Розділ 2. Антична філософія

Джерелом буття, першопочатком всього існуючого є Першоєдиний. Він трактується як чиста і проста єдність, яка повністю виключає будь-яку множинність, різнорідність і протилежність. Єдине містить у собі абсолютну повноту чистого буття і є самодостатнім. "... Бог есть единое, неделимое Начало, единый разум всего и единое число, ... Он сам по себе больше и могущественнее всего происшедшего,... ничего нет и не может быть ни большего, ни лучшего, чем Он. А из этого следует, что Он никому и ничему другому не обязан ни своим бытием, ни своим совершенством, но есть то, что есть, единственно сам собою, сам для себя и сам в себе, вне всякой зависимости от чего-либо внешнего и иного, весь обращенный только на самого себя" (Плотин. Эннеады. - К., 1995. — Т. 1. - С. 346). Він перевищує будь-яку форму, сутність, ім'я. Перед Ним безпорадні категорії, бо вони описують сутності кінцевих речей. "Если же, однако, все-таки необходимо назвать Его, то лучше всего назвать его единым вообще... как источник всего совершеннейшего, как сила, производящая существующее, но при этом пребывающая в самой себе и не только не уменьшающаяся и не истощающаяся... Называем же мы Его единым, с одной стороны, по необходимости, чтобы хоть как-то Его назвать, чтобы можно было указать друг другу, о чем идет речь, а с другой - для того, чтобы... приноровить к Нему свою мысль" (там само. - С. 360).

Першоєдиний - початок і основа того велетенського дерева, яке росте і живе відповідним розумним життям. Він перебуває в самому собі, але й надає буття цьому дереву тим, що наділяє його Духом. Першою еманацією з Божої повноти Блага є Дух (Розум). Останній - це Його діяння, Його перше визначення і творіння. Першоєдиний, як вважав П., вдивляючись всередину себе відкривається як Бог; звертаючи "погляд" поза себе, ніби обмежуючи себе, покладає буття Духу (Розуму). Дух, що народжується від Перш ослиного, подібний до світла, яке витікає з Нього, в той час як саме джерело від цього не змінюється і залишається в спокої. Так, наприклад, вогонь розповсюджує навколо себе тепло, крига і сніг -холод. Він перебуває найближче до Абсолюту, проте вже менш досконалий, хоча і перевершує усе інше, бо стоїть понад ним. "Дух є слово і акт Першоєдиного" (див.: там само. - С. 131). Дух - образ Першоєдиного і має в собі багато від природи Отця; він є подобою Отця, як світло є подобою сонця. Розум - то є початкова двоїстість, перше розрізнення думки і буття, або саморозрізнення на мисляче, і те, про що мислять. Діяльністю Розуму неподільна повнота Першоєдиного розподіляється на множинність ідей, що являють собою умоглядний світ. Отже, Дух породжує ідеї (ейдоси) і сповнений ними. Щ ідеї - не зовнішні предмети, що споглядає Дух, а його власні довічні стани, його думки про Першоєдиного в множині, або числі. Отже, ідеями Дух звертається до Першоєдиного, але і сам він у дійсності є лише цим зверненням.

Погляд Духу поза власні межі постає як нарождения Душі. "Зрозуміло, що досконалий Дух не може залишатись безплідним вже тому, що він досконалий, — і він дійсно народжує Душу" (див.: там само. - С. 132). Душа походить від Духу безпосередньо, а від Єдиного - опосередковано. Тому Душа вже не мислить Єдине безпосередньо як свою внутрішню предметність, а прямує до єдиного, прагне його як чогось дійсно від неї відмінного, до чого вона відноситься як реальний початок "іншого". Сама Душа є лише словом і актом Духу, так само як і Дух є словом і актом Першоєдиного, з тією тільки відмінністю, що Душа є словом менш ясним і не таким зрозумілим. І знову, те, що народжується, є менш досконалим, у порівнянні з тим, хто народжує. Так, Душа може бути лише образом Духу. Сама по собі невизначена, душа "отримує визначеність і форму від того джерела, яке її народжує" (див.: там само. - С. 132). З одного боку, як образ Душа тісно пов'язана з Духом, бере в ньому участь, сприймає його і ним наповнюється, а з іншого — створює речі нижчого рівня і пов'язана з ними; "все вещи, ею производимые, гораздо менее совершенны, чем она сама... Душой оканчивается мир высочайших божеств" (там само. - С. 133). Нижча душа повернена до матери, або до не-сущого, до безпосередньої можливості буття. Подібно до того, як Дух мисленнєво розподіляється на множинність Ідей, що формують світ умоглядний, так Душа розмножується в безлічі душ, що наповнюють світ реальний. Вища душа народжує богів та астральних духів, нижча душа, або природа, розмножується в демонські, людські, тваринні та рослинні душі, згущуючи для них "небуття" матерії у відповідні тіла.

Проте, еманація божественного світла і тепла через Дух і Душу поступово слабне в природі, аж поки не доходить до повної відсутності істини і блага в матерії, яка є, таким чином, не-суще, тобто зло. Але, якщо матерія, або субстрат чуттєвого світу має чисто негативний характер, то форму цього світу Душа отримує з вищого ідеального світу. Тому і чуттєвий світ - розумний і прекрасний, бо краса виступає як наслідок просякнутості чуттєвого предмета його ідеальним смислом, тобто як відчуття ідеї.

