Розділ 2. Антична філософія

СЕНЕКА ЛУЦІЙ АННЕЙ (Lucius Annaeus Seneca)

СОКРАТ

(469-399 до н. е.) - давньогрец. філософ, "втілений Ерот", що уособив філософське прагнення Блага, Краси, Істини, став зразком філософа і духовного вчителя Заходу.

Син ремісника-різьбаря і повитухи, що в майбутньому стало приводом для дотепного зауваження С. відносно своїх здібностей у мистецтві допомоги людям у справі духовного народження, яке він успадкував від батьків. Усе життя, за винятком трьох воєнних походів, в яких С. брав участь як громадянин Афін і проявив стійкість і мужність, провів у рідному місті. Багато вчився. Був непоганим різьбарем і музикантом, хоча головною справою його життя була філософія. Слухав представників різних філософських шкіл, серед яких були послідовники Геракліта, елеати, піфагорейці, софісти тощо. У майбутньому, в бесідах і дискусіях, шляхом постановки певних запитань і методики відповіді на них, намагався виховувати у своїх слухачів коректність мислення, здатність до самостійного пошуку істини, чим поєднував освіту і виховання. Мета виховання -"пізнай самого себе", процес, що живиться сократівським сумнівом. Його учнями були майбутні політики і філософи, серед яких особливе місце посідає Платон. За доносом трьох жителів Афін С. був притягнутий до суду, звинувачений в невизнанні традиційних богів і розбещенні молоді в новому дусі і страчений.

С. не залишив рукописної спадщини, проте його образ як втілення самої філософії склався на підставі свідчень, що стали відомі після його смерті. Про нього по-різному писали як прихильники, так і критики в різні часи: з пошаною - у біографічних працях Ксенофонт, глузливо — Аристофан. Він був героєм і головною дійовою особою практично всіх діалогів Платона. Ретельно досліджувався Геґелем. Критично оцінювався Ніцше. Проте всі погоджувались з його винятковою роллю у розвитку давньої грец. філософії.

С. в історії філософії зіграв принципову роль, зробивши людину та її мислення предметом філософського дослідження. Він був одним із засновників діалектики як способу знаходження істини, передвісником платонівського вчення про ідеї, фундатором раціоналістичної етики і системи виховання тощо. З кола філософського інтересу С. виключає натурфілософію, зосереджуючи увагу на гносеологічній і антропологічній проблематиці.

На відміну від софістів, яких також бентежило питання можливостей людського пізнання, і які вважали покажчиком освіченості вміння захищати або заперечувати одне й те саме, С. (теж вільний від сліпого схиляння перед античними устоями і авторитетами) не поділяє їх абсолютного релятивізму, шукає дійсну істину і визначає шлях до неї в раціоналістичній логіці. Він відкриває спосіб пізнання як поступового сходження, за визначенням Арістотеля, від плинної дійсності до загальних понять, заглиблюючись у сутність речей і явищ. Таким чином він встановлює діалектичну тотожність одиничного (річ, явище) і загального, тобто поняття, що його визначає. З процесом мислення, який пропонував С, пов'язані питання мети пізнання і мети виховання. Мета пізнання - відкриття істини, але істиною виявляється не готовий результат, а шлях до нього. Отже, істина суб'єктна: як поєднання розумових, вольових, моральнісних зусиль людини. На шляху сходження до деякої вершини (він називає її Благо, Добро, Істина), де сходяться всі менш загальні поняття, людина досягає найвищого рівня пізнання. Таке пізнання перетворюється на процес виховання. У платонівському діалозі "Протагор" С. обґрунтовує субординацію чеснот і доводить, що розумність (мудрість) є умовою існування мужності та решти чеснот, а фундаментом етики є раціональність. За С, істина співпадає з моральністю. Дія, що відкриває істину, є дією естетичною і етичною. "Той, хто знає, - той діє". Невігластво, на його думку, - причина горя і злості в суспільстві. Сократівський сумнів: "Я знаю, що нічого не знаю" - спонукає його до постійних пошуків. З іншого боку, самопізнання передбачає, щоб людина здійснювала себе так, як це має бути. Процес виховання (пайдейя) С. розглядає значною мірою як самовиховання, адже тільки те, що людина відкриває в собі (можливо, за допомогою вчителя), є істинним, добрим і прекрасним. Ці поняття, вилучені з пам'яті душі, - орієнтири життя людини, у відповідності до яких остання має будувати своє життя. За цим принципом прожив і С. Відкидаючи застарілі забобони, він намагався розумом перевірити закони життя, щоб, якщо останні виявляться некоректними, запропонувати нові — такі, що витримали перевірку розумом, з метою перетворити світ і людське життя за правилами істини, добра і краси.

