Розділ 2. Антична філософія

Антична спадщина складається з теоретичних роздумів та специфічного світовідношення і світосприйняття, що й створювало неповторний спосіб життя. Проте для подальшого дослідження і усвідомлення особливостей нового періоду філософування необхідно згадати деякі риси того, що тепер ми визначаємо як філософію.

Філософія - це звернення до фундаментальних основ буття. За М. Гайдеґґером, вона є запитуванням, яке водночас ставить під запитання того, хто запитує. Можна сказати, що філософія є сформульованим прагненням людини до цілісного буття. Це звернення людини, що усвідомила своє дійсне призначення.

Таким чином, філософія - це особливий стан свідомого інтелектуального заглиблення в царину буття. Проте, такий інтелектуальний стан передбачає внутрішню зрілість, субстанційність людини. Тобто, по-справжньому звертатись до буттєвих глибин може людина, що усвідомлює себе в ньому і намагається здійснити власну присутність. Філософія суттєво вирізняється від наукових дисциплін і метою, і об'єктом, і суб'єктом. Вона, за Гераклітом, — дещо відмінне від усього звичайного, дещо принципово "самостійне".

Філософія — це усвідомлення єдиної буттєвості праоснови всього існуючого, а також того, що так званий реальний світ займає своєрідне проміжне становище між буттям і ніщо. Людина має не тільки зрозуміти таке своє серединне положення, але й усвідомити власне призначення. Тоді вона вдається до філософування. Для стародавніх греків "філософування" було не простим мисленням, а специфічним способом життя, здатним вести людину до розгадки "останніх питань" буття, до розуміння мета-фізичного, такого, що є підґрунтям природного.

Початки грец. філософії співпадають, іншими словами, з суб'єкт-об'єктним роздвоєнням світу. Роздуми, аналізування, порівняння, співставлення збігаються у філософський дискурс, за Піфагором — "любомудріє". Він ніби акцентує, що філософія — це вже "не мудрість", бо остання відкрита буттю. Повна мудрість, у розумінні грека, притаманна лише античним богам. Мудрість в людському світі ніби повертає людину до буття як цілісності, втягуючи її всередину, внаслідок чого вона забуває власне "я". Можна сказати, що мудрий знає буття ціною власного "я". Філософ, навпаки, шукає смисл буття за допомогою власного "я". Однак на цьому шляху його чекають перешкоди. Справа в тім, що розгортання логічного апарату мислення, як не дивно, віддаляє шукача від усвідомлення метафізичного, тобто цілісності буття, зводячи його інтерес до суттєвостей поцейбічного, тобто наближуючи його до науки. Філософський дискурс формує власного носія - дослідника, який здатний грамотно формулювати питання і, спираючись на логіку, поступово шукати на нього відповідь, але нестримне прагнення буття і злиття з останнім у нього зникає. У кращому випадку воно перетворюється на звичайний інтерес, а саме філософування зводиться до логічних операцій, що згодом робить людину нездатною ані до дійсного запитання буття, ані до отримання відповіді (бо чистий теоретик, позбавлений внутрішньої цілісності, також втрачає здатність входити у владу цілого), навіть позбавляє її такої потреби. Тобто, віддаляючись від мудрості, філософія як любомудріє переводить прагнення першої в латентний стан, так би мовити, у стан "до запитання", до дійсного запитування. Але очевидним це стане значно пізніше, коли філософія повною мірою історично відпрацює себе як чистий дискурс і наукова дисципліна.

