Розділ «ЧАСТИНА III. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХVІ-ХVIIІ ст.»

Дійсна причина (causa) і логічна підстава (Ratio) розглядалися як синоніми. Д. визнавав існування вроджених ідей і визначальність раціоналістичного критерію істини. Вроджені ідеї не визначали всю сукупність знань людини. Основну їх кількість людина набувала через досвід розумового мислення. Однак вроджені ідеї мали визначальне значення для тих ідей, які створювалися шляхом логічного виведення. Вони були наче зразками, безумовними, очевидними і ясними, з якими обов'язково порівнювалися всі здобутки активного розуму-інтелекту.

Д. вважав, що дійсна філософія мусить бути єдиною як за своєю теоретичною частиною, так і за методом. Наука мусить бути стрункою логічною системою, яка грунтується математичними засобами. Як і у випадку з філософською позицією Ф. Бекона, Д. пов'язував розробку методу універсального філософського дослідження з основою природничих наук, оскільки саме вона забезпечувала можливість позбутися хиб, які супроводжують дослідження виключно засобами спекулятивних методів, поширених у теології та попередній філософії. Д. також розповсюджує власну критику на перебіг думки, засвідченої тим чи іншим авторитетом. Саме визнання авторитетного характеру істини призводить до помилок та хибних уявлень. Істина не може бути засвідчена виключно вірою. Відтак, необхідно відмовитись від всіх суджень, котрі коли-небудь були сприйняті на віру.

Необхідності перегляду повинні зазнати і метод передачі знання: звичай і приклад мусить бути трансформований у перевірку індивідуальним розумом істини. Лише індивідуальне знання, яке набуло значення достовірності, може вважатися за істинне. Однак індивідуальна достовірність має узгоджуватися з принципом об'єктивної достовірності. Цей шлях передбачає необхідність утворити власний механізм перевірки будь-якого знання, тому початком ставлення до будь-якого знання, що стало предметом сприйняття розуму, повинен стати принцип сумніву. Саме він та його методологічне значення спонукають до радикальної зміни всієї попередньої побудови наук і філософії.

Наукове знання мусить бути побудованим як єдина система, а не як сукупність випадкових істин та відкриттів. Основою таких знань може бути певна система найочевидніших і достовірних тверджень. Вони ґрунтуються на наявних вроджених ідеях, безсумнівних і самоочевидних, і систематизують у логічній послідовності все наново перевірене та набуте знання. Це знання охоплює як знання про самочинну та об'єктивну природу, так і знання, яке набувається розумом. Розум за Д. здійснює функцію, яку зазвичай називають рефлексією, тобто спостереженням розуму над власною діяльністю за допомогою власних же засобів.

Головна ідея раціоналізму Д. визначає його впевненість у тому, що два шляхи пізнання (природи та розуму) цілком рівноправні і ведуть до одного результату: розум, осягаючи себе, пізнає водночас і природу, а пізнаючи природу, набуває насамкінець знання і про себе. Саме таке дослідження стає розробкою методу дослідження, який би враховував відповідне розуміння істини, мав логіко-математичну основу та був універсальним щодо його вживання - міг би застосовуватися в дослідженнях як природи, так і мислення.

Метод пізнання передбачає виконання чотирьох правил. Вони лише через певний час поспіль формулювання були зведені до основних чотирьох — сам Д. згадує про двадцять одне правило, які стають керманичем для розуму в здобуванні ним істинного знання. Проте чотири основні правила вичерпують принципову основу методу і їх застосування має, на думку філософа, забезпечити безперечну істинність добутків.

Перше правило методу Д. вимагає визнавати за істинне лише те, що сприймається і постає в дуже ясному і чіткому вигляді, або ж є очевидним. Цим визначається інтуїтивний характер його дії. Саме Д. належить визначення терміну "інтелектуальна інтуїція" як розумового сприйняття безсумнівної істини. Також це правило є і цариною дії сумніву. Якщо щось постає в безсумнівній, очевидной формі — то зникає необхідність продовжувати дослідження, і навпаки. Інтелектуальна інтуїція, за Д., є цілковито безпомилковою і не потребує додаткових зусиль розуму. Те, що інтуїтивне, — безсумнівне, а все те, що не підлягає інтуїтивні чіткості, є сумнівним і потребує перевірки. Як критерій істини інтуїція визначається як стан розумової самоочевидності Водночас, саме інтуїція дає нам впевненість у тому, що вимагає перевірки.

