Розділ «ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Осн. праці: "До проблеми методу в історії філософії" (1965); "Аналіз свідомості в працях Маркса" (1968); "Форми і зміст мислення" (1968); "Класична і сучасна філософія" (1972); "Картезіанські розмисли" (1993); "Необхідність себе" (1996); "Лекції з античної філософії" (1997); "Кантіанські варіації" (1997); "Сучасна європейська філософія. XX сторіччя" (1999).

А. І. Трубенко

МЕРЕЖКОВСЬКИЙ ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ

МИХАЙЛОВСЬКИЙ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ

(1842-1904) -соціолог, публіцист, теоретик рос. народництва. Один із редакторів журналів "Отечественные записки" та "Русское богатство". У центрі світогляду М. - цілісна, гармонійна, вільна особистість. Процес дроблення і дегуманізації буття людини в умовах експлуататорських стосунків дає підстави М. для критики сучасної йому рос. і європейської дійсності. Розробив "суб'єктивний метод" у соціології, сутність якого полягає в тому, що будь-яке соціально-історичне пізнання не може бути об'єктивно-теоретичним, а з необхідністю містить у собі суб'єктивний, оціночний момент. Наукова істина невід'ємна від ідеалів і цінностей особистості, яка пізнає й воліє; знання розуму невід'ємне від моральної правди. Соціальний мислитель виходить із примату цінності над фактом, належного над сущим, "правди-справедливості" над "правдою-істиною". Зміст суспільного прогресу М. вбачав у боротьбі за індивідуальність, а його головним критерієм -рух від суспільної різнорідності до суспільної однорідності ("Що таке прогрес", 1869). Рушійною силою історії визнавав особистість ("героя"), яка має не тільки правду-істину, але й відзначається могутньою суб'єктивною волею до правди і переконаністю у справедливості власних поглядів. М. вважається одним із засновників соціальної психології' (вплинув на Ґ. Тарда).

МУРАВЙОВ ВАЛЕРІАН МИКОЛАЙОВИЧ

"НЕЗБАГНЕННЕ"

НЕСМЄЛОВ ВІКТОР ІВАНОВИЧ

(1863-1937) - релігійний філософ. Випускник, згодом проф. Казанської Духовної академії. Захистив дисертацію з догматичної системи св. Григорія Нисського (1887). У своїй осн. праці - "Наука про людину" (т. 1-2, 1898-1903) - побудував систему православної філософської антропології з виразними екзистенційними мотивами. Філософію вважав "спеціальною наукою про людину". У людині, її духовному досвіді, її існуванні і житті полягає основна загадка усього буття, але дана й розгадка його тайни. Проте мало "пізнати" людину - потрібно відповідно цьому осмислити і спрямувати своє життя. "Дійсні корені філософії знаходяться не в даних позитивного знання про світ, а в пізнанні людиною пре саму себе, і дійсне завдання філософії полягає не в побудові загальної системи наукового світогляду, а в науковій побудові живого світогляду". Гостро сприймаючи "тендітність" людського існування у фізичному світі, Н. з такою ж силою стверджував неусуваність та істинність ідеальних прагнень людини, що зароджуються в надрах її духу. Н. доводить духовну субстанційність особистості як безумовної сутності. При цьому особистість - не дзеркало відносно Бога, а саме зображення Бога, який представлений людською особистістю у всьому обсязі її природного стану. Антропологічний дуалізм у Н. поєднувався з онтологічним дуалізмом. Світ не є подобою Божою і не містить у собі нічого божественного, тому існування світу без людини позбавлено сенсу. Н. надавав вищого смислу моральній діяльності людини. Наука відображає природу в поняттях думки, мистецтво копіює природу в символах почуттів, лише в моральному житті відбувається "таїнство фізичної творчості духу", тобто оновлення і спасіння світового буття. Н. визнавав існування зла як того, що протистоїть моральній свідомості, вбачаючи в цьому провину людини (вчення про первородний гріх, який призвів до домінування фізичних потреб над духовними). Разом з тим, особистість здійснює себе у свободі, і ця свобода моральної діяльності полягає не тільки в культурній чи соціальній творчості, а й звернена до усього космосу. Моральною діяльність стає тоді, коли людина думає не про блага життя, а про істину життя. Особистість началами свободи та розуму, моральною свідомістю. Гносеологічні побудови Н. також пронизані екзистенційними мотивами - можливість пізнання обумовлюється людським існуванням: "Буття і пізнання буття розвивається в діяльності однієї й тієї ж свідомості". "Я" здійснюється не як жива істота, а як вільна особистість, яка в змозі не тільки переживати нові вирази життя, а й творити весь зміст життя власною волею. У силу цього людина перестає бути тим, чим вона фактично є, і стає тим, чим вона бажає бути і прагне бути.

