Розділ 2. Антична філософія

АТОМ

(від грец. - неподільний) - поняття, впроваджене Левкіппом та розвинуте Демокрітом на означення най-дрібніших, далі неподільних часток. Атомісти вважали, що першоречовина - це першочастки, нескінченні кількісно, неподільні та непроникні. Остання властивість важлива для ствердження відсутності в цих частках внутрішньої порожнечі, наголошення на цілісності і однорідності атомів.

Атоми огорнуті порожнечею, що забезпечує можливість перерозподілу їх різноманітних поєднань. Відтак, тіла - це поєднання атомів і порожнечі. Як і кількість атомів, порожнеча нескінченна, тому може виникати нескінченна кількість комбінацій поєднань, тобто нескінченна кількість тіл.

З осн. положення про речовинні частки як неподільні (атоми) та порожнечу випливає і підстава розрізнення атомів. Істотними відмінностями є їх форма, розмір, місцеперебування та порядок. Проблемною ознакою є визнання розрізнення за розміром. Деякі дослідники вважають, що розрізнення за розміром є пізнішим додатком до основоположень атомізму. Нескінченна не лише кількість атомів, але й сукупність імовірних поєднань, яка залежить безпосередньо від різноманітності форм атомів. Демокріт їх називає не лише "атомами", але й "неподільними формами". Атоми бувають кулеподібні, пірамідальні, неправильної форми, кутові, ввігнуті тощо.

Т. П. Кононенко

АТОМІСТИКА

ГЕРАКЛІТ З ЕФЕСУ

(бл. 544-480 до н. е.). Розквіт життя Г. припадає на час, коли на Близькому Сході, що межував з Іонійським грец. узбережжям панували перси. Г. походив з аристократичного ефеського роду Кодритів. Він змушений був взяти у спадщину посаду архонта-басилевса, але відмовився на користь свого брата. Наприкінці життя навіть відмовився і від участі в політичному житті полісу.

Цілісних творів Г. на сьогодні дослідники не мають. Відомо, що йому належав твір під загальною назвою "Про природу", який поділявся на три частини: "Про Всесвіт", "Про державу", "Про божество". Із різних джерел збереглося і засвідчено понад сто фрагментів і уривків (126 дійсних і 15 сумнівних). Існують припущення, що філософ не мав цілісного твору, а лише певні записані висловлювання. Однак пізніші філософи і доксографи (напр., А.Лихолаз) наполягають на існуванні саме книг із вже згадуваними назвами.

За визначенням Арістотеля, Г. належав до так званих перших "філософів природи" - натурфілософів, чи "фісіологів". Саме питання натурфілософії складають серцеву ланку у спадщині філософа. Натурфілософія Г. є багато в чому розвитком ідей мілетців. Та про жодне наслідування цих ідей не може бути й мови - вчення Г. є цілком самостійним філософським явищем. Найістотнішим єднальним чинником мілетців з Г. є натуралістичний принцип пояснення явищ дійсності із стихійного матеріального начала - води, оптрона, повітря, вогню. Однак у Г. ми вже спостерігаємо переважання рис "філософа - товариша мудрості", а не вченого природодослідника. На перший план у мислителя виступає не лічба, не вимірювання, не геометрія, не універсальне ремесло, а дослідження розумових здібностей, космосу, закону.

Таким стихійним матеріальним космотворчим елементом у Г. постає Вогонь, суперечлива у собі сутність, постійно мінливе і плинне власними проявами першоначало. Розглядаючи першоначало, філософ слідує думки про вічність як матерії, так і руху. Саме таким чином він намагається поєднати незмінну цілісність природної єдності з позірною всезагальною змінністю та рухомістю. Для чинника такої всезагальної змінності і вічної матерії Г. намагається знайти діалектичне пояснення.

Космос у цілому і все, що перебуває в ньому, філософ оголошує видозміною першовогню, наслідком його згущення та розрідження (спільний з мілетцями засіб пояснення поставання речей). "Вогонь" переходить у протилежні стихії. Саме він є речовинним носієм всезагальної плинності та змін. Його "життям" є згорання, згасання, поступове перетворення на повітря, воду, землю (попіл). Однак ці елементи є виключно мертвими стихіями щодо першовогню, їхнє життя визначається лише переходом у власну протилежність. Загорання (розрідження) вогню є його життям. Це означає "шлях вгору", й разом з тим загибель всіх речей. "Шлях вниз" є "вмиранням", чи затуханням вогню, що призводить до виникнення речей. Ці процеси — загорання і затухання (згасання) — відбуваються одночасно й циклічно, в постійних "мірах". Такий взаємоперехід вогню в багатоманітність одиничних речей постає суперечливою єдністю. Згідно з осн. якостями вогню, Г. визначає і осн. діалектичні стосунки першоначала "вогню" до власних виявів.

Водночас із фісіологічною спрямованістю вчення, Г. надає вогню життєдайної сили, яка більше нагадує креативну духовну властивість. Вогонь насичує "душею" всі речі, які виникають з вогню, таким чином, що суцільно весь Космос постає як одушевлена дійсність. Г. уподоблює Сонце з Логосом (Словом), вчення про яке має таке ж істотне значення для його філософії, як і вчення про вогонь. Саме Г. застосував це слово як філософський термін.

