Розділ «ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

СРІБНОГО ВІКУ ФІЛОСОФІЯ

Етап інтенсивного та різнобарвного розвитку рос. філософської думки, названий так за аналогією зі "Срібним віком" рос. культури та літератури - відповідним періодом піднесення та розквіту, який припадає переважно на поч. XX ст. С. в. ф. значною мірою відштовхується від філософської системи Вол. Соловйова, хоча її не можна обмежувати колом його безпосередніх послідовників. Поруч з філософією всеєдності, в якій переважно розвивались дійсно класичні для рос. думки філософеми всеєдності, соборності, Софії, боголюдства (С. Булгаков, П. Флоренський, С. Франк, Л. Карсавін), на початку XX ст. в рос. філософії виникають яскраві екзистенційний (Л. Шестов, М.Бердяєв), феноменологічні (Г.Шпет, О.Лосев), неогеґельянські (І.Ільїн), етико-антропологічні (Б. Вишеславцев) побудови, формуються концепції філософського символізму та філософії мови (П. Флоренський, С. Булгаков, О. Лосев), розвивається рос. космізм (М. Федоров, В. Вернадський, О. Горський і М. Сетницький та ін.). Характерною ознакою С. в. ф. постає онтологізм, тобто онтологізація гносеологічної проблематики на тлі інтуїтивно-феноменологічного підходу до істини та гносеологічного реалізму (найбільш яскраво -у С. Франка і М. Лосського). С. в. ф. має переважно релігійний характер (включаючи спроби власне православної філософії -В. Зеньковський, Г. Флоровський), хоча до неї можна залучити і представників трансценденталістсько-критичного (неокантіанського) напряму (І. Лапшин, С. Гессен, Ф. Степун, Б. Яковенко). Більшість представників С. в. ф. після Жовтневої революції опинилась в еміїрації (зокрема, М.Бердяєв, С.Булгаков, І.Ільїн, Л.Карсавів І. Лапшин, М. Лосський, Ф. Степун, С. Франк були вислані радянською владою з країни в 1922), де їх інтенсивна творча діяльність продовжувалась приблизно до сер. XX ст. П. Флоренський залишились працювати в Росії та згодом загинули в сталінських таборах. Здобутки рос. Св.ф. повертаються на батьківщину липи з кін. 1980-х років.

СТЕПУН ФЕДІР АВГУСТОВИЧ

"СТОВП І УТВЕРДЖЕННЯ ІСТИНИ"

СТРАХОВ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

(1828-1896) - філософ публіцист, літературний критик. Народився в Орловській губ. Один з ідеологів пізнього слов'янофільства та "почвенничества". Вищою формою пізнання вважав релігію, критикував матеріалізм. У праці "Боротьба із Заходом у нашій літературі" захищав концепцію культурно-історичних типів М. Данилевського. Осн. пращ: "Світ як ціле" (1872); "Про вічні істини" (1887); "Вчення про Бога на началах розуму" (1893); "Філософські нариси" (1895). С. розвивав ідеї антропоцентризму, вважаючи, що центральне положення людини в предметному бутті, якщо воно не буде витлумачене релігійно, призведе до розчинення людини в природі. Поза релігійною метафізикою антропоцентризму загадка людини є нерозв'язною, а буття людини позбавлене сенсу. С. високо цінував діалектику, вважаючи, що Геґель підніс філософію на рівень науки.

СТРУВЕ ПЕТРО БЕРНГАРДОВИЧ

ТАРЄЄВ МАКСИМ МАТВІЙОВИЧ

ТОЛСТОЙ ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ

Граф (1828-1910) — видатний письменник та мислитель. Автор численних художніх творів, у тому числі відомих романів "Війна та світ" (1867-69), "Анна Каретна" (1875-77), "Воскресіння" (1899). Основні релігійно-філософські твори - "Сповідь" (1884), "Про життя", "У чому моя віра" (1884), "Царство Боже - всередині вас" (1893, французькою, рос. вид. 1906) та ш. Т. не мав систематичної філософської освіти, але намагався побудувати власну релігійно-філософську (перш за все, етичну] систему, яка за своїм характером є системою містичного іманентизму. Основна моральна заповідь, яка узасадничує конкретну етику Т. - про "непротивлення злу силою". Ця заповідь випливає з "іншого, вищого виміру розумності", якій не відповідає видимому світу і фактично заперечує буденне життя (на цих позиціях згодом стали утворюватися в різних країнах "толстовські общини", виник рух "толстовства"). При цьому пан моралізм Т. поєднується з граничним імперсоналізмом - категоричним запереченням особистості. Особиста самосвідомість пов'язувалась ним виключно з тілесною відокремленістю, а тілесна сфера, у свою чергу, є - в дусі феноменалізму А. Шопенгауера — примарним та нереальним буттям. "Розумна свідомість" є загальносвітовою, над особистісною силою. З цих позицій Т. заперечував безсмертя душі та індивідуальне воскресіння, що спричинило, зокрема, засудження його вчення офіційною церквою. Власне, глибоко сприймаючи християнську мораль, Т. заперечував християнські догмати, і навіть - божество Христа. Пориваючи з церквою, він одночасно виступив і проти соціальних інститутів із позицій містичного анархізму. Держава, економічний устрій, соціальні відносини - все це, з точки зору Т., позбавлене будь-якого смислу та обґрунтування. Т. заперечував навіть родину. Він вдався до ідеології та практики "опрощення", тобто відкидання будь-яких умовностей світу та культури (слід відзначити в цьому зв'язку сильний вплив Ж.-Ж. Руссо). Тотальний етицизм розвився також у боротьбу з естетизмом. У праці "Що таке мистецтво" (1897-98) Т. заперечував будь-який зв'язок між добром і красою та стверджував, що "естетична насолода є насолодою нижчого порядку". Наука та філософія, як і мистецтво, піддавались ним безапеляційній критиці з точки зору їх відриву від питання про смисл життя людини. У цілому світогляд Т. характеризується абсолютизацією добра, що часто призводить до прямолінійного морального ригоризму і набуває всіх ознак раціоналістичної обмеженості, хоча й живиться глибинними містичними пошуками істинної релігії.

