Розділ «ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

(1798-1867) - філософ, перекладач. Народився у Воронезькій губ. Закінчив Київську духовну академію, проф. Петербурзької духовної академії. Осн. праці: "Вступ до філософії" (1840), "Систематичний виклад логіки" (1856), "Філософський раціоналізм новітнього часу" (1860) та ін. Головною справою життя вважав переклад Платона (т. 1—6, 1841—79), на ідеях якого будувались і його власні погляди. Підґрунтям філософії вважав свідомість як факт внутрішнього досвіду, безпосередньо відомий, прозорий і всезагальний. Свідомість, яка розуміється конкретно, як щось реальне, існуюче, є єдиним началом усього, що людина мислить, відчуває, бажає і до чого прагне. Особливою сферою метафізичних досліджень визнавав людину і оточуючий її світ, якій розумів потрійно - як чуттєвий, метафізичний і абсолютний (абсолютне буття). Відповідно і людина може потрійним чином входити до світу: через зовнішнє відчуття, через "ідеї", через духовне споглядання Божества. В основі системи філософського синтетизму знаходився "закон гармонійного буття всесвіту".

КАРСАВІН ЛЕВ ПЛАТОНОВИЧ

КИРЕЄВСЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

(1806-1856) - філософ та публіцист, один із провідних слов'янофілів. Народився в Москві. Слухав лекції з філософії в Московському ун-ті та Німеччині, де познайомився з Геґелем і Шеллінґом. Після повернення в Росію в К. пробуджується мрія про створення рос. самобутньої філософії, джерело якої спочатку він знаходить у Шеллінґа. Але потім звертається до спадщини Святих Отців Церкви, знаходячи в них умогляд та роздуми не менш глибокі, ніж у Шеллінґа. Разом з тим, любо-мудріє Святих Отців - тільки зародок майбутньої філософії. У статтях 30-50-х років К. розвинув філософські і соціологічні ідеї, які стали теоретичною основою слов'янофільства (осн. праці - "Про характер просвітництва Європи і про його відношення до просвітництва Росії", 1852; "Про необхідність і можливість нових начал для філософії", 1856). У загальному плані К. не сприймав дилеми "або національно-російське, або західне". Поціновуючи переваги західного раціоналізму, він вважав, проте, що в кінцевому розвитку західна раціональність виявляє свою однобічність, оскільки ставить святість зовнішніх форм відносин вище за особистість. Право для Заходу -скоріше умовне встановлення, ніж справедливість, правда. Раціоналізму він протиставляв віру і закликав до втраченої цільності та зосередженості духу. Відсторонено-раціоналістичній формі пізнання К. протиставляв "живу", яка включає в себе, крім раціональних, також етичні, естетичні та інші моменти. Сукупність моментів цього "живого знання" підкорена вищому пізнавальному акту - релігійній вірі. Ця форма пізнання в істинному і чистому вигляді властива православно-слов'янському світу. Загибель західної цивілізації, ураженої язвою раціоналізму, вважав К., є невідворотною, і її може врятувати лише сприйняття православно-слов'янської цивілізації, яка найбільш повно розкривається в дусі рос. народу.

Слов'янофільські ідеї К. тісно пов'язані з його вченням про особистість та його антропологією — вченням про духовну сферу як "внутрішнє ядро" в людині. Ця цілісність є основою індивідуальної своєрідності особистості. Внутрішня людина відокремлена від зовнішньої не онтологічно, а гріхом, і тому пізнання істини залежить від влади гріха над людиною. Завдання людини — сходження до своєї серцевини шляхом духовної роботи. К. закладав основи притаманного рос. філософії онтологізму в гносеології. Пізнання є частиною і функцією нашого "буттєвого" входження в реальність; не однією думкою, а всім єством ми долучаємося в пізнанні до реальності. Це долучення є функцією не мислення як такого, а особистості в її цілому. Воно дається "віруючому мисленню". Отже, віра обумовлює правильне пізнання. - але у К. йдеться не про підкорення розуму вірі, а про іманентне підняття мислення до вищої форми, де віра і розум не протистоять одне одному. К. вірив, що шляхом об'єднання в одні гармонійне ціле всіх духовних сил (розуму, почуття, естетичному смислу, любові, сумління, прагнення істини) людина набуває здатність до містичної інтуїції і споглядання, що відкриває и суперраціональну істину про Бога і його відношення до світу. Це "гіперлогічне знання", в якому "світло - не свічка, а життя".

КОЗЛОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

КОСМІЗМ РОСІЙСЬКИЙ

Напрям рос. філософії, ще сформувався на поч. XX ст. Засновником Кр. можна вважати М. Федорова. Крім нього, значним є внесок у філософію К. р. таких мислителів, як К. Е. Ціолковський (основи космонавтики та космо-етики), В. І. Вернадський (теорія біосфери, її переростання в ноосферу), А. Л. Чижевський (космобіологія) та ін. Осн. ідеєю К. р. виступає ідея активної еволюції, тобто необхідності нового свідомого етапу розвитку світу, коли людство спрямовує його в той бік, який диктує йому розум і моральне почуття. Людина для представників К р. - істота ще далеко недосконала, але разом з тим свідома і творча, покликана перетворити не тільки зовнішній світ, але й власну природу. Мова йде по суті про розширення прав свідомо-духовних сил, управління матерії духом, про одухотворення світу і людини. Космічна експансія - одна з частин цієї грандіозної програми. Космісти зуміли поєднати турботу про велике ціле - Землю, біосферу, космос - з найглибшими запитами конкретної людини як вищої цінності. Недарма таке важливе місце тут посідають проблеми, пов'язані з подоланням хвороби і смерті, з досягненням безсмертя. Гуманізм К р. випливає із знання цілей і завдань природної, космічної еволюції.

КРОПОТКІН ПЕТРО ОЛЕКСІЙОВИЧ

КУДРЯВЦЕВ (КУДРЯВЦЕВ-ПЛАТОНОВ) ВІКТОР ДИМИТРОВИЧ

(1828-1891) - філософ і богослов. Народився в Псковській губ Випускник Московської Духовної академії (учень Ф. Голубинського) проф. цієї ж Академії з 1857. Яскравий представник рос. академічно філософії - "православного типу схоластики". Створив достатню самостійну систему філософського обґрунтування теїзму, побудовану на засадах раціоналізму, гносеологічного реалізму та "трансцендентального (супранатуралістичного) монізму". Началом філософського пізнання, за К., слід визнати ідею абсолютно досконалої Істини а основною філософською істиною - істину буття Божого. Філософія на думку К., повинна бути цілісним систематичним світоглядом, який ґрунтується на принципах, істинність яких раціонально доведена а не прийнята на віру. Релігія при цьому може лише "давати поради" але не обмежувати свободу філософського мислення. К. припилі платонічне вчення про ідеї, вважаючи їх пізнання раціональним Виходячи з Декартового cogito ergo sum, він постулював поруч з безсумнівністю "я" безсумнівність "буття не я"; але, крім цих двох видів буття, має існувати третій вид - абсолютне буття. Йоге існування доводиться, по-перше, неусуваністю самої ідеї буття з нашої свідомості, а по-друге - необхідністю обґрунтувати єдність світу, ще неможливо зробити, виходячи тільки із світового буття, розколотого дуалізмом духу і матерії. Серед пізнавальних здатностей К. віддавав перевагу розуму перед емпіричним пізнанням, наближаючись у вченні про позаемпіричну побудову понять до пізнішої концепції "ідеюючих" процесів. Пізнання надчуттєвого буття, за 1С, також не є виключно "інтуїцією", "почуттям" чи "вірою" - в ньому має брати участь розум; засвоєння "природного одкровення" відбувається відповідно до законів нашого пізнання. К намітив теорію етичного обґрунтування істини: істина полягає в збігові належного з існуючим (ідеї з емпіричним предметом). С. Левицький ставив К. за силою філософського умогляду поруч із Вол. Соловйовим.

