Розділ «ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

ДЕБОЛЬСЬКИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ

ДОСТОЄВСЬКИЙ ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ

(1821-1881) - видатний письменник, філософ-мислитель, громадський діяч. Народився в Москві. За участь у гуртку петрашевців був заарештований (1849), засуджений до страти, але вирок замінений каторгою і засланням. У 60-ті роки разом із старшим братом видавав часописи "Время" і "Эпоха", програма яких полягала в подоланні розладу між західниками і слов'янофілами і в розвитку ідей "почвенничества", тобто мирного поєднання вищих прошарків суспільства з "ґрунтом" — рос. народом, який зберігає християнські ідеали "всезагального братського єднання і любові". Філософські ідеї Д. втілювались ним перш за все в художніх творах - великих романах "Злочин і кара" (1866), "Ідіот" (1868), "Біси" (1871), "Брати Карамазови" (1879-80), а також у "Щоденнику письменника" (1875-81) та повісті "Записки з підпілля" (1864). Промова Д. на Пушкінському святі в Москві (травень 1880) про "загальнолюдський" та "загальнооб'єднуючий" характер рос. духу справила незгладиме враження на все рос. суспільство. У 1879 Д. був учасником Міжнародного літературного конгресу в Лондоні.

Філософська думка Д. визначається темою людини, і провідними рисами його філософського світогляду є антропоцентризм та персоналізм. Для Д. немає нічого дорожчого та значнішого, ніж людина, проте немає й нічого страшнішого. Людина є загадкою, вона зіткана з протиріч, проте вона є - навіть в особі мізернішої людини -абсолютною цінністю. Д. найглибше розкриває "темний" бік людини, сили руйнування і безмежного егоїзму, її страшенний аморалізм, проте одночасно показує діалектику добра в ній, "ангельське" начало. Гідність людини Д. обґрунтовує її свободою, здатністю звільнитись від своєї природи. Д. протистоїть антропологічному натуралізму, навіть людський аморалізм розглядаючи як явище духовного порядку. Духовна сутність людини є етичною сутністю -людина завжди стоїть перед дилемою добра і зла, і серце людини є справжнім "полем битви добра і зла", де відбувається "боротьба Бога з дияволом". "Ядро" людини, її справжня сутність дана в її свободі, в її прагненні та можливості індивідуального самоствердження. Онтологія людини визначається цим прагненням свободи, проте в цьому прихована певна загадка. Свобода виявляється сліпою тією мірою, якою вона пов'язується виключно з розумом. Не розум веде до добра, а воля, сила духу, любов. Якщо свобода залишає людину наодинці, то вона розкриває лише хаос у душі, оголює темні та нижчі пристрасті. "Зерно смерті", що міститься у свободі, означає, що розлад духу має коріння не на поверхні, а в останній глибині духу, адже немає нічого глибшого в людині, ніж її свобода. Свобода відкриває простір для демонізму в людині, проте вона ж може піднести в ній ангельське начало. Д. плекає ідею про святиню в людині, а також про те, що "краса врятує світ", вбачаючи цю красу, перш за все, в самій людині (втім, ідея цінності краси як такої теж розвивається Д. — він стверджує, що потреба в красоті і творчості є нерозлучною з людиною).

Основною істиною про людину залишається для Д. те, що людині неможливо прожити без Бога - хто втрачає віру в Бога, той стає, рано чи пізно, на шлях людинобожжя, єдиним реальним кроком якого є самогубство (Кирилов у "Бісах"). В іншому ракурсі ця ж думка подається в славнозвісній "Легенді про Великого Інквізитора" ("Брати Карамазови") як викриття утопії царства божого на землі, улаштованого без Бога, яке перетворюється на граничний деспотизм та заперечення свободи. Етичний максималізм Д. тісно пов'язується з глибинним сприйняттям проблеми теодицеї. Для моральної свідомості неприйнятні будь-які страждання невинних істот - слова Івана Карамазова про "сльозинку дитини" стали в цьому плані чи не найвідомішими. Д. гаряче сприймав ідеї М. Федорова про дух "небратства" в сучасному світі.