У контексті розгляду головних метафізичних питань філософії П. пропонує специфічне розв'язання гносеологічної проблеми. У його розумінні пізнання - це особливий стан ентузіазму, який постає чимось надрозумовим, коли через духовне напруження, інтуїцію можна безпосередньо збагнути Бога, приводячи себе до згоди з Благом. Бог "непосредственно близок для всех тех, кто подготовил себя к принятию Его, кто способен привести себя в согласие с Ним и благодаря этому согласию или сродству, входит как бы в соприкосновение с Ним той сродной с Ним силой, которая от него же истекает" (там само. - С. 358). Плотінова гносеологія розгортається як антропологія, як теорія єднання, зближення людини з Богом, що становить найвищу мету життя людини. Тому, щоб досягти думкою Першоєдиного, душа має стати вище самої науки і на мить не виступаючи від своєї єдності, зректися як від своїх знань, так і від предметів знання, усієї решти, - навіть від споглядання краси, бо і краса пізніше за Нього і від Нього, як денне світло - від сонця. Моральне завдання людини передбачає повернення душі до Бога, коли вона поступово зрікається матеріального, або плотського; далі — ідеального, або умоглядного. Душа проходить шлях у напрямку, зворотному сходженню Бога у світ. Але сходження душі не є чисто гносеологічним актом, на чому наполягали гностики. П. наголошував, що основною умовою наближення людини до Бога є аскеза і практична моральність. Далі він перелічує певні етапи сходження. Кроком на шляху звільнення від чуттєвості є проста неприв'язаність до неї; наступний крок - абстрактне мислення; наступний крок -обумовлений любов'ю до прекрасного, заради присутньої в ньому ідеї. Далі - чисте умоспоглядання. Останній крок - екстаз, тобто вихід індивідуального духу зі стану обмеженості, отримання простоти і єдності, подібних до єдності Божества, остаточне злиття з ним. Таким чином вичерпується найвище життєве завдання: повернення одиничної душі до Бога. Звідси висновок: якщо ідеал - позаду людства, то світ є протилежним Богові і ворожим сакральній природі людини. Людина не в змозі перемогти цей світ, а здатна лише тікати від нього в Божественне лоно. Тому й ідеал людини в неоплатонізмі — споглядач і аскет, відчужений від світу.

Незважаючи на такий мінорний настрій філософсько-діалектична досконалість творів неоплатоніків мала величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських мислителів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.

О. В. Александрова

ПЛЮРАЛІСТИ

Так називають представників натурфілософії V ст. до н.е., зокрема - Емпедокла, Анаксагора, Левкіппа і Демокріта. Головним завданням давньогрец. філософії, яка вже зазнала впливу елейської школи, була необхідність узгодження вимоги єдності буття зі змінністю, яка спостерігається у фізичній природі, світі речей. Заперечення Парменідом такої потужної сфери дійсності як фізична природа не вирішувало питань, які виникали в дослідників природи. Відкинути цю сферу, оголосивши її уявною, гаданою для більшості філософів інших напрямків було неможливо. Водночас, неможливо було вже й вирішувати питання співвідношення фізичної та умоглядної сфер дійсності шляхом визнання буття та небуття, як це робили пітагорійці. Відтак, вимога єдності буття мусила бути доповненою фізичним змістом, для того, щоб отримати єдине буття, яке забезпечувало змінність матеріального характеру.

Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп та Демокріт є найвагомішими з представників того напрямку, який в історії філософії отримав назву "натурфілософія V ст. до н.е.". Завданням цих філософів була своєрідна натуралізація принципів Парменіда. Втім, це об'єднання досить умовне, оскільки всі представники цього напрямку належали до різних шкіл і вирізнялися самостійністю світогляду (Емпедокла, зокрема, зараховують до пітагорійців).

Т. П. Кононенко

ПОСІДОНІЙ З АПАМЕЇ

ПРОКЛ ДІАДОХ

"ПРОТАГОР"

Діалог Платона, присвячений філософському пошуку певних категорій, розробці методу дослідження, а також структурній розробці поняття "ідея". Датується так званим сократичним періодом платонівської творчості. Формально твір присвячений визначенню чесноти, питанню про те, що таке доброчинність і чи можна їй навчитись. Для відповіді автор створює ситуацію обговорення цього питання, в якій беруть участь Сократ і відомий софіст Протагор. З розлогої і різнобічної бесіди Платон виокремлює, по-перше, питання походження доброчинності, по-друге, досліджує смислову структуру цього поняття. Встановлення витоків доброчинності дозволяє виробити стратегію і тактику процесу виховання. Тому легенда про Прометея і Епіметея, що розкриває богами задану схильність до доброчинності, має стати підґрунтям успішності досягнення певних чеснот. Важливою постає і проблема доброчинності як єдиноподільної цілісності, серцевиною якої, доводить Сократ, є мудрість (знання). Саме розвинута мудрість стає умовою успішного формування решти доброчинностей і підґрунтям виховання цілісного людського характеру. Виходячи з цього, Платон окреслює систему сократівських принципів виховання: не надавати читачу ніяких догматичних настанов (до чого схилялись софісти), а замість цього - пробуджувати інтерес до важливих питань, свідомо вибудовувати структуру виховання в поєднанні з системою освіти, виходячи з того, що всі доброчинності пов'язані між собою і базуються на знанні. Тому формування в людини істинної apere неможливо досягти спонтанними діями викладача, а враховуючи, що доброчинність - це знання, необхідне зорієнтування наставником учня на систематичний, цілеспрямований, непростий пошук істини.

О. В. Александрова

ПРОТАГОР З АБДЕРИ

РОЗУМ-"НУС"

див. "Нус"-Розум.

СЕКСТ ЕМПІРИК