Розділ 2. Антична філософія

Критикуючи марновірство та культовість традиційної релігії, Л. не заперечує існування богів, навіть ставиться з повагою до них. Боги прекрасні, могутні, вічні; вони перебувають поза природним космосом в особливому божественному світі - "священних оселях", "міжсвітах". Але вони не беруть участі у світобудові, вони відсторонені від будь-яких справ земних та небесних, їм непотрібні вшанування і жертви, оскільки вони байдужі до людей та їх проблем. Живописуючи стан блаженного буття "ясносяйних" богів, Л. вбачає в ньому епікурейський ідеал "мудрого життя" людини. Якщо всесвіт безмежний, і в його "незглибимих просторах" "кружляє" в невичерпній кількості "родотворне насіння" речей, то природно прийти до висновку про можливість існування інших світів, які "...існують, подібні до наших, у всесвіті землі... десь інше людство розвивається, водяться звірі" (II, 1075-1076).

Л. виступає проти будь-яких форм соціальної нерівності та насильства, проти прагнень влади, слави і багатства, проти загарбницьких воєн на користь всезагального миру та добробуту. Але громадянська позиція Л. непослідовна, прогресивні погляди не узгоджуються зі світоглядними засадами. Задля збереження душевної рівноваги Л. закликає до відстороненості від буденної реальності, суспільних та політичних справ, до "споглядання природи" і самоспоглядання, до "найпильнішого вивчення природи речей" (III, 1072).

Визначним був вплив поеми Л. на розвиток філософії й природознавства в епоху Відродження та Новий час. Окремі положення Л. знайшли подальший розвиток у вченнях Л. Волли, Еразма Роттердамського, Дж.Вруно, М. Монтеня, П.Ґассенді. Розробку атомістичної теорії продовжували Р. Бойль, І. Ньютон, К.-А. Гельвецій. Наслідували римського мислителя Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж.Локк, П Гольбах, Ж.-Ж. Руссо (концепція "суспільного договору"). Професори Києво-Могилянської академії Ф, Прокопович, Г. Конисський, Г. Щербацький у своїх філософських курсах значної уваги приділяли здобуткам думки Л. Помітним був вплив Л. на творчість Г. Сковороди, М. Ломоносова, О. Радищева.

Є. В. Козлов

МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН (Marcus Aurelius Antoninus)

(121-180) - мислитель, видатний представник Пізньої Стої. Був переконаний: людина сама, ціною власних зусиль створює свою внутрішню красу подібно до того, як і природа створює свою красу з власних ресурсів.

М. А. походить з родини, наближеної до імператорського дому. Після втрати батька виховання М. А. взяв на себе його дідусь Анній Вер, що надав хлопцю перші настанови щодо обов'язків правителя, прав і свобод громадян, і якого М.А. (поряд з батьком і матір'ю) з вдячністю згадує у своїх творах. З 138 - співправитель держави, в 161 -180 - імператор Римської імперії.

М.А - автор своєрідного філософського щоденника і настанови з поведінки "До самого себе" (рос. - "Наедине с собой"). Праця написана грец. мовою. У щоденнику знайшли відбиток переконання автора, його сумніви, неспокій і гіркі розчарування, які очікували його на вершині слави, яку М.А. сподівався використати для служіння загальному благу.

