Розділ «ЧАСТИНА III. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ХVІ-ХVIIІ ст.»

("De l'Homme, de ses facultés intellectuefles et de son éducation", 1769, видано 1773) - один з найвідоміших творів Клода Адріана Гельвеція, присвячений проблемі становлення доброчесної та щасливої особистості. Найсуттєвішими для автора були питання про те, від чого залежить розвиток людини, де шукати першоджерела її здібностей та які вони є - вроджені чи набуті? Якщо визначною ознакою людини є розум, точи є сам розум - проявом природної будови людської істоти, чи є здобутком виховання? Твір "П. л." складається з десяти частин, у першій з яких Гельвецій відкидає тезу про природну нерівність людей, викликану недосконалістю фізичних органів, і наголошує, що різниця між розумовими здібностями різних людей зумовлена відмінностями у вихованні. У другій частині автор обґрунтовує слушність думки про те, що всі люди, маючи зазвичай добру організацію, однаково здатні до розумового розвитку. Третя частина присвячена виокремленню двох найбільш загальних причин розумової нерівності, перша з яких - роль випадкового збігу обставин, в якому знаходяться люди, а друга — більш чи менш глибоке бажання вчитися, обумовлене мірою присутності пристрасті до слави. У четвертій частині Гельвецій відстоює тезу про незначний вплив фізичної організації на людські пристрасті, і визначає їх як наслідок соціального становища людини і відповідної міри обґрунтованості її сподівань. У цьому контексті автор ретельно аналізує почуття себелюбства, заздрості, любові до багатства і слави, а також визначає, що таке справедливість, чеснота, владолюбство та нетерпимість. П'ята частина є розмірковуванням над помилками опонентів Гельвеція, які розуміють нерівність розуму різних людей як прояв нерівності їх фізичних здібностей. У шостій частині автор обґрунтовує слушність визначення неуцтва головною причиною морального зубожіння людей та соціального антагонізму, обумовленого майновою нерівністю. Гельвецій відстоює необхідність першості мудрих законів у суспільстві в сьомій частині свого твору. Для цього він вказує на шкідливість релігії, що спирається на страх перед авторитетом Бога і стверджує, що закони мають бути передусім знаряддям громадського щастя, а не владного підкорення. Восьма частина є розмислом автора над причинами суспільного щастя, яке має складатися з приватного щастя кожної особистості. Дев'ята частина твору присвячена пошуку можливості створити довершене законодавство, яке б не потребувало змін. Досягнення цієї мети має, на думку Гельвеція, спиратися на любов до істини, яка може стати гарантією об'єктивності і неупередженості законодавців. У десятій частині автор постулює всесильність виховання і вказує на перешкоди, що здатні протидіяти моральному удосконаленню людей. Переконання Гельвеція в беззаперечності факту виникнення людських знань з досвіду дозволило йому говорити про те, що люди не народжуються, а стають такими, якими вони є. Така філософська настанова дозволила йому створити цілісне і системне бачення шляхів створення ідеального суспільства доброчесних, справедливих і освічених людей.

РАННЯ АНГЛІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ

РАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ МЕТОД

РЕФОРМАЦІЯ

(від лат. reformatio - перетворення, виправлення) - різноманітні культурні рухи в Західній та Центральній Європі в XVI-XVII ст., здебільшого релігійного, світоглядного та суспільно-політичного характеру, спрямовані на перегляд значення і ролі католицьких релігійних інститутів у суспільному та ідеологічному житті. Р. постала у формі протестантизму, який набував особливих рис, залежно від культурного середовища країн. Найперше, Р. ставила питання про кризове становище католицької церкви та католицизму як виключної церковно-світоглядної основи побудови суспільства. Власного ідейного змісту Р. набула у творчості М. Лютера, У. Цвінґлі, Ж. Кальвіна, Т. Мюнцера.

До основоположних вимог Р. належали: перегляд змісту історичного християнства та повернення до істинних начал; усунення громіздкого посередництва церкви у справі стосунків людини та Бога; заперечення особливого статусу священнослужителів щодо Бога, порівняно з іншими мирянами. Для філософського становлення нової філософії Р. мала істотний вплив на впровадження принципів індивідуації у філософському пізнанні та зміну означення місця і ролі людини у світобудові. У моральній науці та релігійно-філософських теоріях провідного значення набуває боротьба за визнання свободи совісті (волевияву) людини як такої, що не суперечить першоосновам християнства. Ідеї Р. мали значний вплив на формування принципів Просвітницьких рухів - вимоги віротерпимості, толерантності, не втручання Церкви як суспільного інституту в життя особистості, ідеали самосвідомої особистісної та соціальної діяльності.

РІД (REID) ТОМАС

РУССО (ROUSSEAU) ЖАН-ЖАК

(1712-1778) - знаний представник просвітництва у Франції, політичний філософ, суспільний діяч, автор педагогічної концепції, мораліст. Автор праць: "Розмисли про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та підстави нерівності між людьми" (1755), роман "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), трактат "Еміль, або про виховання" (1762), трактат "Суспільний договір" (1762), автобіографія "Сповідь". Він відомий як творець оригінальної теорії про суспільну угоду, яка істотно відрізняється від аналогічної теорії Т. Гоббса. Не менш вагомим здобутком його інтелектуальної діяльності є запропонований варіант філософії історії, висновки якої мають напрочуд радикальний характер.

