Розділ 2. Антична філософія

ЕКЛЕКТИЗМ

Еклектика (від грец. - здатний обирати) (II ст. до н.е. — ІІ ст. н. е.) - філософія пізньої античності, що містила в собі елементи різних філософських систем, які не мали єдиного теоретичного підґрунтя.

З часом теоретичні розбіжності між філософськими системами Академії, перипатетиків і стоїків згладжувалися і ставала очевидною спорідненість цих шкіл. Вирішальне значення мали два фактори: успіх скептицизму Карнеаду (Нова академія) і зближення Греції та Риму. Критикою різних догматичних споруд Карнеад поставив під сумнів принциповість відмінностей між ними. У тому ж напрямку діяв римський дух, який починав набувати впливу на грец. філософську думку, що швидко поширювалась серед освічених кіл Риму. Саме римський дух поступово витіснив наукову ґрунтовність грец. науки, замінивши її ідеєю практичної доцільності. У пізній античності Е. мав подвійний прояв. З одного боку, практично усі школи того часу були "вторинними", тобто відтворювали в собі певні ідеї античної класики. Але вони не просто повторювали їх, а ніби відроджували в нових умовах, під впливом нових ідей і тенденцій. Вони поєднували різні підходи, знаходячи власну філософську позицію і формуючи завершену цілісність, — стоїцизм, епікуреїзм, неоплатонізм тощо. Так, в епікуреїзмі ми знаходимо атомістичні мотиви Демокріта в поєднанні з ідеями чуттєвої насолоди кіренаїків, хоча і перетворені в самостійний філософський світогляд. Отже, тут Е. постає як плідна філософська тенденція, яка сповна проявила себе в неоплатонізмі. З іншого боку, можна свідчити про Е. як стратегію, що найбільш показово віддзеркалилась у творчості Цицерона, Варрона, Секстія. Вони не були самостійними і оригінальними мислителями, не створили власної філософської системи, але майстерно адаптували для Риму грец. філософську думку, подаючи її чітко, просто і зрозуміло. Так, мотив скептицизму Цицерона (106-43 до н. е.) міститься не стільки в наукових засадах, скільки у суперечностях між філософськими авторитетами, а тому йому властиве намагання свідомо оминати сумніви там, де для них немає підстав. Наприклад, він рішуче виступає проти епікурейського атомізму, проте не може знайти певної позиції відносно стоїчного і академіко-перипатетичного вчень. Будучи прихильником вчення стоїків про доцільність, провидіння і безсмертя душі, він не наважується однозначно висловитися про природу бога, або, всупереч їм, відстоює ідею безпосередньої достовірності і загальності вроджених моральних понять.

ЕЛЕАТИ (ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА ФІЛОСОФІЇ)

ЕЛЛІНІСТИЧНО-РИМСЬКА ФІЛОСОФІЯ

ЕМПЕДОКЛ З АКРАГАНТА

(бл. 490 - бл. 430 до н, е.) - один із представників того напрямку, який в історії філософії отримав назву "натурфілософія Уст. до н. е.". Е. народився і більшу частину життя провів у сицилійському місті Акраганті. Походив із знаного та багатого роду. Брав активну участь у політичному житті і мав чітко означене демократичне спрямування. Відомо, що Е. за життя здобув серед співвітчизників глибокого визнання. Був не менш легендарною постаттю, ніж Пітагор. Він і філософ, і лікар, і поет, і пророк, і учитель, і релігійний проповідник Про його філософські погляди відомо з різних джерел. Перу Е. належали дві суто філософські праці - "Про природу" (2000 віршів) та "Очищення" -твір, який базується на орфічно-пітагорійській доктрині.

Осн. філософські теми Е. розгортає у творі "Про природу". Філософ виступає проти визнання за матеріальне першоначало якогось певного першоелемента і вказує на множинний характер первинних стихій, які утворюють космос. їх існує чотири, і називаються вони "коренями" існуючого: вогонь, земля, повітря і вода. Ці "вічні" елементи він уподоблює божествам: вогонь - Зевсу (інколи Гефесту чи Геліосу), землю - Гері, повітря - Айдоневсу, воду -Нестіді. Ці корені є "вічними", ненародженими та незнищенними. Тобто, Е. застосовує для означення істоти коренів весь той здобуток філологічного, теологічного та філософського характеру, який був створений його попередниками. Водночас, він виступає проти тези ранніх пітагорійців про існування буття та небуття, стверджуючи висновки Парменіда про єдине буття. Це буття, однак, зумовлюється не подобою думки, а фізичними, матеріальними коренями, які начебто заповнюють собою все буття.