Для грека філософія ще містила активну пам'ять мудрості. Проте саме тут вона формується і як зникаюча мудрість, і як дискурс, що вже розпочався. Мудрість і дискурс постають у ній в діалектичній єдності. У період ранньої класики (досократики) в цій єдності передувала мудрість; висока класика є свідченням їх динамічної врівноваженості; згодом, в елліністичній філософії, передує дискурс. Відомо, що для Сократа і Платона філософування було дійсним способом буття-мислення, коли філософія змогла заявити про себе як логіка (діалектика) тільки тому, що була етикою, яку надихав суттєвий логос. Дійсно, "філософія має сенс як людський вчинок" (Гайдеґґер). Таким чином, щоб здійснити запитування, яке потім стане підґрунтям дискурсивної інтерпретації, людина має вести життя у відповідності до вічного буття, а не до потреб тимчасового сьогодення. Тому дивуватись фатальному вибору Сократа може лише той, для кого філософування звелося до голого дискурсу. Для філософа Сократа не було етичного вибору в тому, чи пити йому чашу з отрутою, - він ще знав потаємне і ще не міг не діяти відповідно. Це людина, яка своєю екзистенцією дісталася буття, а буття розкрилося певною мірою в її екзистенції. Може тому саме Сократ став уособленням людини взагалі (звідси - типовий приклад логічної побудови: "Сократ-людина").

Вірність духу філософування не залишає вибору і учню Сократа - Платону. На його думку, нефілософ відрізняється від філософа так само, як той, що спить, від того, хто не спить, тобто знає буття. Це знання є не абстрактним знанням, а своєрідним "захопленням" буттям, яке не залишає людині вибору, роблячи її провідником буття, істотою дійсно вільною на відміну від тих, хто перебуває в мареві ілюзій поцейбічності. Гайдеґґер вважав, що істина філософування укорінена в долі людської присутності А ця присутність здійснюється у свободі. Етика Сократа і Платона не просто органічна їхній філософії. Вона і робить їх філософами. Вона ніби народжена з мисле-буттєвих основ і відповідає божественному у світі. У цих умовах філософський дискурс бере початок не в мінливі випадковості сьогодення, а в натхненні, надихай ні буттям, і завершується в способі життя, в одному з листів Платон писав: "Мне было очень стыдно перед самим собой, как бы не оказалось, что я способен лишь на слова, а сам никогда добровольно не взялся бы ни за какое дело". Але відчуття сорому в даному контексті збігається з відчуттям страху, впевненістю, що його слова втратять метафізичну вагомість, якщо він не підкріпить їх дійовим вчинком. Він вважав, що етичною недосконалістю людина відлучається від мисле-буттєвих основ.

Співвідношення етичних поглядів з онтологічною доктриною в елліністичних системах дещо інша. Для нових мислителів філософія вже досить суттєво диференційована. Це своєрідна сукупність логіки, фізики та етики, де етика логічно моделюється та картинно демонструється. Часом здається (на прикладі сократичних шкіл), що етичні принципи штучно педалюються, щоб справити більш сильне враження на оточуючих. Часом тут етика занадто розумна, бо випливає з логіки поцейбічності, і не завжди підказана самим буттям. Пізніше редукція філософії в європейській свідомості до суто теоретичної діяльності відсуне и від античного ідеалу філософування, яке передбачало єдність буття і відкриту йому людину.

Антична філософія цілеспрямована до мудрості, але не здатна її досягти. Це туга за мудрістю, прагнення і водночас усвідомлення неможливості досягнення її мисленнєвими хитрощами часткової людини, у свідомості якої буття обмежене поцейбічністю і думкою про неї. Хоча, можливо, з усіх надбань європейської культури саме філософія, у дійсному значенні слова, найближче стоїть до осягнення буття в його тотальності. Філософія не гірша за мудрість. Просто це різні плани сприйняття світобуття. Можливо, зрештою, зусилля індивідуального духу буде здатним перевести майстерність чистого філософування на принципово новий щабель, щабель мудрості.

