виявилась нездатною до осягнення світу, оскільки єдине (цілісне), як каже F., може бути пізнаним лише таким же єдиним. Водночас зауваження проти критичної філософії Г. спрямовує не тільки безпосередньо до І. Канта, але й до всієї раціоналістичної традиції в цілому.