Друге правило методу пропонує розділити кожну річ або явище на більш прості складові, щоб потім зосередитись на неподільних і простих явищах, які мають безсумнівний та очевидний характер. Це є етап аналізу, чи пошуку вихідних позицій знання. Головна мета полягає в тому, щоб виокремити самоочевидні речі чи явища для створення підґрунтя дійсного дослідження.

Третє правило полягає в тому, що в пізнанні думка мусить прямувати від найпростіших і найдоступніших нам речей (в емпіричному і гносеологічному аспектах) до більш складних. Цей висновок і є дедукцією. Математична дедукція Д. не є тотожною дедукції у схоластичних працях чи дедукції як методу Арістотеля.

Четверте правило зводиться до того, щоб найповніше класифікувати весь існуючий матеріал. Це правило має чотири основні операції: 1) вказується на необхідність найповнішої класифікації матеріалу до здійснення індукції (до дії другого правила); 2) орієнтація на повну індукцію як перший щабель і умову дійсної передумови дедукції; 3) вимога достатньої повноти, точності і коректності в процесі самої дедукції (дедукційне розмірковування порушується, якщо за його провадження визнають істинними проміжні ланки, які ще необхідно довести і ствердити; те ж саме стосується і порушення послідовності та порядку розгляду ланок доведення; 4) розширення до вимоги повноти в застосуванні всіх правил методу. Лише тоді можливе здійснення будь-якого аналізу і дослідження.

Сумнів Д. відіграє провідну роль у здійсненні правил методу. До важливих зауважень методологічного характеру щодо сумніву варто згадати про істотну відмінність змісту сумніву Д. від сумніву в скептицизмі. Скептицизм, відмінний від догматизму власним послідовним сумнівом щодо вихідних тверджень сумнівності (послідовний скептик мусить скептично ставитись і до власного скептицизму), все ж не отримує позитивного здобутку із застосування власних підходів. Нове знання скептика полягає в доведенні існуючих суперечностей щораз нового вчення чи теорії, які стають предметом осмислення скептика. Д. наполягає саме на евристичній функції застосування принципу сумніву. Наслідком такого застосування може стати не лише підтвердження сумнівності предмета дослідження, але й ствердження істинності того чи іншого положення та спонукання до методологічного досягнення нового знання на основі вже безсумнівних істин (аксіом).

Застосовуючи принцип універсальності сумніву, Д. проходить послідовні етапи — від сумніву у свідченнях почуттів до сумності загальних понять, потім — сумності математичних істин, і нарешті до сумніву в існуванні Бога. Але всі ці етапи є лише сходинками до здобуття єдиної незаперечної істини. Такою істиною стає принцип cogito — знамените Декартове "cogito ergo sum" ("мислю, отже існую"), тобто неусувна очевидність існування мислячої субстанції. Відштовхуючись від цієї очевидності, Д. "повертає до реальності" і Бога, і все інше, що було піддано сумніву. Cogito стає, таким чином, позитивною першоосновою, першопринципом філософії Д.

У працях, присвячених проблемам метафізики та онтології, Д. охоплює питання співвідношення Бога та духовної і матеріальної субстанції. Провідного значення набуває погляд на Бога як єдину онтологічну причину існування зазначених субстанцій, що визначає їх рівнозначність щодо причини поставання. Цим зумовлюється і так званий дуалізм філософії Д. Проте вести мову про обґрунтування Д. ідеї можливості існування множини субстанції, яка в даному випадку набула вигляду дуалізму. Цей принцип був широко застосований Б. Спінозою в зумовлені існування нескінченної кількості атрибутів єдиної субстанції та Ґ.Ляйбніцем у монадологічному вченні. Субстанційний дуалізм спричинив особливості встановлення співвідношення розуму (душі) та тіла (згідно з атрибутами субстанцій - мисленням та протяжністю) і формування психофізичної проблеми в означенні сутності людини. Найбільшої проблеми для Д. набуває поєднання в єдності людської істоти протилежних субстанційних проявів. Для вирішення цієї проблеми філософ наполягав на існуванні так званої "мозкової залози", яка спричинювала перетворення мисленнєвих процесів у механічну дію, та, навпаки, механічної дії в акт мислення, думання.