І у вченні про вогонь, і у вченні про Логос Г. потужною основою постають діалектичні мотиви. Думка щодо всезагальності руху і зміни тісно пов'язана в Г. з антитетичним розумінням самого процесу руху. Філософ стверджує, що із спостереження руху і суцільної мінливості всіх речей випливає суперечливий характер їх існування, який єдино можливо висловити шляхом протиставлення понять, які відповідають протилежним станам. Відтак, слід водночас твердити, що, по-перше, існування предмета визначається його рухомістю, і, по-друге, той самий предмет не існує в певній мірі, оскільки він постійно зазнає змін. Такими позірними носіями плинності Г. називає рух і зміну, виникнення та знищення, зміну речей та поколінь людей. У постійній зміні протилежностями перебуває все, що підпадає під визначення "смертної істоти". Протилежності начебто обмінюються в процесі виникнення та знищення, наближення та віддалення, розсіювання та скупчення. Обмін протилежностями відбувається навіть на рівні космотворчих начал - Вогню та Логосу.

Для Г. істота речей рухлива, сутність буття дієва. Все, що рухоме - живе; все, що живе - рухоме. Спокій не є істотною властивістю. Відсутність руху властива лише неживому, мертвому. Все живе може перебувати лише у відносному спокої. Пара протилежностей руху та спокою визначають пару протилежностей вічного живого (дивним чином незмінного, ненародженого, постійного) руху та змінного смертного світу речей. Саме ці космічні протилежності утворюють найчарівнішу гармонію, позбавлену дисонансу та негативної руйнації.

Виявлення, усвідомлення суперечливої природи речей є справою пізнання як філософської діяльності. Г. — один із перших давньогрец. філософів, хто почав розглядати питання пізнання як основоположне завдання філософа та філософії. Він чітко наголошує на труднощах, які супроводжують людину в пізнанні, підкреслює невичерпність предмета вивчення. Завдання філософського пізнання істоти речей полягає у визначенні істинності певного шляху пізнання. Просте додавання та збирання знань не може забезпечити саме досягнення істини.

Розумування є чимось відмінним від синкретичного світосприйняття, яке ґрунтується виключно на відчуттєвості. Джерелом такого розумування стає не природна стихія чи мітологічне божество, а Логос, який є спільним для всіх, проте не очевидним законом впорядкування та мислення. Відчуттєве знання Г. визначає як недостатнє, обтяжене важкими щодо вогню-душі стихіями. Не-варварська душа, яка не покладається виключно на відчуттєвість, має самозростаючий логос, тобто діяльність, яка б мала самостійний характер розумування, діяльність, відмінну від несамозростаючої відчуттєвості, оскільки воно цілком залежне від зовнішніх плинних предметів сприйняття. Водночас, філософ не заперечує правочинності відчуттєвого пізнання в тому випадку, коли воно узгоджується з розумовим самозростанням, або ж - мисленням. Мислення є завершальним етапом двоступеневого шляху набуття знань - відчуттєвого та розумового, яке увінчується пізнанням самого себе: "Я намагався зрозуміти (дослідив) самого себе" (А.Лихолаз. Геракліт. - К, 1995. -С. 116, Ф. 101).

Т. П. Кононенко

ГЕСІОД

За Геродотом Г. був сучасником Гомера. Проте зафіксовані у творах впливи творчої спадщини Гомера дають підстави визначати час розквіту Г. близько 700 до н. е., чи поч. VII ст. до н. е. Народився в місті Теспій у Бестії. Все життя провів у центральній Греції, переймаючись турботами хлібороба. Його вважають засновником дидактичного епосу як літературного жанру. Саме Г. впорядкував мітопоетичне розмаїття давніх греків у цілісний виклад поставання світу. Збереглися три осн. праці, які засвідчені іменем Г.: "Теогонія", "Праця і дні" та "Щит" (Геракла). Для розвитку філософського письменства найбільшого значення набула саме "Теогонія" - "Походження богів", або ж "Родовід богів". Вагомою рисою цієї праці є вже чітко означене спільне мітологічно-космологічне конструювання уяв та представлень свідомості про походження світу (космосу), проте, ще як родоводу богів. "Саме оповідання починається словами: „У первопочині отже настав Хаос...". Під словом „хаос" модерні люди розуміють невпорядковану масу, але це слово ... для описання первісного стану світу означало спершу „позіхаючу порожнечу" (індоєвропейський корінь цього іменника спільний з грец. дієсловом ... „широко роззявляти рота", „позіхати" та з іменником ... „щілина"). Отож цю порожнечу згодом заповнюють божества: Гал ... „Земля", Тартар... „Підземелля", Ереб... „Темрява", „Ніч" і Ерос... „Любов". Усі ці божества виникли безстатево. Також і Гая-Земля видала безстатево Урана... „Небо", ... „Гори" і Понт... „Море". Але далі під впливом Ероса починається вже статеве родження богів".