В історіософії Д. стояв на позиціях "почвенничества", вважаючи, що кожний народ має свою історичну місію. Виходячи з релігійного розуміння історії, Д. пов'язує історичну місію Росії з православ'ям, а реалізацію ідеї свободи в історії - з вільним рухом народів до "оцерковлення" земного ладу. Натомість будь-який історіософський раціоналізм, втілений у Великому Інквізиторі (який в Д., певною мірою, уособлює також "католицьку ідею"), обов'язково містить у собі придушення людської свободи.

Д., безумовно, справив величезний вплив на рос. релігійну філософію, перш за все на Вол. Соловйова, С. Булгакова, М. Бердяєва, Л.Шестова та ін. З іншого боку, він суттєво подіяв на розвиток західної філософії (цей вплив визнавав вже Ф. Ніцше), залишаючись і сьогодні для Заходу найзначнішим рос. філософом.

ЕРН ВОЛОДИМИР ФРАНЦЕВИЧ

(1882-1917) - філософ, історик філософії, публіцист. Народився в Тбілісі, де навчався в гімназії разом з 77. Флоренським, закінчив Московський ун-т. Ініціатор (разом із В. П. Свінцицьким) "Християнського братства боротьби" (1905-07); один із засновників (разом із С. Булгаковим, Є. Трубецъким, П. Флоренським) Релігійно-філософського тов-ва пам'яті Вол. Соловйова (1906) і активний співробітник вид-ва "Путь", яке відзначалось чітким слов'янофільським спрямуванням. Магістерська та докторська дисертації були присвячені італ. філософії ("Розміні та його теорія знання", 1914; "Філософія Джоберті", 1916), велике дослідження присвятив Сковороді ("Г. С. Сковорода. Життя та вчення", 1912). Остання незакінчена праця присвячена Платону. У полеміці з часописом "Логос" відстоював своєрідність рос. філософії проти раціоналізму та меонізму (заперечення буття) західної філософії (збірка "Боротьба за Логос", 1911)- Східну та західну культуру, за Е., визначають два протилежних фундаментальних принципи — Логос (тобто розум, який іманентно пронизує живу і конкретну реальність, і Ratio - формальний розсудок, відірваний від безконечного множинного життя. Логос містить у собі онтологізм, персоналізм, філософію свободи і сенс буття в цілому; Ratio — меонізм, імперсоналізм, механіцизм, детермінізм. У полемічному запалі інколи занадто спрощував духовні шляхи західної думки (стаття "Від Канта до Круппа"). С Франк піддав критиці неслов'янофільську позицію Е. як "філософський націоналізм". Проте Е. відзначався видатним філософським талантом, який, на жаль, не встиг повною мірою реалізувати.

ЄВРАЗІЙСТВО

ЗАХІДНИЦТВО

Світоглядний та суспільний напрямок у Росії, позначений орієнтацією на західноєвропейські ідеали та цінності, західну культуру і форми суспільного розвитку. У широкому тлумаченні 3. означає європеїзм взагалі, і в такому вигляді існує щонайменше з часів реформ Петра І до сучасності. Більш конкретно-історично - це явище, корені якого, як і протилежного йому слов'янофільства, знаходяться в суспільно-політичних та ідеологічних реаліях епохи романтизму, яка загострила перед інтелектуалами різних країн Європи проблему історизму і національної самобутності. Термін "західники" вперше використав М. В. Гоголь в 11-й гл. "Вибраних місць із листування з друзями". Якщо консервативні романтики слов'янофіли підносили стародворянські традиції та патріархальний уклад життя, то західники віддавали перевагу ренесансно-просвітницьким ідеалам індивідуальної свободи, громадської активності і суспільного прогресу. Класичний варіант рос. 3. сформувався в 1840-х роках і був представлений іменами В. Г. Бєлінського, В. П. Боткіна, О. І. Герцена, Т. Н. Грановського, К. Д. Кавеліна. Філософським підґрунтям 3. було ліве геґельянство, зокрема — гегелівський діалектичний історизм. Західники відстоювали тезу про універсальність законів історичного розвитку, з чого випливав висновок про історичну відсталість Росії та необхідність культурно наздоганяти європейські країни. 3. стало спільною платформою ідеологічних тенденцій, які згодом розвинулись у такі напрямки громадської думки, як лібералізм, поміркований та радикальний демократизм, рос. соціалізм, позитивізм тощо.

ЗЕНЬКОВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

ІВАНОВ В'ЯЧЕСЛАВ ІВАНОВИЧ

(1866-1949) - поет-символіст мислитель, культуролог, перекладач. Народився в Москві, навчався в Москві та Берліні. Довгий час мешкав закордоном, потій у Петербурзі, Москві, Баку, з 1924 - в еміграції (Італія), де прийняв католицтво. Світогляд І. сформувався під впливом Ніцци і Вол. Соловйова. У символізмі І. розрізняв ідеалістичні та реалістичні тенденції, відстоюючи останню. Істинне буття - сфера абсолютного а видимий, феноменальний світ лише символізує існування цього абсолютного буття. Істинна форма пізнання — містична інтуїція, яка дозволяє схопити ціле, вічне, абсолютне. Надчуттєве і раціональне знання трансформується в символ, який для іншої свідомості завжди залишається "темним в останній глибині". У теорії творчості, використовуючи власну концепцію співвідношення аполлонічного і діонісійського, обґрунтовував опозицію містичного сходження і низ-ходження, яка знаходиться в основі творчого процесу. І. вважав, ще будь-яка культура у власному розвитку проходить "критичну" і "органічну" епоху. Перша характеризується відособленням та індивідуалізмом; друга — синтетичною цілісністю світоспоглядання. Символ і міф - загальні здобутки народної душі, в яких висвітлюються обличчя вічного і абсолютного буття. У моральній сфері І. стверджував пріоритет діалогізму, обґрунтовуючи його на релігійній формулі "Ти єсі". І. належить оригінальна наукова концепція про язичницький символізм як "предуготовление" до християнства. На Заході широко відомою у зв'язку зі своєрідним трактуванням гуманізму стала книга І. та М. Гершензона "Листування з двох кутів" (1921).

ІЛЬЄНКОВ ЕВАЛЬД ВАСИЛЬОВИЧ

ІЛЬЇН ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1882/1883-1954) - релігійний філософ, правознавець, політичний мислитель. Народився в Москві. Випускник юридичного ф-ту Московського ун-ту, учень Я. Новгородцеві У 1918 захистив магістерську дисертацію, на підставі якої йому одразу були присуджені ступені магістра і доктора державного права З 1922 - у вимушеній еміграції (Берлін, Швейцарія). Розробляв проб леми філософії права і політики. У своїй першій філософській праці "Філософія Геґеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918] І. виступив з оригінальним тлумаченням Геґеля як інтуїтивіста Фактично він виявився першим значним представником неогеґельянства, побачивши в ідеях Геґеля передбачення екзистенційної філософії XX ст. Розвиваючи і домислюючи нім. філософа, І. доходив висновку про те, що для втілення Божого Духа в емпіричному світ покладена нездоланна межа. Феноменологічно ця межа обумовлені недосконалістю держави, власне людського способу існування З цього виникає оригінальна концепція "Бога, який страждає" Поєднуючись з нижчою емпіричною стихією в акті творіння, Бої не в змозі подолати власне творіння, і його долею стає безконечна боротьба з цією стихією. І. знаходить у Богові незбагненну розірваність його сутності, яка не є сутністю зла, але є "потенцією потенції зла", що приховується в самій чистій природі Божества. Власне, ця "невдача" творіння перетворює самого Творця на безпорадну "жертву" покликаних ним до життя сил і покладає всю повноту відповідальності за стан справ у світі, за долю творіння і Творця ні людину. Звідси - проблематика його книги "Про опір злу силою" (1925), яка викликала жваву дискусію в емігрантських філософськи? колах. У ній І. виступає з рипучою критикою ідеології "толстовства" і доводить моральну виправданість і допустимість використання силу проти зла. Пізніше він створив низку праць з філософсько-правової те релігійно-етичної проблематики, виступаючи з антитоталітаристських та православно-монархічних позицій, багато розмірковував пре історичну долю і призначення Росії, зокрема, про основи її державного устрою. І. бачив Росію унітарною православною монархією -правовою державою, побудованою, проте, не на ліберальному індивідуалізмі, а на соборній єдності держави і народу. Для пізніх праць І. характерним є звернення до своєрідної феноменології релігійного досвіду, в центрі якої - поняття "релігійного акту" та "особистого духовного стану" людини. Серед інших праць: "Шлях духовного оновлення" (1937), "Аксіоми релігійного досвіду" (т. 1-2 1953), "Про сутність правосвідомості" (1956), "Про монархію і республіку" (незакін., 1979).

КАРИНСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ

КАРПОВ ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