Розділ «ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

ЛОПАТІН ЛЕВ МИХАЙЛОВИЧ

ЛОСЄВ ОЛЕКСІЙ ФЕДОРОВИЧ

(1893-1988) - філософ, культуролог, класичний філолог і перекладач, наймолодший представник рос. філософії періоду її "золотого віку". Народився в Новочеркаську. Випускник Московського ун-ту. Особливості творчого шляху Л. визначені, з одного боку, умовами життя філософа в радянській Росії, а з іншого — його ґрунтовною та комплексною освітою (одночасно філософською, класично-філологічною та музичною). Проф. Нижегородського ун-ту, Московської консерваторії, дійсний член Академії мистецтв. Після низки праць кін. 20-х років Л. був заарештований і три роки провів у сталінських таборах, де практично втратив зір. Потім - 20 років вимушеного мовчання, і лише після смерті Сталіна починають друкуватись старі й нові праці філософа, який активне працював до останніх днів життя. З 1944 до кінця життя працював проф. Московського держ. пед. ін-ту.

Серед осн. праць Л. - так зване "перше восьмикнижжя": "Античний космос і сучасна наука" (1927), "Філософія імені" (1927). "Музика як предмет логіки" (1927), "Діалектика художньої форми" (1927), "Діалектика числа у Плотіна" (1928), "Критика платонізму в Арістотеля" (1929), "Діалектика міфу" (1930), "Нариси античного символізму в міфології" (1930). Справою життя філософа стало "друге восьмикнижжя" - "Історія античної естетики" (т. 1-8, 1963-94). Він перекладав і коментував тексти Платана, Арістотеля, Секста Емпірика, Плотіна та Ніколи Кузанського, а також двічі робив переклад повного корпусу Ареопагітик, але обидва переклади загинули - перший після арешту, а другий - під час бомбардування Москви в 1941.

Наслідуючи філософській традиції всеєдності і персоналістським принципам паламітського богослов'я, Л. побудував системний світогляд, який характеризується як енергійний символізм і православно витлумачений неоплатонізм. Л. називав себе "філософом імені, міфу і числа". Ранній Л. у дусі апофатизму і православного енергетизму будував філософію імені як явленої Божої сутності, що є невисловлюваною у своїй вищий єдності. Л. надавав імені онтологічний статус: явлена сутність є Словом, отже весь світ - імена і слова, які утворюють систему, що саморозвивається (з цих позицій Л. підтримував ім'яслав'я).

Формально Л. може бути віднесений до рос. гуссерліанців, але фактично в його світогляді феноменологія поєднується з інтуїціями всеєдності в дусі християнського платонізму та діалектичним методом, що наближує його одночасно до Вол. Соловйова та П. Флоренського. Сам Л. визнавав свій метод систематичним проведенням загальної феноменології в окремих сферах, визначаючи при цьому феноменологію як "до-теоретичний опис і формулювання всіх можливих видів і ступенів сенсу, що містяться в слові, на ґрунті їх адекватного споглядання".

ЛОССЬКИЙ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ

ЛОССЬКИЙ МИКОЛА ОНУФРІЙОВИЧ

(1870-1965) - релігійний філософ, логік, автор розгорненої системи абсолютного філософського теїзму. Народився у Вітебській губ. Випускник, згодом проф. Петербурзького ун-ту. З 1922 у вимушеній еміграції. Проф. Російського ун-ту в Празі, Братиславського ун-ту, Російської духовної академії в Нью-Йорку. С. Франк називав його "душею російської систематичної філософії XX століття". З різних кутів зору цю систему можна позначити як інтуїтивізм, ієрархічний персоналізм або ідеал-реалізм. Осн. праці: "Обґрунтування інтуїтивізму" (1906), "Світ як органічне ціле" (1915), "Свобода волі" (1927), "Чуттєва, інтелектуальна і містична інтуїція" (1938), "Умови абсолютного добра" (1949) та ін. Переклав "Критику чистого розуму" І. Канта.

Вбачаючи свою власну наближеність до метафізичних побудов Вол. Соловйова, Л., проте, чи не найрішучіше серед вільних рос. філософів виступав проти будь-якого пантеїзму, наголошуючи на онтологічному проваллі між Богом і світом, Творцем і творінням. Абсолют, за Л., знаходиться не в єдиній із світом системі всеєдності -Бог є надсистемним началом, і система світу створена Ним за допомогою абсолютного творчого акту.

