Розділ «ЧАСТИНА VIII. ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ»

ВИШЕСЛАВЦЕВ БОРИС ПЕТРОВИЧ

(1877-1954) - філософ та соціальний психолог. Народився в Москві. Закінчив юридичний ф-т Московського ун-ту (учень П. Новгородцева). З 1922 - у вимушеній еміграції, викладав у Релігійно-філософській академії (Берлін) та Богословському ін-ті (Париж), був редактором вид-ва та співредактором журналу "Путь". Магістерська дисертація В. називалась "Етика Фіхте" (1914). Вже в цій книзі він звернувся до проблеми ірраціонального, вважаючи, що у Фіхте кантівське поняття трансцендентального набуло значення Абсолюту, до якого не можна застосовувати раціональні категорії. На думку В., основною антиномією філософії є антиномія раціонального та ірраціонального, її розв'язання може бути досягнуто подоланням раціоналізму, притаманного Фіхте і Геґелю.

Будуючи власну систему етики, В. вважав, що кожна людина подібна до Абсолюту. Тому пізнання світу, як і будь-яка людська дія в ньому, спирається на реляцію до Абсолютного, яке вище за антиномію раціонального та ірраціонального. Систему "нової етики" В. проголосив в "Етиці перетвореного Еросу" (1931), відгукуючись при цьому на багато запитань, поставлених тогочасними європейськими філософами (М.Шелером, Н.Гартманом, М. Гайдеґґером, З. Фройдом та ін.). Найбільш близьким він був до поглядів К. Юнґа з його "колективним несвідомим" і серйозним ставленням до проблем Бога і релігії. Основна теза праці, загострена проти Фройда, полягала в тому, що справжня сублімація можлива лише за наявності Абсолюту. Тому системи, в яких Абсолют заперечується, підміняють сублімацію "профанацією", тобто не тілесно-фізичне підіймають до духовного, а навпаки, духовне зводять до нижчого матеріально-фізіологічного рівня.

В. також досліджував філософему серця та її місце в релігійно-містичних і філософських вченнях ("Серце у християнській та індійській містиці", 1929). У праці "Вічне в російській філософії" (1955) він дав огляд основних проблем, які відрізняють і в той же час поєднують рос. філософію із світовою. Слід звернути увагу і на соціально-філософські (навіть скоріше соціально-психологічні) праці В. - "Криза індустріальної культури" (1953) та "Філософська мізерність марксизму" (1957), в яких робиться спроба філософського переосмислення методів психоаналізу (в юнгівській трактовці) і використання їх у такому перетвореному вигляді для аналізу соціальної дійсності та ідеологій.

"ВІХИ"

"ВОПРОСЫ ФИЛОСОФИИ"

Провідний філософський часопис СРСР та Росії, вид. Ін-ту філософії Російської АН (до 1991 -АН СРСР). Видається в Москві з 1947, виходить 12 разів на рік. Гол. редакторами були, зокрема, Б. М. Кедров, Ф. В. Константинов, М .Б.Мітін, І.Т.Фролов, В.С.Семенов; з 1988 - проф. Владислав Олександрович Лекторський.

"ВОПРОСЫ ФИЛОСОФИИ И ПСИХОЛОГИИ"

ВСЕЄДНІСТЬ

ВСЕЄДНОСТІ ФІЛОСОФІЯ

Узагальнююче означення осн. течії рос. релігійної філософії кін. ХІХ - XX ст., пов'язаної з розробкою ідеї всеєдності, сприйнятою рос. філософією від нім. ідеалізму та християнського платонізму. У вузькому сенсі школа В. ф. пов'язується з іменами Вол. Соловйова та його безпосередніх послідовників - кн. Є. Трубецького, С.Булгакова, П. Флоренського,

B. Ерна, Л. Карсавіна (у 1900-х - 1910-х роках ця школа набула інституціональних ознак, зокрема, пов'язуючись із діяльністю Московського релігійно-філософського тов-ва пам'яті Вол. Соловйова). Втім, рос. "системи всеєдності" досить різноманітні і не обмежуються однією школою. Розбіжності між ними значною мірою пов'язані із різними коренями - тими традиціями метафізики всеєдності, до яких долучаються рос. філософи. Зокрема, у Вол. Соловйова, П. Флоренського, С. Булгакова концепція всеєдності набуває форми софіології; C. Франк та Л. Карсавін спираються у своїх побудовах на вчення Ніколи Кузанського; М. Лосський (а ще раніше О. Козлов та Л.Лопатін) - на монадологію Ляйбніца; П. Флоренський (у пізній період творчості) та О. Лосєв - на ідеї античного символізму. Так чи інакше до В. ф. долучається багато інших рос. філософів. З іншого боку, ті, хто намагався побудувати свої системи на засадах православної догматики, виступають із критикою ідеї всеєдності, звинувачуючи В.ф. у непереборному тяжінні до пантеїзму і нездатності розв'язати проблему теодицеї, а також у мотивах імперсоналізму (В. Зеньковський, Г. Флоровський).

ГЕРЦЕН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ (ПСЕВД. - ІСКАНДЕР)

ГЕССЕН СЕРГІЙ ЙОСИПОВИЧ

(1887-1950) - філософ, правознавець, соціолог, педагог. Народився у Вологодській губ. Навчався в Гейдельберзі та Фрейбурзі, учень Г. Ріккерта, в дусі якого пише першу філософську працю "Про індивідуальну причинність" (1909, німецькою). Після повернення в Росію - один із засновників та редакторів часопису "Логос". Перекладач праць Г. Ріккерта та А. Берґсона. Доц. Петроградського ун-ту, проф. Томського ун-ту, з 1923 - в еміграції (Чехія, Польща). Поєднував кантівський трансценденталізм із діалектичним методом. Книгу "Основи педагогіки" (1923) присвятив "прикладній філософії", фактично розвиваючи систему філософської педагогіки. У статті "Монізм та плюралізм у систематиці понять" (1928) намагався діалектично пов'язати самостійні групи понять і виявити приховану за ними ієрархію як основу синтезу монізму та плюралізму. У вченні про особистість визнавав, що могутність особистості вкорінена не в природній могутності її психофізичного організму, а в духовних цінностях, якими просякнуті її тіло та душа. Начало свободи, за Г., трансцендентальне, але одночасно "вільні дії непередбачувані з огляду на їх безумовну новизну". Розвивав принципи соціального лібералізму ("правового соціалізму"), зокрема, в серії статей в журналі "Современные записки" (1924-25), об'єднаних пізніше в книгу "Правова держава і соціалізм". Слід відзначити також працю "Філософія покарання" (1919).

ГОЛУБИНСЬКИЙ ФЕДІР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

ГРОТ МИКОЛА ЯКОВИЧ

ГУМІЛЬОВ ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ

(1912-1992) - історик-етнограф, філософ, док. істор. та геогр. наук. Син поетів Миколи Гумільова та Анни Ахматової. Піддавався репресіям у сталінські часи. Висунув ідею "пасіонарності" як пристрасного прагнення людини до реалізації власного ідеалу. Джерелом такої активності Г. вважав біохімічну енергію живої речовини біосфери. Розвинув пасіонарну теорію етногенезу. Г. першим стверджував значимість і самобутність татаро-монгольської історії та культури, заперечував "чорну легенду" про монголо-татарське по і сформулював концепцію природного братства рос. народу з тюркським і монгольським. Досліджував взаємозв'язок розвитку етносу зі змінами ландшафту, в якому він мешкає ("Етногенез і біосфера Землі"). Дослідив місцезнаходження та історію легендарного Хазарського каганату.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ МИКОЛА ЯКОВИЧ