Розділ 2. Антична філософія

Походить з міста Самос, з сім'ї вчителя, афінського колона. З молодих років цікавився філософією, вчився в Навсіфана послідовника Демокріта. Е. був вже відомим, коли в 306 до н. е. разом зі своїми учнями приїхав до Афін і створив філософську школу -"Сад", що проіснувала бл. восьми століть.

Епікурова теоретична спадщина складалася з філософських творів, листів і бесід, які він вів з учнями і друзями, але, на жаль, значна частина з них до нашого часу не збереглася. Втім, відомі його листи до Менекея, Піфокла, Геродота тощо, де він викладає власні погляди на фізику, астрономію, філософію, етику. Крім того, існує низка фрагментів.

Е. не тільки формулював етичний взірець життя, але й намагався підтвердити його обґрунтуванням із боку фізики, яку відпрацьовував за допомогою теорії пізнання і логіки. Всі людські біди пояснюються тим, що люди не знають, у чому полягає істинна насолода. Е. відкидає платонічний і стоїчний вибір на користь прагнення Блага. Він вважає його самообманом. Тому завдання філософії - піддати насолоду раціоналістичному дослідженню, тобто дослідити дійсну насолоду. Бо прагнучи насолоди, люди часто не знають, чого їм шукати. У такому випадку слід лікувати душу, щоб навчити людину насолоджуватися. Етичне вчення має показати перевагу саме шляхетних насолод. Згідно з Е., існують задоволення, що, пронизуючи плоть, викликають сильну, але короткочасну насолоду. Коли людина прагне тільки таких насолод, то це стає підставою для незадоволення і страждань, тому що спрагу подібних задоволень не можна задовольнити, а крім того, досягнувши певної сили, вони перетворюються на страждання. Від цих плинних і мінливих задоволень слід відрізняти стійку насолоду, насолоду спокою як стану рівноваги. Це стан самозаспокоєного тіла, що позбавлене страждань, бо не відчуває ані спраги, ані холоду, ані голоду. У листі до Менекея Е. підкреслює: "когда мы говорим, что удовольствие есть конечная цель, то мы разумеем не удовольствие распутников и не удовольствия, заключающиеся в чувственном наслаждении, как думают некоторые, ... но мы разумеем свободу от телесных страданий и от душевных тревог... Начало всего этого и величайшее благо есть благоразумие... От благоразумия произошли все остальные добродетели; оно учит, что нельзя жить приятно, не живя разумно, нравственно и справедливо, и наоборот..." (Материалисты древней Греции. - М., 1955. - С. 212). Звідси випливає, що Е., подібно до стоїків, вважає найвищим задоволенням спокій духу (атараксію), душевний спокій, який стає можливим, коли людина навчиться стримувати угамовувати пристрасті і плотські нахили, підпорядковуючи їх розуму. Саме розум допоможе людині зрозуміти різницю між задоволенням і благом; між стражданням і злом. Дійсним благом є таке задоволення, яке не призводить до плачевних наслідків. Отже, епікурейські мудреці не тільки зосереджені в собі, але й ні від чого стороннього не залежать.

Філософським підґрунтям етичної максими Е. був атомізм. Послідовник Демокріта, він не тільки онтологічно зміцнив етичну позицію індивіда в суспільному житті, але й знайшов об'єктивні підстави для його свободи в спонтанній поведінці атомів. Атоми Е., з яких складається все існуюче, навіть боги, мають форму, розмір і вагу. Під дією останньої вони падають вниз. Але під час падіння атом може відхилитись від "заданої" вагою траєкторії. Таке вільне "ухиляння" атомів є принципом побудови світу. Проте, якщо першопринцип буття вимагав від атомів такої "поведінки", на підставі якої виникало різноманіття існуючого, то цей принцип знаходив свій відповідний вираз на рівні буття і богів, і людини. Боги Е. — це також атоми, але ця "атомна сукупність" вже мала усі функції, що були закладені в самій природі богів. Тому епікурейські боги ні в чому не знають нестатку, маючи в собі все необхідне і достатнє. Вони настільки зосереджені на собі і самозаглиблені, що будь-який зв'язок зі світом тільки б зруйнував їх блаженство. Ось чому ні вони не впливають на світ, ні світ не впливає на них. Так демонструється абсолютна свобода задоволення і його незалежність від будь-яких обставин життя. Таку філософську відповідь імперському світові і такий зразок людської поведінки в соціумі, що став їй чужим, запропонували епікурейці. Людина має бути вільною у своїх вчинках, бо свобода запрограмована природою атомів. Людина має бути вільною від страхів за своє потойбічне майбутнє (загробне життя). Е. пояснює безпідставність побоювання смерті По-перше, тому, що душа, яка теж складається з атомів, вмирає разом з тілом. По-друге, смерті не треба боятися, бо поки ми є, смерті немає, а коли приходить смерть, то нас вже немає. Отже, смерть не має до нас жодного відношення. Але, щоб так сприймати світ і усвідомити дійсне місце людини в ньому, слід займатись філософією: "Поэтому и юноше, и старцу следует заниматься философией: первому - для того, чтобы, старея, быть молоду благами..., а второму - для того, чтобы быть одновременно и молодым и старым вследствие отсутствия страха перед будущим" (там само. - С. 208).