Демократична основа світогляду Р. завжди спонукала розглядати суспільні проблеми з огляду на становище найбідніших верств. Але, власне, розподіл на бідних та багатих вже стає наслідком певного ступеня розвитку суспільної історії. Природний стан суспільства Р.

розглядає як найбільш справедливий, коли люди не мали підстав для розбрату та протистояння. Цей вихідний чинник є протилежним до означення природного стану суспільства Гоббсом. Але саме він визначає песимістичне ставлення Р. до всіх історичних змін, які виводять суспільство з природного стану.

Поява власності стає тим чинником розбрату, який руйнує "золотий вік" людства - природний стан. Відбувається поступове розрізнення суспільства на тих, хто має власність, та тих, хто її позбавлений. Так постає доба несправедливості. Весь наступний історичний процес є процесом розвитку суспільної несправедливості, оскільки ті, хто мав власність, набуває її ще більше, хто не мав власності, поповнює суспільні стани найбідніших членів суспільства. Утримання та управління власністю спричинює розвиток розумових здібностей. Тому примат розуму, освіченість стає виміром приватного благополуччя, яке протистоїть суспільному ідеалу.

Відтак, цивілізація і громадянські об'єднання стають не провісниками прогресуючого покращення становища людей в суспільстві, а проявом втрати первинної істинної основи людського співжиття, де кожна людина мала відповідність власній природній суті Подібне ставлення Р. виявляє і до надбань культури. Культура теж стає матеріальним та духовним виразником нерівності, несправедливості, які панують у стосунках людей. Розум не лише породжується необхідністю управління власністю та майном, але й закріплюється в зразках культури, виховуючи відразу почуття нерівності Відтак, людині потрібно зосереджуватися не на розумових теоріях, які відкидають її від власної суті, а почувати і пізнавати серцем. Саме таке сердечне сприйняття світу забезпечить людині гармонію самопочуття.

СЕНСУАЛІСТИЧНИЙ МЕТОД

СМІТ (SMITH) АДАМ

(1723-1790) - представник шотландської школи філософії, економіст, мораліст. Формування світогляду відбулося під впливом лекцій Ф. Гатчесона. Послідовник філософії Д.Юма. Очолював кафедри логіки, а згодом моральної філософії Ун-ту м. Глазго, перебравши обов'язки попереднього чільника Гатчесона після його смерті. У 1787 був обраний ректором Ун-ту м. Глазго. Критично ставився до моралістської позиції Б. Мандевіля, схиляючись до основоположень етичної концепції А. Шефтсбері. Автор праць з моральної філософії та соціальної і економічної теорій: "Теорія моральних почуттів", "Дослідження щодо природи та чинників добробуту націй" (An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, 1776). Провідним принципом побудови його теорії моралі була "симпатія" (sympathy) - поняття, яке зумовлювало прихильність і, відповідно, антипатичність до сприйняття людиною дійсності. Симпатія є здобутком діяльності уяви, представлення в почуттях людини прихильного чи відразливого ставлення до себе чи предмета сприйняття, яке передбачається, уявляється щодо іншої людини. Принцип симпатії для С. був не лише провідником особистісної поведінки людини, але й організації суспільних стосунків і, зокрема, економічного сегмента суспільного існування. Припускається, що у своїх дослідженнях С. вперше застосував методи соціально-психологічного аналізу.

СПІНОЗА (SPINOZA, DE SPINOZA, DESPINOZA) БЕНЕДИКТ, БАРУХ

СУБСТАНЦІЯ

Категорія античної грец. філософії, яка стала предметом аналізу у філософії Нового Часу. Має чолове значення для побудови онтологічних підстав філософської теорії чи вчення. Поміж головніших зразків нової філософії можна вирізнити три самостійних та оригінальних підходи, які зумовлюють місце та роль категорії С. у філософському вченні.

Перший з них набуває власного розвитку в межах емпіричної методології та еволюціонізує зусиллями брит. філософів Т. Гоббса, Д. Локка, Дж. Берклі та Д.Юма. Він вирізняється, імовірно, найбільшою рішучістю у спробах вилучити категорію С. із засновків філософських побудов. Розпочинає цю тенденцію Гоббс, означивши всю осяжну відчуттєво-досвідну дійсність не як позавідчуттєву С, а як тіло, наголосивши на властивостях осягання. Локк, продовжуючи визнавати позавідчуттєве існування матеріальної С, все ж виголосив часткову її неозначеність у суто субстанційних властивостях, поєднавши їх з властивостями відчуттєвих предметів та надавши їй місце "підстави", "підпорки" для відокремлених речей. Розрізнення Локком якостей матеріальних предметів на первинні та вторинні спонукало єпископа Берклі до ствердження імматеріалістичної підстави філософії — категорія матеріальної С. є наслідком діяльності розуму і не відповідає жодному предмету зовнішнього досвіду (термін за Локком). Вінцем цієї тенденції є філософське вчення Д. Юма. Продовжуючи основну стратегію розгляду місця та значення категорії субстанції, Юму вдалося заснувати несубстанційний тип філософії, тобто філософське вчення, в якому ця категорія не має принципового значення.