Під впливом панпсихіста О. Козлова Л. звернувся до вчення Ляйбніца про "одиниці буття" (монади), що створені Абсолютом (Богом). Але монади Л. взаємодіють одна з одною, вони не тільки "мають вікна", на відміну від ляйбніцевих, — їх істинна сутність виявляється саме в цьому активному взаємопроникненні та приналежності одна одній. Л. будував уявлення про світ як сукупність актуальних і потенційних особистостей, яких він називав субстанційними діячами, не розрізняючи при цьому живі та неживі істоти. Субстанційний діяч - це надпросторова і надчасова сутність, що виходить за межі розрізнення між психічними і матеріальними процесами, - "метапсихофізична сутність". Л. поділяв життя субстанційних діячів на п'ять видів - добіологічне, біологічне, соціальне, планетарне, а також божественне надбіологічне. Єдність буття дозволяє йому говорити про попередників моральної поведінки в долюдській природі

Монади є субстанційними діячами, які наділені свободою волі і самі визначають, чи йти до Бога, чи від Бога. Ті, хто йде до Бога, утворюють царство Духу (Софію), ті, хто від Бога - матеріальний світ. Монади як потенційні особистості еволюціонують до вищих, людських форм; тут Л. вводив поруч із концепцією творіння концепцію транскреації — додаткового творчого Божого акту, який підіймає душу від тваринності до людяності, а потенційну особистість на ступінь дійсної особистості. Як носії творчих сил субстанційні діячі індивідуальні й незалежні, але (як носії основних абстрактно-ідеальних форм) вони тотожні і утворюють єдине буття. Звідси -можливість їх безпосереднього інтимного спілкування (інтуїція, любов, симпатія). У матеріальному світі панує ворожнеча і протиборство особистостей, але ця ворожнеча і пов'язана з нею непроникність - відносні. Об'єднання кількох діячів для спільного здійснення своїх прагнень є засобом досягнення більш складних стадій існування - ієрархії єдностей (від атома до всесвіту), кожна наступна стадія очолюється особистістю на більш високій стадії розвитку. Таким чином, Л. вибудовує систему "ієрархічного персоналізму", в якій центральним, онтологічним елементом світу є субстанційний діяч - або потенція особистості, або дійсна особистість.

З концепцією субстанційних діячів пов'язане вчення Л. про передіснування і переселення душ. Він усвідомлював його невідповідність традиційним уявленням православ'я, але вважав абсолютно виправданим з точки зору метафізики персоналізму, посилаючись при цьому на Ляйбніца, якого розглядав як прихильника цієї ідеї.

Свою онтологію Л. називав ідеал-реалізмом. Існує ідеальне буття (все, що не має просторово-часового характеру) і реальне буття (все, що дано у формі часу і простору). Реальне буття може виникнути і отримати систематичний характер тільки на основі ідеального буття. Але існує також металогічне буття - буття, що виходить за межі законів тотожності, суперечності та виключеного третього, наприклад, буття Бога. Всі ці три види пізнаються за допомогою різних форм інтуїції: реальне буття є об'єктом чуттєвої, ідеальне буття - об'єкт інтелектуальної, металогічне буття (Абсолют) - об'єкт містичної інтуїції.