Вплив епікуреїзму на уми філософів був досить значним. Античний епікуреїзм — то феномен не тільки ранньої елліністичної доби. Дещо пізніше ці ідеї були широко розповсюджені в Римі, де з новою силою проявили себе у філософії Лукреція Кара. Доба Відродження підхопила і передала Просвітництву гасло епікуреїзму в інтерпретації Лоренцо Волай, Поджо Браччоліні та ін., проте, не завжди зберігаючи діалектичну помірність і розсудливість у вирішенні головних філософських питань.

ЕПІКУРЕЙСЬКА ШКОЛА

(кін. IV ст. до н. е. - поч. VI ст. н. е.) -філософська школа пізньої античності, засновник якої вважав, що щастя в житті невіддільно від мудрості, чесності і справедливості, які у свою чергу невіддільні від насолоди.

Епікур заснував школу, що отримала назву "Сад", у 306 до н. е. її підвалини складало філософське вчення вчителя. Епікур поділяв думку Ксенократа про те, що філософія складається з логіки, фізики і етики, з них фізика і логіка підпорядкована етиці. Тому Епікур цінував в області логіки лише вчення про критерії істини. У теоретичному відношенні критерієм істини є сприйняття, а в практичному -відчуття задоволення і невдоволення. Фізика цікавить епікурейців лише тому, що знання природних причин звільняє нас від страху перед богами і смертю. Так, у листі до Менекея Епікур підкреслює: "Поки ми живі, смерті немає, а коли вона приходить, більше немає нас". Отже, знання людської природи відкриває нам, чого ми маємо бажати, а чого - уникати. Мета етики - зміцнити становище людини, додати їй впевненості в собі. Для цього людина повинна усвідомити, що її завдання - зберегти своє індивідуальне життя.

У своєму розвитку Е. ш. пройшла три етапи. Перший -елліністична доба (кін. IV—III ст. до н. е.) - ранній, або стародавній "Сад". До нього відносять творчість самого Епікура, його найближчих друзів - Метродора з Лампсака, Ермарха з Мітилени, які займались натурфілософією, але твори їх не збереглися. Серед молодшого оточення Епікура - Геродот, Піфокл, Менекей; збереглися листи Епікура до них. У школі панували демократичні порядки, про що свідчить участь в ЇЇ роботі рабів і жінок. Методом викладання були бесіди і листування. Другий період існування Е. ш. припадає на греко-римську добу (П-І ст. до н. е.) — середній "Сад". Серед численних учасників - Філодем, що розробляв питання індуктивної логіки, Аполодор Александрійський, наукова спадщина якого складає бл. 400 книг і під керівництвом якого середній "Сад" досяг свого розквіту. Третій період історії Е. ш. пов'язаний з часом римської імперії (І—VI ст. н. е.) - пізній "Сад". Серед найвідоміших епікурейців того часу - Сірон, що заснував школу поблизу Неаполя; Філодем з Гадари, відомий своїми атомістичним и поглядами, який став вчителем Лукреція Кара - філософа, у творчості якого римський епікуреїзм досяг свого найвищого розквіту. Епікуреїзм існував у Римі до поч. VI ст., хоча на певний час школа була закрита імператором Доміціаном (кін. І ст.). Попри усе, епікуреїзм зберіг свій вплив на свідомість римлян. Школа була відновлена за часів імператора Марка Аврелія в 2-й пол. II ст. Вплив ідей епікуреїзму відчули Горацій, Вергілій, Овідій, Лукіан. Останній різко критикував його вульгаризацію і виродження в гедонізм. Пізніше, у добу Відродження епікуреїзм знову набере певного впливу.

О. В. Алєксандрова

ЄДИНЕ

ЗЕНОН З КІТІЯ (КІТІОНА)

(бл. 336-264 до н. е.) -філософ, засновник школи стоїцизму. Прибувши до Афін, протягом двадцяти років вивчає філософію в кініка Кратеса (Кратет), представника мегарської школи Стілпона, а також у філософів платонівської Академії Ксенократа і Полемона. З їх вчень 3. намагався взяти найцікавіше: від кініків — індивідуалізм, космополітизм, вміння абстрагуватись від зовнішнього світу; від мегарців — визнавав реальність "загального"; від платоніків - культ знань, прагнення доброчинного життя, узгодженого з Зевсом, тобто божественним Логосом. На поч. Піст, починає викладати власне вчення в "художній Отої" - колонаді на афінській агорі, що була розписана Поліглотом. Найбільш сумлінних учнів 3. стали називати "стоїками".

З творів 3. (Діоген Лаерцій налічував їх більше двох десятків) до нашого часу не дійшло жодного. Дослідники античної філософії аналізують і викладають вчення стоїків, посилаючись на фрагменти, що містяться у творах Цицерона, Плутарха, Секста Емпірика і Діогена Лаерція.