ТРУБЕЦЬКОЙ ЄВГЕНІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

ТРУБЕЦЬКОЙ МИКОЛА СЕРГІЙОВИЧ

(1890-1938) - мовознавець, культуролог, етносоціолог. Син С. Трубецького. Закінчив Московський ун-т. Проф. Ростовського ун-та. З 1919 - в еміграції. Проф. Віденського ун-ту, один із теоретиків Празького логістичного кола. Досліджував історію слов'янських та кавказьких мов, розробив принципи фонології. Один із засновників євразійства (програмна брошура "Європа і людство", Софія, 1920). Розглядаючи народ як "колективну особистість", Т. бачив вираз істинного самопізнання народу в самобутній і гармонійній національній культурі. Саме з прагненням до створення такої культури Т. пов'язує "істинний націоналізм" як "безумовний позитивний принцип поведінки народу", протиставляючи його різним видам "хибного націоналізму", в тому числі - войовничому шовінізму і копіюванню іноземних зразків. Суттєвим в історії рос. культури Т. вважав вплив "туранського" елемента (угрофінських, тюркських, монгольських народів).

Московська держава виникла завдяки татарському ігу, внаслідок "оправославлення" Туранської за походженням державності.

Т. бачив рос. культуру в "симфонічній" єдності "багатонародної нації Євразії", стверджуючи, що "істинний націоналізм" кожного окремого народу Євразії має поєднуватись із націоналізмом загальноєвразійським, тобто з євразійством: "Національним субстратом тієї держави, яка раніше називалась Російська імперія, а тепер називається СРСР, може бути лише вся сукупність народів, які населяють цю державу, і розглядається як особлива багатонародна нація, і в цій якості має свій націоналізм". Звільнення Росії від більшовизму, на думку Т., може призвести до її колоніального підкорення Заходу.

ТРУБЕЦЬКОЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

ФЕДОРОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ

(1828-1903) - релігійний мислитель. Народився в Москві. Навчався в Рішельєвському ліцеї в Одесі. Працював вчителем, бібліотекарем, зокрема — в Румянцевському музеї, де прославився своїм творчим ставленням до бібліотечної справи. Вів аскетичний спосіб життя. Майже нічого не друкуючи при житті, розвивав "філософію загальної справи", яка справила велике духовне враження на таких людей, як Ф. Достоєвський, Л . Толстой, Вол. Соловйов. Вибрані статті та уривки зібрані і надруковані його учнями під назвою "Філософія загальної справи" (т. 1—2, 1906-13). У світогляді Ф. своєрідно поєднувалось справжнє християнське натхнення з мотивами натуралізму і "просвітницької" віри в силу науки і розуму. Ф. проголосив необхідність "проективного" ставлення до історії, підкреслюючи, що філософія повинна з пасивного умоглядного пояснення сущого стати активним проектом того, що повинно бути. Це стосується як суспільства, так і природи — людство покликано бути знаряддям Божим у справі врятування світу. Людина, здатна пізнавати природу, має володіти нею і перетворювати "хаос буття на космос". Між іншим, Ф. підносив працю як засіб перетворення людини. Він вкрай критично ставився до сучасної цивілізації, вбачаючи в ній лише "небратські відношення" між людьми і служіння війні. Але особливу непримиренність у нього викликало найбільше зло - факт людської смерті. Ф. вважав, що загальне воскресіння, обетоване християнством, може бути справою не тільки трансцендентною, але й іманентною, тобто після воскресіння Христа це є справа практичної діяльності всіх християн. Тут Ф. переходить до містично-утопічних проектів, побудованих на ідеях перетворюючої сили розуму, людини як творця. Свідоме управління еволюцією, вищий ідеал одухотворення світу розкривається у Ф. в послідовній низці завдань: це регуляція "метеоричних", космічних явищ; перетворення стихійно-руйнівного ходу природних сил у свідомо спрямований; створення нового типу організації суспільства на ґрунті синівсько-родинної свідомості; робота над подоланням смерті і перетворенням фізичної природи людини, яка має об'єднати всіх людей без виключення; безконечна творчість безсмертного життя у Всесвіті. Ф. вважав, що катастрофічний фінал світової історії не є наперед заданою Богом необхідністю - рай і Царство Небесне створюються на землі самими людьми. Вершиною федорівського проекту виступає ідея загального воскресіння і перетворення, яку він викладав і в природничо-науковому, і в релігійно-християнському аспектах. Фактично Ф. ставив завдання на підставі встановлення спадкоємного, генетичного коду усього людства відновити минулі покоління людей у всьому багатстві їхньої унікальної самосвідомості. Ф. започаткував цілу течію так званої космічної філософії, або космізму російського.

ФЕДОТОВ ГЕОРГІЙ ПЕТРОВИЧ

ФІЛОСОФІЯ ВСЕЄДНОСТІ