Розділ «ЧАСТИНА III. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХVІ-ХVIIІ ст.»

ЛА МЕТРІ (LA METTRIE) ЖУЛЬЄН ОФФРЕ ДЕ, ЛАМЕТРІ

"ЛЕВІАФАН"

ЛОКК (LOCKE) ДЖОН

ЛЯЙБНІЦ (LEIBNIZ) ҐОТФРІД ВІЛЬГЕЛЬМ

(1646-1716) - кім. філософ, людина значних обдарувань. Відомі його праці з математики, фізики, історії, юриспруденції, мовознавства, теології. Освіту здобув у Ляйпціґському (філософія) та енському (математика і алгебра) ун-тах. У 1666 Л. захистив дисертацію на ступінь доктора права в Альдорфі. З 1672 по 1676 перебував на дипломатичній службі в Парижі. Особисто був знайомий з провідними мислителями тієї доби: Арно, Н. Мальбраншем, математиком Гюнґенсом. Перебуваючи в Лондоні впродовж 1670-80 мав зустрічі з І. Ньютоном, був обраний членом наукового Королівського тов-ва Англії. З 1676 і до кінця життя працював бібліотекарем при дворі ганноверського герцога. До осн. праць з філософії належать: "Розмисли про метафізику" (1685), "Нова система природи" (1695), "Нові досліди щодо людського розуму" (1704), "Теодіцея" (1710), "Монадологія" (1714), "Начала природи і благодаті" (1714).

Філософська творчість Л. є синтезуючою ланкою здобутків філософії Нового часу XVII ст. Л. ставив програмне завдання щодо поєднання спадщини попередньої філософії з доробком нової. У коло його осмислення потрапила спадщина більшості з античних та середньовічних авторів — Демокріта, Платона, Арістотеля, Авґустина. Він став безумовним критичним зосередженням здобутків Р.Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози, Д. Локка. Провідним завданням філософії Л. вважав всеосяжність та послідовність у пошуку істини. Для забезпечення цієї мети Л. розробив систему вимог до наукового філософського пізнання. Метафізичне спрямування дослідів спонукало до визнання першості наукових принципів, які мали бути позбавлені досвідної основи - бути "апріорними". Універсальне значення закону несуперечності забезпечувало істинність означення будь-якого буття. Принципи світобудови Л. надав у систематичному вигляді в підсумковій пращ' "Монадологія". До переліку вагомих принципів Л. слід зарахувати принцип одноманітності законів природи, які забезпечують цілісність та універсальну єдність; закон неперервності; принцип тотожності нерозрізнюваних; принципи всезагальної змінності і розвитку та ін.

Беззаперечної ваги у творчості Л. має його вчення про "монади" - силові духовні одиниці буття, "елементи буття". Вирішуючи проблеми картезіанського субстанційного дуалізму буття як існування в атрибутах мислення та протяжності, Л. пропонує розглядати єдність буття в синтезі нескінченної кількості самодостатніх "монад"-сил. У цьому підході чітко простежується парадигма давньогрец. атомістів та інших плюралістів. Хоча елементами такої плюралістичної єдності стають не неподільні атоми чи інші, позбавлені усвідомленої активності, частки, а "субстанційні форми", зміст яких означується застосуванням ідейної спадщини Арістотеля - вони мають власну "ентелехію", основи самодостатності та дієвості. Для монад протяжність та мислення не мають атрибутивного значення, а є похідними від основних видів діяльності. Л. наголошує, що простір і час, а також матерія, маса, рух та ін., всупереч картезіанській фізиці, є лише "гарно обґрунтованими феноменами" дійсності, оскільки значення субстанційного буття ототожнюється з силою, духовною монадою. Проте визнання цих феноменів не заперечувало можливості побудови своєрідної фізики, де фізичні явища досліджувалися як самостійні феномени.

Плюралістична єдність та впорядкованість буття визначаються чинністю "заздалегідь встановленої гармонії". Саме таким чином досконала монада-Бог встановлює гармонію між автономною діяльністю кожної з монад та забезпечує відповідну досконалості систему світу. Це вчення набуло в Л. вигляду вчення про "найкращий зі світів", оскільки на основі "імовірності" можливо передбачити існування нескінченної кількості світів. Як сила, духовна субстанція, монада має два види психічної діяльності: по-перше, сприйняття (perception); і, по-друге, постійна налаштованість на нові сприйняття - прагнення (appetition). Різні типи сприйняття і прагнення стають основою розрізнення монад. Л. вирізняє три їх типи. До першого належать монади з найпростішими сприйняттями (нескінченно малі перцепції"). Другий охоплює монади-душі (сприйняття, які супроводжуються процесами відчуття та дії пам'яті). І третій є типом монад-духів, які мають чіткі та виразні сприйняття. Ці сприйняття Л. називає свідомістю-апперцепцією. Діяльність монад полягає, за Л., у тому, щоб відбивати всі монади світу, бути своєрідним дзеркалом всесвіту.