Був палким прихильником філософії Епіктета. Зазнав впливу стоїчного платонізму Посідонія. І хоча М. А. попереджає: "Постоянно и по возможности при каждом представлении применяй учения физики, этики и диалектики" (Марк Аврелий. Наедине с собой / Римские стоики: Сенека. Эпиктет. Марк Аврелий. - М., 1995. - С. 325), сам він (як і Епіктет) негативно ставиться до абстрактних теоретичних досліджень, що не мають на меті безпосередньої заглибленості у власне внутрішнє життя. "Начни с самого себя и исследуй прежде всего самого себя" (там само. - С. 349). Розвиток вчення про індивідуальний розум як принцип душі і рушійності органічного тіла виводить філософа до проблеми всезагального, тому що без усвідомлення їх співвідношення неможливо з'ясувати призначення людини. "В чем твое искусство? В том, чтобы быть хорошим. Но разве достигнешь ты в нем совершенства иначе, нежели с помощью познания как о природе Целого, так и об особом строе человека?" (там само. - С. 350). Людський розум називає лише частинкою універсального космічного розуму, з якого він сходить в індивідуальне тіло, і повернувшись до якого після смерті людини розчиняється в божественному розумі. У галузі моралі М.А. наслідує скептицизм. Він переконаний, що тільки від нас залежать наші вади і чесноти. Те, що не є ані пороком, ані доброчинністю - "байдуже", це хвороба і смерть, бідність і багатство, невідомість або слава... Наші зовнішні біди - то лише наше суб'єктивне враження, якого треба позбутись. Дійсно нещасливою є погана людина, яка шкодить (своєю поведінкою), перш за все, самій собі, у той час, коли мудрець чудово почуває себе в оточуючому, бо не впадає у відчай від залежності від світоустрою, перебуває вільно і спокійно навіть серед тяжких незгод. А тому "Устрани воображение, останови стремление, подави склонности: пусть властвует над тобой руководящее начало" (там само. - С. 334). І незважаючи на ставлення імператора М. А. до християнства, стоїк М.А. завжди підкреслював братерство, що пов'язує людей як чад Божих, і це об'єктивно наближує його вчення до християнства, яке народжувалось.

О. В. Александрова

МАТЕРІЯ І ІДЕЯ

МЕГАРСЬКА ШКОЛА

(2-а пол. V - 1-а пол. ІІІ ст. до н. е.) -одна з сократичних шкіл, що еклектично поєднала в собі ідеї Сократа, елеатів і софістів, здобувши славу зразками логічного мистецтва.

Засновником школи був Евклід із Мегари, безпосередній учень Сократа; до школи входили Євбулід із Мілету, Діодор Крон, Стілпон та ін. До зустрічі з Сократом Евклід був близьким до елейської школи, звідки наслідував вчення про абсолютне протиставлення чуттєвого і раціонального світів. Від Сократа мегарці успадкували захоплення діалектикою, надавши їй, на жаль, однобічного розвитку, перетворивши із знаряддя на мету власної філософії. Погоджуючись із сократівською вимогою логічного знання, заснованого на поняттях, вони намагались довести хибність чуттєвого досвіду і уявлень, протиставляючи їх логічному поняттю. За допомогою дотепних апорій мегарці доводили, що загальне поняття не може бути перенесене на будь-яку одиничність. Таким чином, вони абсолютизували принцип розуму, відірвавши його від принципу чуттєвого світу, від принципу життя. Протилежність трансцендентного і чуттєвого світів вони усвідомлювали не діалектично, як Сократ і Платон, а як прірву. Ідеї для мегарців - нерухомі і ніяк не пов'язані з чуттєвим світом. Так, Стілпон заперечує, що його співбесідник - людина, тому що "людина" позначує дещо загальне, відмінне від конкретної особистості. Із роз'єднання ідеального і матеріального випливає заперечення можливості пізнання (бо пізнання є свідченням зв'язку двох світів), а також будь-якого синтетичного судження (так, судження А є Б - хибне, а можливе лише судження аналітичне, - наприклад, А є А, - яке мало чого дає процесу пізнання). Отже, саме в мегарців ми зустрічаємо так зване "подвоєння" світів і безплідність ідей, з чим, безумовно, не погоджувався Сократ і піддавав нещадній критиці Платон ("Парменід", "Софіст" тощо), і на що була спрямована арістотелівська так звана "критика ідей Платона".

О. В. Александрова

МЕТЕМПСИХОЗА

МЕТРОДОР ІЗ ХІОСУ

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФІЇ

НАТУРФІЛОСОФІЯ

НЕОПЛАТОНІЗМ