Розділ «ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

див. Всеєдності філософія.

ФІЛОСОФІЯ СРІБНОГО ВІКУ

ФІЛОСОФСЬКІ ТА РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКІ ТОВАРИСТВА В РОСІЇ

ФЛОРЕНСЬКИЙ ПАВЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1882-1937) - релігійний філософ, вчений-енциклопедист. Народився в м. Євлах (Азербайджан). Закінчив фізико-математичний ф-т Московського ун-ту та Московську духовну академію, в 1911 прийняв сан священика. Редагував журнал "Богословский вестник". Основний твір — "Стовп і утвердження істини" (1914), крім філософсько-богословських робіт мав твори з математики, геометрії, фізики, мистецтва, - за різноманітність сфер діяльності його навіть називали "рос. Леонардо". Після революції Ф. не відмовився від своєї світоглядної позиції і не емігрував, працював в різних радянських установах (комітет з електрифікації, проф. Вищих художньо-технічних майстерень та ін.), але згодом був репресований. Навіть у засланні не залишав наукових занять - наприклад, досліджував вічну мерзлоту в сибірському таборі. Розстріляний на Соловках у 1937.

Метафізику Ф. не можна відокремити від його богослов'я -розгортання православних догматів про Трійцю, Боголюдство та Церкву. Втім, у деяких пунктах Ф. доволі вільно обходився з православною догматикою, зокрема — в ученні про Софію. Спираючись в гносеології на ідею антиномізму істини, що випливає з поєднання розумної інтуїції та подвигу віри (органом якої є серце), Ф. багато уваги приділяв розробці космології. Йому притаманне яскраве почуття космосу як живого цілого (віталізм). Тварність буття не заперечує невичерпну міць природи, її реальність. Виходячи з соловйовської концепції, він стверджував єдність всієї тварі в Богові, сприймаючи це як висхідну концепцію православної Церкви.

Одночасно Ф. підкреслював відмінність своєї позиції від соловйовської, уникаючи навіть терміну "всеєдність". Якщо у Вол. Соловйова всеєдність виступала принципом побудови спекулятивної філософської системи традиційного новоєвропейського типу, то Ф. тяжів, з одного боку, до давньогрец. моделей, а з іншого - до сучасних структурно-семіотичних підходів. Не випадково таку велику увагу він приділяв різним філологічним аналізам. Наприклад, розглядаючи грец. дієслова, що означають "любов", він обґрунтовував ідею існування ступенів, градацій цього почуття, а на цій підставі - існування градацій самої всеєдності, яка мислиться як ієрархія ступенів (концентричних оболонок) зв'язності та єдності, "єдиносущія"; при цьому любов виступає найважливішою онтологічною характеристикою - силою, якою встановлюється і тримається всеєдність.

"Стовп і утвердження істини" Ф. писав як теодицею, котру він розумів, щоправда, дещо своєрідно - не стільки як виправдання Бога за поширене у світі зло, скільки як виправдання Бога як такого, як існуючого істинного спасителя, тобто власне виправдання віри і шлях людини до Бога. Побудовану теодицею він доповнив у наступних творах (перш за все, в незакінчених "Вододілах думки" - збірці статей і лекцій, написаних переважно на поч. 20-х рр.) антроподицеєю, вченням про світ і людину в їх причетності до Бога. Пізнє вчення Ф., яке він називав "конкретною метафізикою", належить до роду філософського символізму. Ним утверджується конкретна виразність духовного в чуттєвому, ноумена у феномені. У світлі цієї конкретності немає ані чистого буття, ані чистого мислення, замість них - цілісна символічна реальність. Буття є Космос і Символ - така формула онтології Ф. Крім того, що духовне тут виражено сповна в чуттєвому, воно й як таке постає гранично наочним, конкретним. Світ духовний максимально уподібнений світу фізичному і, зокрема, наділений просторовістю, тільки з оберненою перспективою.

Конкретна метафізика Ф. у багатьох темах переплітається з пізнішою семіотикою (знак і значення, конкретність, форма, організація, комунікація), але відрізняється від неї своїми релігійно-онтологічними підвалинами, своєю "постійною настановою на світ як ціле". Це - символізм, що конструктивно втілив принцип усюдисущої духовності, розгорнувши опис природи і людини в термінах енергійних символів. Розглядаючи комунікативну і пізнавальну роль символів, філософ класифікував їх за родами почуттів, перш за все поділяючи на символи зорові (ікона, зображення) і слухові (Ім'я Боже, ім'я і слово). Багато уваги Ф. приділяв аналізу слова, розглядаючи його як саму реальність, яка ним висловлюється. Називаючи при цьому слово символом, Ф. розумів під символом "буття, яке є більшим за самого себе".

Отже, суттєвою рисою філософського світогляду Ф. є його онтологічний символізм. З точки зору Ф., за матеріально-емпіричним "тілом" символу стоїть вища духовно-смислова реальність, органічно "зрощена" з цим тілом, і лише завдяки йому доступна нашій свідомості. Символи - це органи нашого спілкування з реальністю, за їх допомогою ми стикаємось з тим, що було відрізано від нашої свідомості. "Зображенням ми бачимо реальність", а іменем - чуємо її; символи - це отвори, пробиті в нашій суб'єктивності. Ця онтологічно-символічна метафізична установка обґрунтувала блискучі дослідження Ф. з символіки імені, кольору, музики, числа, а також символізму рос. православного іконопису.