ЛАВРОВ ПЕТРО ЛАВРОВИЧ

ЛАПШИН ІВАН ІВАНОВИЧ

ЛЕВИЦЬКИЙ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1908-1983) - філософ рос. зарубіжжя. Народився в Лібаві (Лієпая, Латвія). Вищу освіту здобув у Карловому ун-ті в Празі, учень і послідовник М. Лосського Отупінь доктора філософії Л. одержав за дисертацію "Свобода як умова можливості об'єктивного пізнання" (1944). Після другої світово1 війни, живучи в Німеччині як біженець, Л. написав книгу "Основа органічного світогляду" (1948), в якій талановито розкрив сутністі інтуїтивізму, персоналізму і соціально-етичних вчень "солідаризму" тому вважався одним із провідних ідеологів рос. "солідаризму" я основи політичної програми "Народно-Трудового Союзу". Перебуваючи у Вашингтоні, Л. всебічно розробив у книзі "Трагедія свободи" (1958) питання про свободу волі, яким зацікавився ще на початку своєї філософської діяльності. Свобода волі, за Л., є визначальною рисою особистості, настільки суттєвою, що вона пов'язана з усіма сторонами побудови особистості і світу. Тому книга Л. містить у собі основи гносеології, онтології і аксіології, наприклад, вчення пре структуру особистості, про відношення між свободою і буттям, мі" свободою і відношенням особистості до вищих і нижчих цінностей Л. наголошував, що свобода є великим і разом із тим фатальним даром ми, люди, грішні істоти, легко попадаємо під різноманітні впливи: звідси усілякі збочення щодо свободи. Свої дослідження Л. зіставляв з ученнями таких філософів як Плотін, Шеллінґ, Геґель, К'єркеґор Соловйов, Шопенгауер, Франк та ін. Широко використовував художню літературу. Крім монографічних досліджень, Л. опублікував ряд змістовних статей про Достоєвського, Соловйова, з різноманітних питань філософської публіцистики, а також книгу "Нариси з історії російської філософії" (т. 1-2, 1968-81).

А. І. Трубенко

ЛЕОНТЬЄВ КОСТЯНТИН МИКОЛАЙОВИЧ

ЛЕСЕВИЧ ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ

(1837-1905) - філософ-позитивіст, публіцист. Народився в Полтавській губ. Близький до народників, у 1879—88 перебував на засланні. У власному маєтку заснував першу школу для селян з викладанням українською. Осн. праці: "Дослід критичного дослідження основних засад позитивної філософи" (1877); "Листи про наукову філософію" (1878); "Що таке наукова філософія" (1891); "Емпіріокритицизм як єдино наукова точка зору" (1909). Зазнав впливу Кантової теорії пізнання, але відкинув його апріоризм, підхопивши лише антиметафізичну тенденцію. Відстоював ідею наукової філософії - вважав філософію результатом прямого і безпосереднього продовження розвитку наукового знання, його завершенням. За Л., філософія прагне кінцевої єдності знання і не відрізняється принципово від конкретно-наукових знань. У зв'язку з цією тезою про єдність філософії та науки стоїть впевненість Л. у відносності будь-якого знання, твердження про еволюцію наукових понять. "Наукова філософія є вищим синтезом наукових ідей". З іншого боку, будь-яка спеціальна наука стає власне наукою лише завдячуючи філософському елементу, тобто прагненню вивести своє відносно загальне поняття і поставити його у зв'язок з подібними поняттями інших наук. Філософія, таким чином, надає спеціальним наукам значення науки, сама залишаючись центральною, або вершинною наукою. Л. пропагував емпіріокритицизм Р.Авенаріуса як "єдину наукову точку зору у філософії". Одночасні Л. приймав ідею "суб'єктивного методу" П. Лаврова та М. Михайлівського тобто внесення оцінки в судження про дійсність, перш за все -про діяння людини, але не обґрунтував поєднання незалежного характеру етики з принципами об'єктивної наукової філософії.

"ЛОГОС"