О. В. Алєксандрова

СОКРАТИЧНІ ШКОЛИ

(2-а пал. V - ІІІ ст. до н. е.). Сократ заповів своїм учням низку проблем, вирішуючи котрі після смерті вчителя вони заснували три філософські школи: мегариків, кіренаїків і кініків Ці проблеми містились у царині логіки та етики. Наслідуючи Сократа, його учні вважали, що істина і сутність - це не тотожні поняття, адже істина є не просто сутність, а сутність, яка мислиться. Своє завдання вони вбачали в тому, щоб з'ясувати, за яких умов свідомість здатна мислити сутність, тобто істину. Звідси постають питання: що може знати людина; як вона має жити і практично діяти? З відповідей на ці запитання сократики і утворили три школи. Послідовники однієї з них - кіренаїки - заглибились у чуттєву емпірику, бо визнавали загальне в одиничному. На їх переконання, людська достовірність полягає в чуттєвому досвіді, тобто в такому, що надає чуттєва одиничність. Кініки, навпаки, заглибились в абстрактну і свободомислячу автаркію, або самодостатність, самозаспокоєність.

Вони вважали, що людина має триматись у межах абстрактного і всезагального, а будь-яка "одиничність" - несуттєва (звідси -зневага до норм людського існування і усього так званого зовнішнього життя). Мегарики, захоплені діалектикою Сократа і елеатською традицією, звернулись до абстрактного світу ідей. Вони абсолютизували принцип розуму, відірвавши його від принципу чуттєвого світу, внаслідок чого розірвали річ і поняття, за допомогою якого вона осмислюється, чим заперечили можливість пізнання.

О. В. Алєксандрова

"СОФІСТ"

СОФІСТИ

СТОЇЦИЗМ (Стоїки)

(ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) - одна з філософських течій пізньої античності, що обґрунтовувала внутрішню незалежність і нездоланність людської особистості в умовах розпаду полісних і ствердження імперських відносин.

Засновником школи С. в Греції був Зенон (336-264 до н. е.) із Кітія. Назва походить від архітектурної споруди - галереї з колонадою в Афінах, де проводив свої заняття Зенон. Як напрям філософії, що містить у собі стиль мислення і спосіб життя, С. представлений трьома періодами:

Стародавня Стоя: ІІІ-ІІ ст. до н. е., представники: Зенон, Клеанф, Хрісіпп. Вони - "вчителі життя", виразники "героїчного песимізму". Вирізнялись твердістю, суворістю, безкомпромісністю поведінки, ригоризмом суджень, аскетизмом життя.

Середня Стоя: II—І ст. до н. е. - стоїчний платонізм, представники: Панецій, Посідоній, Боет. В етичному плані цей етап дещо помірніший в порівнянні з попереднім. Репрезентує греко-римську традиції.

Пізня Стоя: І-ІІ ст. н. е. — римський С, представники: Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Це С, що вмирає; С, що шукає Бога; С, що бореться з християнством і водночас живить його. Цей С. - об'єктивне передчуття нового (християнського) світовідчуття.