Ф. чітко означав свій філософський метод як метод діалектичний. Діалектика, за його визначенням, є думкою про реальність, котра рухається разом із реальністю та її пізнанням. Це не саморух поняття, а пошуки за допомогою поняття руху реальності, який відбувається як вільний саморозвиток ідеї. Цей вільний розвиток не піддається всеохоплюючому визначенню — і гегелівська форма троїчності тут є, хоча й фундаментальною, але не єдиною чи остаточною (що доводять, зокрема, пошуки філософами всеєдності "четвертої іпостасі" - Софії").

ФЛОРОВСЬКИЙ ГЕОРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

(1893-1979) - філософ, історик та богослов. Народився в Єлізаветграді (нині - Кіровоград). Випускник Одеського ун-ту. З 1920 - в еміграції. Стояв у витоків євразійства, але згодом відійшов від цієї течії, перетворившись на одного з найдотепніших критиків (стаття "Євразійська спокуса", 1928). У 1932 прийняв сан священика. Проф. Православного богословського ін-ту в Парижі, проф. і декан Свято-Володимирівської духовної академії в Нью-Йорку, проф. Гарвардського і Принстонського ун-тів. Активний учасник екуменічного руху (один із засновників Всесвітньої ради церков). Досліджував грец. патристику ("Східні отці церкви IV ст.", 1931), а також рос. релігійну думку ("Шляхи російського богослов'я", 1937). В історичних дослідженнях шукав відповіді на питання про співвідношення світської філософії та богослов я. Еволюціонував до більшої ортодоксальності традиційного православного богослов'я. Негативно ставився до софіологічних консфукцій та концепції всеєдності. Наслідуючи П. Новгородцева, у статті "Метафізичні передумови утопізму" (1926) піддав блискучій та глибокій критиці утопізм як намагання суцільної раціоналізації суспільного життя.

Ф. відстоював необхідність єдності філософської та релігійної істини, взаємодії і взаємодоповнення філософії та богослов'я. Тому він критикував вільну релігійну філософію (Вол. Соловйова, М. Бердяєва, П. Флоренського, С . Франка) за відрив від церковно-догматичної традиції. З іншого боку, Ф. відстоював ідею необхідності історичного розвитку християнського богослов'я, намагався показати можливість сучасної інтерпретації догматів і сучасного прочитання спадщини отців Церкви. Основною ідеєю богословствування Ф. стала ідея історизму, тобто прагнення зрозуміти християнство і християнський догмат в їхній історичній конкретності та глибокому сучасному значенні, як форму осмислення історії і своєрідного поклику до історичного творення і втілення християнських цінностей.

Важливим принципом філософсько-богословських поглядів Ф. стало утвердження особистої свободи людини і безумовної значущості кожного її вчинку і усього життя в цілому. За всієї очевидної залежності людини від природи та суспільства, у своїй глибинній сутності вона є вільною, і реалізація цієї свободи у творчій дії, у вчинку, в історичному подвигу робить життя осмисленим. Свободу особистості Ф. виводить з ідеї творення - творення з нічого. Особистість постає як вільний тварний центр світу - світу, який має негативну самостійність відносно Бога, опирається його впливу, породжує зло.

ФРАНК СЕМЕН ЛЮДВИГОВИЧ

ХОМ'ЯКОВ ОЛЕКСІЙ СТЕПАНОВИЧ

(1804-1860) - релігійний філософ, публіцист, один із засновників слов'янофільства (стаття "Про старе і нове", 1839). Народився в Москві. У центрі філософського світогляду X. - ідея соборності (кафолічності) християнської Церкви. Церква, за X., - це духовний організм, втілений у видимому (історичному) тілі. Усі члени Церкви органічно поєднані один з одним. Видима Церква існує остільки, оскільки вона підкоряється невидимій Церкві, тобто Духу Божому; вона є його виявом. Отже, єдність Церкви є "єдністю численних членів у живому тілі". На цій підставі X. критикував католицтво, вважаючи, що Церкві не потрібен зовнішній авторитет, вона не має іншого глави, крім Христа. З іншого боку, X. виступив із критикою протестантизму на тій підставі, що свобода належить Церкві як цілому, а не її окремим членам, які тільки в Церкві знаходять себе і свою свободу. Отже, соборність є поєднанням єдності і свободи, і це притаманно, за X., тільки православ'ю, адже католицизм - це єдність без свободи, а протестантизм -свобода без єдності.

Начало соборності X. поширював не тільки па природу Церкви, але й на суспільство в цілому, на людину та її пізнання. Соборність розглядалася ним як загальний метафізичний принцип побудови буття, який силою любові об'єднує множинність у "вільну і органічну єдність" (на відміну від "асоціації" як формального поєднання різних елементів). У гносеології X., разом з /. Киреєвським, розвивав вчення про живе знання. Пізнавальний процес складається з трьох стадій:

1) віра, тобто живе знання, яке не потребує доказів, і є не тільки сприйняттям, а й проникненням у дійсність, єдністю суб'єкта і об'єкта: