Розділ 2. Антична філософія

Діалектичний метод захисту основоположень Парменіда передбачав пошук суперечностей в аргументах інших філософів. Захисту піддягали в основному твердження, які стосувалися визнання неможливості множинності та руху щодо єдиного буття. 3. будував власну аргументацію від супротивного. Спершу він начебто приймав позицію супротивника, а потім вказував на ті суперечності, до яких призводили складники такої позиції. 3. визнає множинність, рух, самостійне буття речей у визначеннях часу та простору для того, щоб продемонструвати їхню суперечливу природу в процесі обговорення і означити суперечності в аргументах співбесідника - "діалектиці", що, в решті решт, спонукало до визнання супротивником, що логічно ні рух, ні множинність помислити, продумати неможливо. Ці непереборні суперечності 3. називав "апоріями". Апорії 3. присвячені дослідженню "протяжних величин", "визначенню місця" та "можливості руху".

"КАТЕГОРІЇ"

КІНІКИ

(2-а пол. V - ІІІ ст. до н. е.) - одна із сократичних шкіл, метою якої була практична філософія і обґрунтування принципу свободи духу, що полягає у відмові від свідомого регулювання життя.

Засновником кінічної школи вважають Антисфена Афінського, який спочатку вчився у софіста Горгія, а потім - у Сократа. Викладав у гімназії з назвою "Кіносарг" (перша частина слова в перекладі з грец. - "собака"). За спосіб життя, який вели члени цієї школи, сучасники, як і вони самі себе, називали їх "собаками". Проте Діоген Сінопський разом зі своїм вчителем Антисфеном вирізнялись не тільки своєю епатажною поведінкою, але глибиною і оригінальністю філософського мислення. К., як і кіренаїки (як послідовники Сократа), намагались з'ясувати співвідношення смислу і явища, свідомості і буття, культури і природи, свободи духу і свавілля тіла, матерії, що у свою чергу, вимагало визначення принципу пізнання і людської поведінки. Для Сократа ідеал зв'язку "культура-природа" полягав у рівновазі, а свобода людського духу проявлялась у розумному перетворенні життя, беручи до уваги його властивості і важливості. К. також визнавали благо загальною метою і запитували, в чому слід шукати його прояв для конкретної людини. Одиничність, вважали вони, містить у собі всезагальне, треба тільки не заважати повсякденному життю затьмарити її. Тобто, людина — цілком розум, свідомість, дух. Вона є чистий смисл, ідея - нерухома, непристрасна, незмінна. Отже, з одного боку, життя для мудрої людини не повинно давати жодного приводу для хвилювання. А з другого — всі природні потреби людини і будь-яке їх задоволення - законні і пристойні. Тому чим більш зухвалою є поведінка, тим більше, на думку К., вона свідчить про їх свободу.

О. В. Александрова

КІРЕНСЬКА ШКОЛА

КЛЕАНФ

(бл. 330 - 232 до н. е.) - один із засновників стоїцизму (керував школою в 264-232 до н. е.). Відсутність творів К. не дозволяє сучасним дослідникам виокремити його персональний внесок у вчення стоїків. К., як і всі стоїки, розподіляє філософію на фізику, логіку і етику. Логіку він розуміє як вчення про слово, поділяючи її на риторику і діалектику. Як "фізик", К. обстоює єдину матерію, що в залежності від згущеності, існує в різних станах: вогонь, вода і земля, являючись водночас світовим Логосом, який є формо-утворюючим принципом. За свідченням Огобея, К. належить гімн, в якому є рядки, присвячені Логосу: "Ничего не происходит во вселенной, ни в эфирном полюсе неба, ни в море... Ты умеешь... превратить кривое в прямое, и приводить в порядок то, что не имеет порядка... Во всем лишь единое понятие (логос), которое всегда существует и которого избегают те, которые являются дурными среди смертных... они всегда желают обладать благом, но не уразумевают божьего общего закона и не внимают тому, подчиняясь чему разумно, они жили бы счастливой жизнью". Погоджуючись з Гераклітом, визнає періодичне спалахування Всесвіту — "все з вогню, і все — у вогонь". Боги і демони - теж сили природи, на різних ступенях їх розвитку. Логос мислиться як закон і мета буття усього існуючого. Отже, і життя людини має відбуватися згідно з природою (= розумом, логосом), бо тільки таке життя є доброчинним. За свідченням Діогена Лаерція, К. вважав: "Добродетель — это согласное расположение души... В ней заключается счастье, так как душе полагается пребывать в согласии со всей жизнью". Щоб стати мудрою, людина має викоренити в собі усі пристрасті, знати і любити свою долю, бо розумного доля веде, а нерозумного тягне, бути індиферентним до того, що від неї не залежить.

О. В. Александрова

КСЕНОФАН З КОЛОФОНУ

ЛЕВКІПП

(500-440 до н. е.). Постать Л. і на сьогодні викликає значні дискусії, оскільки не збереглося виключно достовірних свідчень про перебіг його життя та творчості. Однак існує припущення, що принципи теорії атомізму в основі були започатковані саме Л. на підставах поєднання здобутків іонійської філософії та елейської доктрини з елементами діалектики Зенона, і розвинені згодом у цілісне вчення Демокрітом. Саме тому атомістичну теорію світобудови розглядають під іменами двох грец. філософів, узагальнюючи основні положення як належні обом.

