Розділ 2. Антична філософія

Найвеличніший спекулятивно-теоретичний напрям античної філософії ІІІ-VІ ст. Він виникає як спроба духовного протистояння особистості воєнно-монархічній організації Римської імперії. Це вчення було націлене на збереження внутрішнього спокою людини і захисту її від катастроф і потрясінь з боку зовнішнього світу.

У Н. були сконцентровані всі надбання античної філософської думки для боротьби з християнським монотеїзмом. Він увібрав у себе і творчо переробив теоретичну спадщину платонізму, арістотелізму, стоїцизму, створивши струнку, органічну і досконалу споруду. Проте, самі творці нового напряму уникали визначення своєї філософії як науки, бо залучали до неї весь духовний досвід — від теоретичного до містичного. Засновник Н. Плотін вчив розрізняти два типи істини: перший - істина позитивна, що існує для всіх і переконує усіх; другий - містична істина, що відкривається тільки обранцям і то не завжди, а тільки тоді, коли, як висловлювався Якоб Бьоме, Бог тримає над ним свою правицю. Тому Плотіну тісні межі "наукової істини", якій можна навчити будь-кого. Йому не цікава етика "можливого", бо в людині закладені (але в прихованому стані!) божественні можливості, які перевищують логіку. Для Плотіна філософія (і в цьому він, безумовно, наступник Платона) є філософією Пробудження людської душі до іншого світу, з якого походить наш світ. Тому він і визначає її дуже просто: "філософія - це найголовніше".

Н. виник і сформувався в м. Александрія, яке на той час перетворилось на центр розвитку елліністичної мудрості, що синтезувала попередню грец. духовну спадщину, а також значні релігійно-філософські здобутки Сходу. Започаткував неоплатоністичну тенденцію александрійський філософ Аммоній Саккас (175-242). Він заснував власну школу, з якої вийшли як Оріген — у майбутньому видатний представник патристичної філософії, так і Плотін, з діяльністю якого пов'язана блискуча філософська слава Н. -основної ідеологічної опозиції християнству перших віків нової ери.

Окрім римської школи, яка була представлена, перш за усе, Плотіном ("Еннеади") і Порфирієм (бл. 232-304) ("Вступ до „Категорій" Арістотеля"), і втілювала в собі спекулятивно-теоретичний напрямок досліджень, існували: сірійсько-пергамська школа, яка відома розробкою і введенням діалектики в античну міфологію, а також своєю культовою спрямованістю (Ямвліх, 240/245 - бл. 325, "Про єгипетські містерії"); александрійська школа (IV—V ст.) -Гіппатія, Гермій, Аммоній; афінська школа, діяльність якої пов'язана, по-перше, з теоретиками Платонівської Академії в Афінах у ІV-V ст. (Плутарх Афінський, Гієрокл Александрійський і Сіріан Александрійський); а по-друге - з людиною, якій належить остаточна логічна розробка, як усього античного Н., так, значною мірою і усієї античної філософії - Проклом (410-485). У Прокла ("Першооснови теології", "Про душу", "Про причини") всі ознаки неповноти, що мають місце в попередників, ліквідовані остаточно.

О. В. Александрова

"НУС"-РОЗУМ

ОРФІКИ

(орфізм) - представники та члени спільноти, яка мала ознаки секти. Сформувалася в VI ст. до н. е. У суспільному вимірі мала вигляд руху — орфічний рух. Членом секти О. могла стати кожна людина з власної волі та вибору, яка прийняла відповідні освячення. Світогляд О. значною мірою визначався впливом екстатичної релігії Діоніса. Секта О. неоднозначно сприймалася в різних спільнотах давньогрец. культури. Існують свідчення як про практичну підтримку О. (тираном Пісістратом), так і про суспільні та культурні переслідування членів секти. Платон у "Республіці" досить саркастично характеризує суспільну чинність орфізму та О.: "Ошуканці та ворожбити йдуть до дверей багачів і переконують їх, нібито вони мають силу, роздобуту від богів жертвами та закляттями, щоб у розкішних святкуваннях налагодити кривду, якщо її вчинив господар або його предки".

Значення орфізму визначається різноманітно. Незаперечним фактом дієвості О. є спричинення появи численних зразків так званої релігійної літератури в VI ст. до н. е. Проте щодо впливу на розвій філософської думки дослідники помірковані у висновках. Вчення про протилежність душі та тіла, безсмертя душі, плинність тілесного і перебування душі в тілі як покарання за певну провину, яке знаходять в О., виразно відлунює в одночасовому поставанні, з яскраво представленою філософською та етичною домінантою пітагорейської доктрини. Тому розрізнити взаємовпливи надзвичайно складно.