Гносеологія Л. є абсолютним іманентизмом і абсолютним інтуїтивізмом. В її основі - ідея всепроникаючої світової єдності, визнання того, що "все іманентно всьому". Інтуїтивізм Л. грунтується на ідеї про те, що об'єкт знання іманентний процесу знання. Те, що розглядається, складає світ не-я, але роздивляння входить у сферу "Я". Об'єкт є трансцендентним відносно "Я", котре пізнає, але іманентним самому процесу пізнання. Інтуїція - це безпосереднє усвідомлення зовнішнього світу, наявність буття, що пізнається, в акті пізнавання. "Об'єкт пізнається таким, яким він є - у свідомості присутня не копія, не символи, не явище речі, яка пізнається, а сама ця річ насправді". Споглядання інших сутностей такими, якими вони є самі по собі, можливо тому, що світ є певним органічним цілим, а суб'єкт, який пізнає - надчасовим і надпросторовим буттям, яке тісно пов'язане з цілим світом. Зовнішні об'єкти координуються з особистістю, що пізнає, в їх цілісності, у всій безконечній множинності їх змісту, але це багатство пов'язане з людським "Я" тільки підсвідомо. Ми пізнаємо (розпізнаємо) тільки ті сторони об'єкта, які являють для нас інтерес. Л. вважав свій інтуїтивізм, побудований на онтологічному підґрунті органічного світогляду, глибоко відмінним від інтуїтивізму А.Берґсонау який виходить з ірраціональності реального буття. Поняття чуттєвої, інтелектуальної та містичної інтуїцій характеризують у Л. всі шляхи пізнавальної діяльності суб'єкта (точніше - їх єдину сутність), а не якийсь окремий і специфічний шлях поряд з чуттєвим та раціональним пізнанням.

Етика та аксіологія Л. прямо випливають з його основної онтолого-гносеологічної інтуїції "все іманентно всьому", завдяки якій тільки й можна, на думку філософа, пояснити і моральну поведінку, і пізнання істини, і взаємодію істот. Осн. ідея етики Л. — неподільність буття і цінності. Цінність дана в Богові як живій реальності, а в людині виражена у формі ідеалу, який підсвідомо зберігається в глибині кожного індивідуума. Любов до абсолютних цінностей є вищим виявом свободи і шляхом обожнення тварі. Отже, умовами абсолютного добра, які Л. покладав в основу своєї системи, є, по-перше, об'єктивність абсолютних цінностей; по-друге, наявність категоричних імперативів, які мають сенс при умові свободи волі; по-третє, така побудова світу, за якої особистість не є замкненою в собі, а знаходиться в тісному зв'язку з усіма істотами світу.

Л. належить також низка робіт з історії рос. філософії, і перш за все -"Історія російської філософії" (1956, англійською).

МАМАРДАШВІЛІ МЕРАБ КОСТЯНТИНОВИЧ

(1930-1990) -радянський філософ, спеціаліст із філософії свідомості та історії філософії. Закінчив філософський ф-т Московського ун-ту (1954).

Працював на посаді зам. головного редактора журналу "Вопросы философии". З 1980 працював в Ін-ті філософії АН Грузії. За життя були видані всього три книги: "Форми і зміст мислення" (1968); "Класичний і некласичний ідеали раціональності" (1984); "Як я розумію філософію" (1990). Усе інше - і перш за все численні курси його лекцій (про Декарта, Канта, Марселя Пруста, з античної і сучасної філософії) - "в архіві ", і лише в наші дні почали видаватися. Вид. спадщини М. займається спеціально створений Фонд його імені. М. - великий майстер імпровізації і мудрої філософської бесіди. Почавши свій професійний шлях з вивчення історії філософії та прискіпливого читання праць Маркса, М. формулює в 70-ті роки центральну ідею своєї філософії: вільного явища або співбуття думки, що проявляється в будь-якій сфері людської життєдіяльності. Ця ідея висунута ним із метою захисту трансцендентальних засад європейської культури, які були виявлені свого часу Декартом і Кантом. Вважаючи, що "реальність входить у світ трансцендентального" він, слідом за Кантом, звертає увагу на апріорні умови життєвого досвіду людини, підкреслюючи, що ми не можемо мислити довільно і за бажанням прирощувати знання до вже наявного знання, тому що життєвий час дискретний. Такий підхід знайшов своє обґрунтування в його публічних лекціях по Декарту і Канту, а пізніше - вже на матеріалі мистецтва - в циклі лекцій про роман М. Пруста "У пошуках втраченого часу". Завдання філософа (як і вченого, письменника, художника) полягає не тільки в тому, щоб мислити самому, але давати можливість мислити іншим. На думку М., акт філософської рефлексії, як передумови або умови можливого досвідного пізнання, вже знаходиться всередині спеціально-наукового знання. Першопоняття (напр., свідомість, свобода, буття), дуалізм "душі і тіла" -не досвідна істина, а плідні тавтології, що відкривають можливість грамотного судження. Міркування щодо сприйняття життя, про вихідні першопоняття і є предметом його лекцій, його натуральної філософії.