Т. П. Кононенко

ЛОГОС

ЛУКРЕЦІЙ ТІТ ЛУКРЕЦІЙ КАР (Titus Lucretius Carus)

(бл. 99/95 — 55 до н. е.), римський поет та філософ, представник і популяризатор античного атомізму. Про життя Л. майже нічого не відомо; ймовірно, мешкав у Римі та походив із знатного роду. Л. був винятково освіченою на свій час людиною, філософії навчався в епікурейській школі Філодема в Неаполі; за іншими свідченнями -в афінській школі ("Саду") епікурейця Зенона Сідонського.

Л. відомий як видатний послідовник Епікура й автор філософської поеми "Про природу речей" ("De rerum natura"). Латиномовна поема Л. містить найбільш систематизований та аргументований виклад епікуреїзму, за жанром наслідує традицію давньогрец. філософсько-дидактичного епосу, складається з 6 книг і має 7415 рядків - дактилічних гекзаметрів. Л. повторює Епікура, надаючи переваги практичному аспекту його вчення - етиці. Своє покликання він вбачає в тому, щоб донести до людей "правдиве вчення", просвітити їх, жадає "від пут забобону" та "од тіснин марновірства", від "полону страху" "людські душі звільнити". Звідси призначення поеми та мета Л. - "озирнути найпотаємніші глибини речей", "пробитися до початків речей", осягнути "найвищу сутність неба й богів", але "...щонайперше слід розумом чуйним пізнати з чого душі, як і духу людського, природа постала" (І, 124-125). Отже, пізнання світу людиною починається класично — з пізнання самої себе. Проте, в розбудові філософської концепції Л. переважає фізична частина, й цілісна картина всесвіту набуває ознак механічно функціонуючої самодостатньої системи, де людина постає як структурна складова світобудови.

За Л., подолати невігластво та страх людини здатна сама природа, "весь лад її, вигляд", достатньо лише показати її такою, якою вона є насправді, відшукати причини земних та небесних явищ, виходячи з власних законів природи. Все у світі відбувається "незалежно від волі безсмертних", і "з нічого ніколи не виникає ніщо", відтак, потрібне "...насіння, що з нього могли б народитися речі" (І, 200). Атоми у Л., - "родотворне насіння", "першопочатки речей", "первісні тільця", "первні", - вічні, щільні, непроникні; вони послуговують матеріалом для природи - "майстрині речей". Сама ж природа у Л. уособлює творче начало всесвіту, — вона "винахідниця всіх речей", "родотворна" та "животворна", вона створює, узгоджує, керує та чинить покарання, - отже, по суті, божественна. Атоми різні за формою, розміром та вагою, що обумовлено кількістю та характером поєднання вже в самому атомі "найдрібніших частинок" ("шпилів"), котрі самі по собі (поза атомом) існувати не можуть. Кожна річ — це "найстрокатіша суміш" атомів, які "своїм збігом, рухом, порядком, положенням" зумовлюють її фізичні властивості. Будь-які зміни в речовому світі відбуваються завдяки зникненню старих та виникненню нових "стійких сполук" "первісних тілець". Атоми є також носіями руху - вони налітають із порожнечі безмежного всесвіту прямовисно з однаковою швидкістю незалежно від своєї ваги. У цьому одвічному русі деякі з них здатні спонтанно ледь відхилятися від лінії падіння. Стикаючись та поєднуючись з іншими, атоми протягом віків "народили" весь довколишній світ. Розвиваючи надзвичайно важливе положення Епікура про відхилення атомів в їхньому падінні, Л. звільняє людину від невблаганних "приписів долі" - фатального детермінізму; випадкове відхилення атомів стає теоретичною основою розкутої волі людини.

Душа людини складена з найдрібніших та округлих атомів; саме вони, перебуваючи в усьому тілі, дають можливість людині відчувати. Головне ж місце посідає дух (розум), який неподільно пов'язаний з душею та міститься в грудях. Як дух, так і душа смертні; народжуючись із тілом, разом з ним розвиваються та занепадають, а покидаючи його в момент смерті, розпорошуються в просторі: "Смерть для нас, отже, - ніщо; ми не маємо з нею... жодних стосунків" (ІІІ, 830-831). За Л., світ пізнаваний. Чуттєве сприйняття дає достовірні свідчення, які за певними правилами зазнають відображення в розумі та усвідомлюються ним. Будь-яка річ неперервно "випромінює" зі своєї поверхні "образи-тіні", "тонкі подобизни" (точні копії форми речі) у вигляді надзвичайно витончених "плівок", які навсібіч "легкоплинно пурхають" у просторі. Завдяки проникненню через очі та "тілесні отвори" ("пори") душі всередину тіла людини, вони утворюють певні враження і стани свідомості.