Т. П. Кононенко

ПАНЕЦІЙ РОДОССЬКИЙ

ПАРМЕНІД З ЕЛЕЇ

"ПАРМЕНІД"

Або "Про ідеї" - діалог Платона. Для Платона ідея - не ізольована сутність, а породжуюча модель. Вона не тільки осмислює річ, але й народжує останню. У діалозі "П." філософ вирішує проблему, як саме ідея породжує річ, будуючи її смислові співвідношення. На філософському рівні така теоретична розвідка перетворюється на діалектику "одного" та "іншого" (або "єдиного" і "множинного"), як "ідеї" і "матерії". Філософському задуму підпорядкований сюжет твору, за яким знамениті елейці Парменід і Зенон у присутності молодого Сократа, а також під час бесіди з якимось Арістотелем, пропонують власні аргументи. Протягом діалогу вирішується багато питань, які можна згрупувати у два. Перше: критика дуалізму ідеї і речі. Друге - діалектика єдиного та іншого. З приводу першого питання Платон надає повне спростування розумінню ідей як ізольованих сутностей, виразниками якого були представники мегарської школи, на підставі діалектичного розуміння єдності протилежностей. З приводу другого питання Платон стверджує, що "єдине" ("одне") обов'язково породжує "інше" ("множинне"). Проте, за яких умов? Філософ розрізняє два принципових покладання "єдиного": абсолютне і відносне. У першому випадку "єдине" постає як тотальність, і жодна категорія не здатна будь-що стверджувати або заперечувати щодо такого "єдиного". Відносне покладання "єдиного" з необхідністю породжує як власну структуру, так і структуру усього "іншого", чому воно протилежно, але з чим порівнюється. Отже, якщо "одне" дійсно існує, то це означає, що існує усе, "інше". Проте здійснити себе як породжуюча модель ідея може за умов наявності найвищого принципу, в якому, ніби в точці, сконцентровано усе існуюче -і матеріальне, і ідеальне. Саме в "П." вчення Платона про ідеї отримує онтолого-діалектичне завершення.

ПЕРЕДФІЛОСОФСЬКІ УЯВИ ДАВНІХ ГРЕКІВ

ПЕРИПАТЕТИЧНА ШКОЛА АРІСТОТЕЛЯ (ЛІКЕЙ)

(2-а пол. IV ст. до н. е. - V ст. н. е.) — філософська школа елліністичної доби, яка, наслідуючи в цілому Арістотеля, займалась головним чином енциклопедичними дослідженнями, зокрема історичними і літературними, фізичними розвідками, розробкою логіки і риторики, теорією музики і політики.

Школа була заснована Арістотелем у 335/334 до н. е. її назва (Лікей) походить від передмістя Афін і гімнасія, присвяченого Аполону, де викладав Арістотель і де була алея для прогулянок. У Лікеї читали лекції двох типів: зранку - більш складні і спеціальні для постійних учнів, а увечері -популярні для широкого загалу слухачів. Хронологічно історія Лікея після Арістотеля поділяється на кілька періодів. Перший (кін. IV -І ст. до н. е.) - найбільш плідний - пов'язаний з діяльністю, перш за все, учня і сподвижника Арістотеля Теофраста, а також Евдема Родосського, Арістоксена Тарентського, Дікеарха Мессінського та ін. Після смерті засновника школу очолив Теофраст з Ересу. Його діяльність як адміністратора і теоретичного лідера була дуже плідною. Поділяючи філософські погляди Арістотеля, він, знавець ботаніки, літератури, музики, вніс певні зміни і доповнення в метафізику, логіку, вчення про душу, етику, фізику. Він. Евдем — другий відомий учень Арістотеля - теоретик історії наукових знань, автор "Історії геометрії", "Історії арифметики", "Історії астрології", які були в стародавні часи джерелом знань; фахівець з логіки ("Аналітика"), етики, фізики, про що свідчать відповідні праці. Арістоксен - відомий знавець музики, гармонії, проблем виховання. За своєю ґрунтовністю і методичністю він близький до Арістотеля. За свідченням сучасників, він написав 453 книги. Але в багатьох питаннях розходиться з Арістотелем, - наприклад, заперечує субстанційність будь-якої душі, вважаючи останню лише здатністю організму до відчуттів. Другий період П. ш. (І ст. до н. е.) пов'язують з іменами Андроніка Родосського (першого систематизатора і видавця творів Арістотеля), Боета Сідонського та ін. Вони не залишили оригінальних робіт і відомі як коментатори та видавці арістотелівських праць. Третій період П. ш. - І—II ст., серед його представників слід відзначити Александра Афродісійського, відомого своїми творами "Про долю" та "Про душу", а також як коментатора Арістотеля (коментарі до "Метафізики", "Першої аналітики", "Топіки") і послідовника його вчення. Поступово теоретична самостійність П. ш. зникає, а погляди її представників набувають ознак еклектизму.

О. В. Александрова

"ПЕРШООСНОВИ ТЕОЛОГІЇ"