Своїм вченням стоїки намагались відповісти на питання про смисл і мету життя. 3. вважав, що кінцева мета людини — жити "у згоді з природою". Але останнє співпадало в його свідомості з життям у згоді з доброчинністю, адже сама природа веде нас до доброчесності "И наоборот, жить добродетельно - это значит то же, что жить по опыту всего происходящего в природе, потому что наша природа есть лишь часть целого. Стало быть, конечная цель определяется как жизнь, соответствующая природе (как нашей природе, так и природе целого), — жизнь, в которой мы воздерживаемся от всего, что запрещено общим законом, а закон этот - верный разум, всепроникающий и тождественный с Зевсом, направителем и распорядителем всего сущего. Это и есть добродетель и ровно текущая жизнь счастливого человека, в которой все совершается согласно с божеством каждого и служит воле всеобщего распорядителя" (Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М., 1979. - С. 295-296). 3. тісно пов'язує фізику, логіку і етику, що типово для стоїчної філософії в цілому. Такій єдності відповідає система категорій, що була розроблена стоїками. Найцікавішою є категорія Логоса, яку стоїки запозичили в Геракліта разом з ідеєю про походження світу з "вогню", що циклічно спалахує і згасає. Першовогонь, як і іманентний йому Логос, має різну напруженість, отже, і матерія, що відповідає останньому, буде відрізнятись грубістю або витонченістю. Людина - одно з втілень Першовогню. Останній володарює в її душі, як і в небі, сонці, ефірі, землі тощо. Отже, світ, згідно з вченням стоїків, є єдине тіло - живе і розподілене, одухотворене, бо наскрізь просякнуте "тілесним диханням", тобто "пневмою". Разом з тим, світ ототожнюється з богом, що постає як вогняний початок, діяльна природа і розумний порядок, а тому все, що в ньому відбувається, відбувається логічно, тобто згідно з необхідністю і доцільністю. Світ стоїків позбавлений пустоти, тому він не знає свободи. А те, що у повсякденності оцінюється як свобода, є свавілля, або "помилковість серця і розуму".

Доля у стоїків тотожна Логосу. "Доля є Логос космосу", що згідно з божественною волею упорядковує все у світі. Для людини конче потрібно знати Логос, тобто закон будь-якого життя - чи то людини, чи то космосу. Мудра людина - це та, що зрозуміла душу (універсальний закон), отже, - бога, і виробила відповідне ставлення до нього. Тому стоїка, який усвідомив це, доля веде. Клеанфу приписують такий вислів: "Согласного судьба ведет, а несогласного тащит". Стоїк розуміє і любить свою долю, яка б не припала йому. Таким чином, Логос (тут) - не тільки слово, але й Закон, Доля, Необхідність і Справедливість. Мудрець живе доброчесним життям, тобто в згоді з законами природи, що забезпечує йому атараксію (спокійне і безтурботне існування). Для цього він має умовно поділити все існуюче на те, що залежить, і на те, що не залежить від нас, а тому не підпадає під правову оцінку (добро-зло). Залежним від людини вважались лише наші моральнісні наміри. Отже, тим, що не залежить від нас, стоїки вважали життя, смерть, природу, страждання, багатство, злиденність - до них людина має ставитись байдуже. "Байдужість" тут відповідає бажанню прийняття того, що людині приготувала природа, тоді як пристрасті свідчать про те, що в ній поки триває внутрішня боротьба. Гідне життя не є показником заможності, а щастя не співпадає із задоволенням. Отже, щасливим є той, хто будує власне життя у відповідності з божественним стрижнем. Тому справжній стоїк буде щасливим від послідовного дотримування власного моральнісного вибору, навіть під час фізичних страждань. Ідеалом мудреця для стоїків був Сократ, що зумів подолати владу чуттєвих пристрастей над собою, і тим самим отримав незалежність від зовнішнього світу. Проте, стоїчна етика, на відміну від сократівської, не евдемонічна: доброчесність і щастя в ній - два різних полюси.

Своє нове життя ідеї античного стоїцизму отримали в добу Відродження. Вони ставали предметом теоретичних дискусій, моральних диспутів. Питання "блага", "щастя", "задоволення", "чеснот", "людської долі" тощо активно переосмислювались, перетворюючись на філософські проблеми, вирішенню яких присвячували свої твори Лоренцо Валла і Мішель Монтень.

О. В. Алєксандрова

ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ

(бл. 490-430 до н. е.) - найвідоміший представник школи Парменіда, яка проіснувала понад сто років. Вся діяльність школи була спрямована на захист основоположень філософії Парменіда. Це зумовлювалося тією обставиною, що, здійснивши кардинальні зміни в розумінні істоти буття, Парменід практично заперечив самочинний характер фізичного світу, світу відчуттєвих речей. Значний полемічний струмінь, спрямований на основоположення школи елеатів, спонукав до розробки своєрідної методики захисту, яка набула вигляду первісної діалектики як філософського методу у творчості З.