ДІДРО (DIDEROT) ДЕНІ

(І7ІЗ-І784) - представник матеріалістичного напряму в розвитку просвітництва у Франції. Автор та ідейних засновник "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел" (1751-80). Д. є послідовним матеріалістом у світогляді, філософії, методології. Відкинув позицію деїзму Д. Локка, жорстко критикував різновид емпіризму (імматеріалізм) Дж. Берклі. Атеїстичні погляди Д. узгоджує з принципами матеріалізму. Ці принципи спонукають з'ясовувати всі прояви свідомості, мислення, предметності в матеріалістичних та механістичних визначеннях. Всі мисленнєві та ментальні процеси механістично детерміновані, у власних проявах нагадують дію механізму. Подібно Д. розгортає власну теорію пізнання, в якій важливого значення набуває скептична складова. Основоположення світогляду Д. виклав у працях: "Лист до сліпих" (1749), "Думки про пояснення природи" (1754), "Розмова Д'Аламбера з Дідро" (1769), "Сон Д'Аламбера" (1769), "Філософські принципи матерії та руху" (1770), "Племінник Рамо" (1762).

ЕВОЛЮЦІЙНА ТЕОРІЯ

ЕМПІРИЧНИЙ МЕТОД

"ЕТИКА"

("Ethica ordine geométrico demonstrata et in quinqué partes distmcta in quibus agitur") - головна праця Б. Спінози, яка. є вираженням всього світогляду філософа. Надрукована після смерті автора в 1677. Написана лат. мовою. "Е." викладена "more geométrico", на зразок геометричних трактатів: містить теореми, леми, коларії та схолії. Головне завдання філософії мислитель вбачав в обґрунтуванні етичних питань. Мета "Е." - збагнути "загальний природний порядок, частину якого складає людина". Вирішує питання, що було поставлене ще в "Трактаті про очищення інтелекту": чи є істинне благо, яким душа може бути охоплена цілком? У першій частині дається обґрунтування центрального фундаментального положення філософії Спінози - категорії субстанції, тотожної Богу й природі, причини самої себе (causa sui). Сутність субстанції заключає в собі її існування (essentia involvit existentiam). Субстанція, як першопричина, має пояснювати всю багатоманітність явищ природи та людини. Наступними категоріями онтологічної системи є атрибути в їх нескінченній множинності. Спіноза знімає декартівський дуалізм, відносячи атрибути до самої субстанції: атрибути являються тотожними самій субстанції і через них вона пізнається. Іншими невід'ємними моментами субстанції є модуси - її стани, або способи буття; субстанційність одиничних речей та ідей Спіноза відкидає. Друга частина присвячена природі душі, вченню про тіло, їх взаємозв'язку. Душа і тіло трактуються в "Е." як належні, відповідно, до атрибутів мислення та протяжності, через які людина пізнає божественну субстанцію, звідси "порядок та зв'язок ідей той же, що й порядок та зв'язок речей". Гармонія і одухотвореність природи випливає з тотожності атрибутів мислення і протяжності. У цій частиш викладено також вчення про пізнання. Воно буває трьох родів: перший - думка, або уявлення - пізнання шляхом загальних уявлень, слів, що відтворені пам'яттю; другий — розум, пізнання через поняття або адекватні ідеї; третій рід пізнання - інтуїтивний - розум, який споглядає — ознака божественного інтелекту, що володіє адекватним пізнанням сутності речей. Пізнання може бути істинним та хибним. Істина - адекватні ідеї, такі, що володіють всіма внутрішніми ознаками істини. Хибне знання виникає внаслідок його нестачі. Вчення про Бога і людину необхідне як фундамент для вчення про моральнісність. Для з'ясування істинного смислу життя людини філософ спочатку розглядає природу афектів (пристрастей) - третя і четверта частини. Радість, печаль, прагнення - три основні афекти, з яких виводяться всі інші. Залежність від афектів є рабством, що породжене неадекватним пізнанням. Позбутися рабства можна шляхом вдосконалення власного розуму. Істинна свобода - це правильне пізнання. П'ята частина "Е." присвячена шляху до свободи. Ним виявляється інтелектуальна любов Бога. Людське щастя полягає в пізнанні, у заспокоєнні душі під час споглядання Бога.

І. П. Дедяєва