Це стає підставою для пояснення змінності в "межах" (зазначена проблема обмеження буття в Парменіда) множинного матеріальними коренями єдиного буття. Саме змішання, розклад і переміна серед частинок космосу (тобто коренів) стають причиною появи різних речей та предметів.

Е. також вказує на певні сили, які зумовлюють процеси змішання, розкладу і переміни - це сили Любові та Ворожнечі (Сварка). Вони відмінні за своєю природою від коренів, але також е "вічними" та одухотвореними "демонами". Це є самостійні чинники космологічних процесів. Цілком імовірно, що вчення Е. про сили підготувало ґрунт для появи вчення Анаксагора про Розум-"Нус", чинника космотворення, принципово відмінного від матеріальної основи буття. Для пояснення утворення за допомогою змішування та розкладу різних форм буття можна навести приклад з фарбами. Різні кольори утворюються від поєднання різної кількості певних типів (коренів) барв.

До істотних розділів вчення Е. слід зарахувати його фізіологічні висловлювання, які стосуються погляди) на єдність всіх частин космосу згідно з вченням про чотири корені сущого, та початки теорії пізнання - реалізація принципу "подібне пізнається подібним". Роз'яснюючи склад та зовнішній вигляд людини, Е. визначає і фізіологічне осердя мислення. Центром мислення він визнавав серце та кров біля серця. Подібне фізіологічне підґрунтя Е. визначає і для діяльності наших відчуттів. Філософ вперше розрізнив п'ять органів відчуттів, які є рівнозначними в набутті знання. Людина сприймає світ довкілля тому, що все є наслідком змішання під проводом сил Любові та Ворожнечі чотирьох коренів. Відтак і в довкіллі, і в людині з її органами відчуттів закладена та ж природа, істота сущого у вигляді коренів. Однак ні відчуттєва, ні розумова складова людини, ні лише їхня сума не спроможні виявити найглибшу цілісність світу, Е. залишається вірним тим релігійним, орфіко-пітагорійським та іншим містичним вченням, які мали на нього вплив під час навчання та формування світогляду.

Т. П. Кононенко

ЕНЕСІДЕМ ІЗ КНОСА

(І ст. до н. е.) - античний філософ, представник скептицизму. На засадах відродженого вчення Піррона заснував в Александрії нову школу скепсису. Гол. твори Е. - "Вступ до Піррона" та "Пірронові промови" (бл. 43 до н. е.); перший втрачено, від другого залишилися лише короткі фрагменти.

Акцентуючи увагу на гносеологічному аспекті пірронівського скептицизму, Е. надає йому більш систематизованого вигляду. Обстоюючи релятивний характер чуттєвого сприйняття, він формулює десять аргументів (т. зв. скептичні тропи) проти можливості категоричних (догматичних) означень щодо речово-предметної дійсності: 1) Внаслідок відмінностей в організації почуттів у різних живих істот їх відчуття не можуть не відрізнятися. 2) Досвід спостережень за різними людьми засвідчує як різницю між їхніми тілами та душами, так і випливаючий звідси наслідок про відмінності їх вражень, думок, поведінки. 3) Суперечливість у сприйняттях навіть окремого індивіда може бути обумовлена його певними внутрішніми структурами. 4) Будь-якій людині притаманні постійні зміни настрою та душевного стану, й у відповідності до них формуються уявлення. 5) У різних людей думки стосовно однакових речей можуть значно відрізнятися в залежності від місця народження та типу виховання. 6) Немає будь-чого, що існувало б у "чистому", виокремленому вигляді, все існує лише в змішаному стані, і це певним чином впливає на уявлення. 7) Наші уявлення про об'єкти значною мірою залежать від відстані до них. 8) Дії, що спричиняють на нас об'єкти, залежать від повторюваності. 9) Будь-які речі, що опиняються у сфері нашої уваги, завжди пов'язані з іншими і школи не існують самі собою. 10) Явища змінюють наші судження стосовно них залежно від того, як часто вони нам зустрічаються.

Отже, якщо оточуючий феноменальний світ скрізь конституює плинність та всезагальну відносність, то найбільш зваженою позицією буде "епохе" - "зупинка" у судженні, "утримання" від судження, і, як наслідок, - "атараксія" - повна незворушність. Секст Емпірик повідомляє, що Е. трактував вчення Геракліта про оманливість та суперечливість чуттєвих вражень і мінливість та становлення речово-предметного світу в дусі скептичної традиції, "слідував" йому у визнанні вищим критерієм істини божественного розуму - Логосу, причетністю до якого лише і можливе для людини істинне пізнання.

Є. В. Козлов

ЕПІКТЕТ

ЕПІКУР

(341-270 до н. е.) - сповідувач стриманого і поміркованого настрою душі, що сповнена благородного спокою і споглядальної рівноваги.