У теорії пізнання Л. прихильник послідовності та демонстративності раціоналістичного виведення істин, згідно з власним розумінням місця досвідного середовища фізичного світу, не відкидав цілком емпіричне знання. На цій основі він розгорнув вчення про існування "істин фактів" та "істин розуму". Істини фактів - це істини, які людина набуває зі сфери досвіду. Проте, вони мусять бути співвіднесені з істинами розуму, які стосуються позафеноменальної сфери дійсності. Відтак, кожне явище необхідно розглядати в синтезі досвідного та позадосвідного - "апріорного" знання. Щодо підстав існування в душі людини до-досвідного (апріорного) знання, яке з'ясовує відповідний досвідний матеріал, між Л. та Д.Локком існувала тривала суперечка.

Щодо визнання непересічного значення ідей Л. для розвитку нової філософії варто скористатися словами Ф. Ніцше, який в постатях Л., /. Канта та Ґ. Ф. В. Геґеля вбачав вершини нім. новоєвропейської думки: "По-перше, незрівнянне відкриття Ляйбніца, з яким він залишився переможцем не тільки над Декартом, а й над усіма, хто до його філософував, - що свідомість є для уявлення лише випадковою ознакою, а не його необхідним та сутним атрибутом; отже, що те, що ми звемо свідомістю, є тільки одним із станів нашого духовного та психічного світу і далеко не він сам... Наш внутрішній світ є значно багатіший, ширший, глибший - так почуваємо ми всі з Ляйбніцем".

МАЛЬБРАНШ НІКОЛЯ

(1638-1715) був основним представником течії оказіоналізму у Франції. Продовжуючи шлях вирішення проблем картезіанської філософії, запропонований А. Ґейлінксом, М. здійснював критику саме матеріалістичних компонентів у філософії Р.Декарта. Якщо Ґейлінкс доводив неможливість встановлення необхідних причинних зв'язків між ідеями та тілами і можливість встановлення лише випадкових, які виникають внаслідок спостереження людиною випадкового збігу послідовності в сприйнятті (ідея предмета - предмет, чи навпаки), то М. заперечив і встановлення будь-яких не лише причинних, але й логічних зв'язків (предмет - предмет; ідея - ідея).

М. закінчив коледж де ла Флеш і курс богослов'я в Сорбонні, став священиком. У 26 років познайомився з "Метафізичними розмислами" Р.Декарта. Після 10 років інтенсивного вивчення картезіанства написав свій головний твір "Про пошуки істини" (1674). Його перу також належать "Трактат про природу й благодать" (1680), "Трактат про мораль" (1684), "Християнські роздуми" (1683), "Бесіди про метафізику" (1688), в яких чітко і послідовно викладено основні положення його філософії. Хоча у філософії М. наявні виразні теологічні та містичні компоненти, його твори часто піддавалися церковній критиці, а "Трактат про природу та благодать" був офіційно засуджений. Важливим чинником філософії М. були ідеї платонізму, неоплатонізму та св. Авґустина. Перипатетична школа та Арістотель часто були критиковані.

Головне твердження М. стосовно картезіанської проблеми співвідношення душі та тіла має такий вигляд: тіла не впливають на духовне начало так само, як і духовне начало не впливає на матеріальне. У твердженні філософа відкидаються навіть елементарні обумовлення, які слідують з ідеї "мозкової залози". Тіло не спроможне "передати" механічним чином жодного "знання" як ідеї, ентелехії, форми тощо - про себе.

Оскільки душі розрізнені між собою і тілами, ідеї перебувають в одиничній душі і безпосередньо пов'язані лише з Богом. Таким чином, М. гносеологізує платонівсько-авґустинівське тлумачення ідей у функціональному значенні, і надає їм нового визначення на засадах декартівського аналізу, як онтологічних одиниць, а не платонічного співвідношення ідеї та речі. Пізнаються лише ідеї, безстосовно до речей, оскільки речі не спроможні впливати на душу, дух. Всі речі, які ми сприймаємо, є ідеями. Саме цей висновок буде мати далекосяжні наслідки. До цього твердження М. буде звернена увага, найперше, представника брит. емпіризму Дж. Берклі. Його філософська концепція буде ґрунтуватися саме на запереченні самочинної ролі тілесності як незалежної від відчуттів якості.

Ідеї не вроджені нашій душі, оскільки це б суперечило дійсним можливостям і спроможностям рефлектуючого Я, а належать Богові. Відтак дійсне пізнання речей - це їх бачення в Богові і через Бога, а Бог є загальним місцем духів, світоглядом, на якому грунтується будь-яке пізнання і свідомість. Метою пізнання і є Бог. За М., душа сприймає речі трьома способами: за допомогою відчуттів, уявою і чистим розсудком. Відчуття дають нам знання не про самі речі, а про їхню взаємодію з нашим тілом. Лише чистий розсудок, позбавлений домішок тілесності, дає нам істинне знання.

МАНДЕВІЛЬ (DE MANDEVFFLE) БЕРНАРД ДЕ

МАТЕРІАЛІЗМ ФРАНЦУЗЬКИЙ

Напрямок у розвитку просвітництва у Франції. Представлений творчістю та іменами Дені Дідро, Жана Д'Аламбера, Жульєна Ла Метрі, Поля Гольбаха, Пера Кабаніса.

МЕЛЬЄ (MESLIER) ЖАН