Як феномен теоретичної діяльності антична філософія починається з VІ ст., до н. е. в Стародавній Греції і завершується в VI ст. н. е. за часів Римської імперії. Тобто, вона проіснувала бл. 1200 років, поєднуючи в собі духовну спадщину стародавніх грец. і рим. мислителів, і укладається в такі етапи: перший - класика (або еллінська філософія), другий - елліністична філософія та філософія доби Римської імперії. їм передував міфологічний період як переддень філософії, де міфологія постає як певний стан світогляду (краще - світовідношення), і лише містить у собі дещо філософічне: так звана дорефлективна філософія, яка не розрізнює існування живих істот і життя людини. Класика (VI-ІV ст. до н. е.) - початок античної філософії, перша рефлексія над міфожиттям, що призвела до усвідомлення в ньому суб'єкта і об'єкта. Чуттєвий космос у цілому постає як об'єкт, хоча різні періоди класики вносять до його розуміння свої риси.

Рання класика (VI—V ст. до н. е.) трактує чуттєвий космос інтуїтивно (досократики); середня класика - дискурсивно, як пошук наделементних узагальнень (софісти, Сократ); відношення високої класики до космосу - діалектичне і загальнокосмологічне, тобто у вигляді системи ієрархічних рівнів категорій (Платон); у пізній класиці чуттєвий космос розумівся не категоріально-діалектично, а енергійно, у вигляді вчення про Розум-першодвигун як межу всіх чуттєво-елементарних проявів (Арістотель).

Досократівська думка була в захопленні від відкриття "фюсіс" ( того, що за звичаєм перекладають як "природа". Але важливим є не простий переклад, а заглиблення в значення грец. слова. "Фюсіс" тут - не природа на противагу людській історії. Такого протиставлення античність поки ще не знає, бо ще не усвідомлює специфіки соціального. Тому і "фюсіс" тут - повновладдя буття, що саморозгортається у світ, втілюючись у світ речей, істот, явищ як загальний першопочаток, першозакон їх існування, тобто божественної основи. "Логос" є законом, що іманентно притаманний "фюсіс". Тому людина має, за Гераклітом, прислуховуватись до сили речей і діяти в згоді з нею. Оскільки "володарю речей властиво намагання приховуватись", то людина має скористатися своїм найціннішим даром осмислення, обмірковування. Геракліт ніби уособлює в собі дві тенденції античності. З одного боку - заглибленість у тотальність буття, в якій перебуває мудра людина, а з іншого — він (а в його особі всі досократики) розпочинає "запитування" буття.

Досліджуючи матерію, що стає, і сталі форми її буття як одне ціле, усвідомлюючи чуттєвий космос як абсолютну єдність протилежностей - матерії та форми, - рання класика відкриває діалектику. Проте, діалектика тут ще не мала статусу самостійного механізму існування буття і свідомості, а була вплетеною в чуттєву матеріальність космосу.

Тільки середня класика зробить діалектику предметом теоретичних досліджень. Відбудеться переорієнтація філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини, бо саме тут зосереджені проблеми, вирішенням яких зацікавлена філософська думка класичної доби (софісти, Сократ). Дехто таку діалектику називає суб'єктивною, проте краще говорити про дискурсивний характер їх філософії, протиставляючи його інтуїтивно-описовим побудовам попередників. Середній класиці притаманне висування на передній план дискурсивного розуміння речей. Зрозуміло, така виключна дискурсивність руйнувала цілісну картину світу і вносила риси релятивізму, проте саме в цьому полягав новий крок у розгортанні філософського досвіду.

Осн. змістом високої класики (Платон) стала діалектика не інтуїтивна (рання класика) і не дискурсивна (середня класика), а спекулятивна діалектика ідеї і матерії як абстрактно-всезагальних категорій, діалектика чуттєво-матеріального космосу.

Пізня класика (Арістотель) надає платонізму високої класики дистинктивно-дескриптивного характеру, осн. рисою якого є деталізація усієї філософської проблематики і докладний опис термінологічних відмінностей, що виникають.

О. В. Александрова

АКАДЕМІЯ ПЛАТОНОВА

(бл. 387 до н. е. -529 н. е.) - філософська школа; священне братерство шанувальників муз, яке трималось завдяки тісному зв'язку філософського дискурсу і способу життя.