НОВА РЕЛІГІЙНА СВІДОМІСТЬ

НОВГОРОДЦЕВ ПАВЛО ІВАНОВИЧ

(1866-1924) - філософ права, соціолог, громадський діяч. Закінчив юридичний ф-т Московського ун-ту, проф. цього ун-ту, заступник Л.Лопатіна на посадах голови Московського психологічного тов-ва та головного редактора "Вопросов философии и психологии", редактор збірки "Проблеми ідеалізму". Депутат 1-й Державної Думи. З 1920 -в еміграції. Засновник і декан Російського юридичного ф-ту в Празі. Магістерську і докторську дисертацію склали праці з історії філософії права ("Історична школа юристів", 1896; "Кант і Геґель в їх вченнях про право і державу", 1901). Разом із Л.Петражицьким виступив за відновлення теорії природного права, якій надав виразного етичного забарвлення у кантіанському дусі ("Моральний ідеалізм у філософії права", 1902; "Криза сучасної правосвідомості", 1909). Розвинув соловйовську ідею про "право на гідне існування". Філософська основа соціально-правової концепції Н. — трансцендентальний ідеалізм, з позицій якого він заперечує матеріалістичну онтологію, звинувачуючи її в "наївності". Вирішуючи морально-правову проблематику (центральну в його вченні), Н. спирався на апріорні "вказівки" моральної свідомості. Кантіанський трансценденталізм поєднувався в Н. з метафізикою вічних начал моралі, а утвердження абсолютної цінності особистості - з вимогою "стати перед обличчям Абсолюту". Особистість, згідно з Н., - єдина вища реальність і основа суспільства. Будучи автономною щодо соціальних умов, вона виходить у своїй поведінці перш за все з моральних норм як законів всезагальної належності. Прагнучи позбавитись кантівського дуалізму сущого і належного, Н. намагався обґрунтувати зв'язок і "кінцеву гармонію" цих двох сфер, який можливий, на думку Н., лише на рівні "вищого метафізичного синтезу". Цей зв'язок зумовлює наявність ідеалу "свободного універсалізму", "абсолютного блага" та ін. Основою його є ідея безконечного соціально-морального вдосконалення. Цей ідеал - лише моральна вимога, і здійснення його можливе тільки за межами кінцевих явищ, тому що "у сфері відносного історичного прогресу не може бути подолано суперечність між ідеалом і дійсністю". У праці "Про суспільний ідеал" (1917) дав всебічну критику будь-яких утопій "земного раю", і з цих позицій -найбільш глибокий аналіз марксистської теорії держави. Еволюція Н. у бік релігійної метафізики і містики знайшла своє відображення в написаній незадовго до смерті статті "Сутність російської православної свідомості" (1923).

А. І. Трубенко, Г. Є. Аляєв

ОНТОЛОГІЗМ

ПЛЕХАНОВ(ПСЕВД. БЕЛЬТОВ) ГЕОРГІЙ ВАЛЕНТИНОВИЧ

(1856-1918) - філософ-марксист, діяч рос. і міжнародного революційного руху. Народився в Тамбовській губ. Брав активну участь у народницьких організаціях ("Земля і воля" та ін.), але на початку 80-хрр. переходить на марксистські позиції, утворюючи в 1883 у Женеві (з 1880 по 1917 П. перебував в еміграції) першу рос. марксистську групу "Визволення праці". Теоретичні і полемічні (спрямовані проти народників) праці П. сприяли поширенню марксизму в Росії і створенню Російської соціал-демократичної робітничої партії. Проте на П з'їзді партії в 1903 він не підтримав ленінської позиції щодо методів побудови партії та революційної боротьби і опинився в стані меншовиків.

У своїх філософських працях ("До питання про розвиток моністичного погляду на історію", 1895; "Про матеріалістичне розуміння історії", 1897; "До питання про роль особистості в історії", 1898 та ін.) П. виступає популяризатором марксистської філософії в тій вульгаризованій формі, яку їй надав переважно Ф. Енгельс, і перш за все -матеріалістичного розуміння історії, побудованого на принципі жорсткого економічного детермінізму та ідеї класової боротьби. З цих позицій П . піддає критиці всі попередні ідеалістичні вчення, надаючи їм класових ознак ("буржуазні", "дрібнобуржуазні"), а також спроби поєднати марксизм з іншими філософськими концепціями як "ревізіонізм" (неокантіанство Е. Бернштайна і 17 . Струве, емпіріокритицизм О. Богданова тощо). П. виступає з войовничо атеїстичних позицій, засуджуючи: будь-які спроби філософського "богошукацтва".

Багато робіт П. присвятив історії філософії, розвиваючи в них марксистську історико-філософську концепцію, згідно з якої основною віссю історико-філософського процесу була боротьба матеріалізму та ідеалізму. Відповідно, головну увагу П. приділяє історії матеріалізму та соціалізму ("Нариси з історії матеріалізму", 1896; "Утопічний соціалізм XIX століття", 1913; "Від ідеалізму до матеріалізму", 1917 та ін.). Та ж сама концепція проводиться П. у численних працях з історії рос. філософської та суспільної думки, в тому числі в роботах, присвячених М. Чернишевському, В. Бєлінському, О. Герцену. При цьому П. виступав як західник в тому, що, на його думку, розвиток рос. суспільної думки пояснюється, кінець кінцем, логікою західноєвропейського суспільного розвитку; щодо власне філософії, то в економічно слаборозвиненій країні (якою була Росія) вона не могла досягти значного самостійного розвитку. Додамо, що ідеалістично-метафізична лінія в історії рос. філософії П. фактично ігнорувалась. У методології історико-філософського дослідження П. відстоює принципи соціальної обумовленості філософських ідей, залежності розвитку філософії від природознавства, літератури та мистецтва, суспільних наук.

"ПРЕДМЕТ ЗНАННЯ"

"ПРОБЛЕМИ ІДЕАЛІЗМУ"