Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

О. В. Руденко

ВІДЕНСЬКЕ КОЛО

ВІТАЛІЗМ

(від лат. Vitalis - життєвий, живий) - вчення про "життєву силу" як особливий принцип, який керує явищами, що відбуваються в живих організмах; вчення про принципову несумісність життєвих процесів до сил і законів неорганічного світу, про наявність у живих тілах особливих факторів, які відсутні в неживих. Природничо-науковий В. протистоїть механіцизму, згідно з яким життєві процеси без залишку діляться на сили і фактори неживої природи. Основні принципи В. - доцільність, нерозподіленність, "немашинність" розвитку і поведінки систем. Витоки В. знаходимо в Платона (психея - безсмертна душа) і у Арістотеля (ентелехія -нематеріальна сила, яка керує живою природою). У XX ст. ідеї В. набувають сили у зв'язку з кризою раціоналістичного світобачення. Представниками цієї течії є Г. Дріш, І. Рейнке. Найбільш повно система В. викладена Дрішем. Згідно з його вченням у процесі розвитку відбувається перехід інтенсивного (непросторового) різноманіття в екстенсивне. Цей перехід властивий лише живим системам і здійснюється під впливом специфічно вітального фактору — ентелехії, яка діє поза часом і простором, вона непізнаванна. Живим організмам притаманна "цілісна причинність", тоді як неживим тілам - "причинність елементів".

В. значно вплинув на представників філософської антропології, на деякі галузі біології і психології (гештальтпсихологія), а також породив ряд течій (органіцизм, холізм та ін.).

Н. А. Аверкіна

ВІТҐЕНШТАЙН (WITTGENSTEIN) ЛЮДВІҐ ЙОЗЕФ ЙОГАНН

ВОЙТИЛА (WOJTYLA) КАРОЛЬ ЮЗЕФ, ПАПА ІВАН ПАВЛО П (ІОАNNES PAULUS)

(1920-2005) - польськ. богослов, філософ, поет, драматург, громадський діяч. У 1938-46 навчався у Краківському ун-ті, де вивчав полоністику і теологію У 1946 став священиком. У 1946-48 студіював філософію та теологію в Міжнародному папському коледжі "Ангелікум" у Римі. Проф. Люблінського католицького ун-ту (1956-78). У 1962-65 - постійний учасник II Ватиканського собору. У 1978 кардинал В. обирається папою римським, приймаючи ім'я Івана Павла П. Перший в історії католицької церкви папа слов'янського походження.

Філософські погляди В. сформувались під впливом католицької філософії та теології, а також вчення засновника філософської антропології М. Шелера. Вивченню поглядів нім. філософа присвячена дисертація В. "Оцінка можливості створення християнської етики на основі системи Макса Шелера" (1959), представлена на право викладання, У 1960 публікує працю "Любов та відповідальність", яка отримала всесвітнє визнання.

У центрі розмірковувань В. - філософська антропологія, етика та моральна філософія. Філософсько-антропологічне вчення В. викладене у роботі "Особистість і вчинок" (1969), яка корелює з антропологічними настановами, що склались в процесі модернізації католицької доктрини у 60-ті роки XX ст. У цій праці представлений оригінальний філософський синтез феноменологічних та персоналістських ідей, які поєднуються з психологічним підходом, що дозволяє розкрити проблему людину. Людина, на думку В., - це істота, яка виявляє себе не просто в діях, а насамперед у вчинках. Вчинок - це особливий момент осягнення особистості, він завжди передбачає особистість і співвідноситься з нею. Вчинок - це дія, що має моральнісне забарвлення: пізнати себе як морального суб'єкта людина може лише через вчинок. Моральнісність - внутрішня іманентна властивість вчинку людини. З цього випливає, що етика - це наука про вчинок. Завдяки вчинку людина долає власну самотність і постає відкритою до інших людей та світу.

У праці "Основи етики" (1983) В. аналізує наукову етику та концепцію морального досвіду М. Шелера. Він полемізує з Шелеровим вченням про людину, яке, з його точки зору, відокремлює переживання від вчинку, акт волі від - почуття любові. На противагу цьому В., обґрунтовує принцип реалізму феноменологічної етики, що ґрунтується на ідеї про вихідне існування об'єктивних цінностей. Вважає, що в історії європейської філософії було відкинуте поняття про людську природу як "реальний факт", а замість нього поставлено "продукт думки", який вільно формується і вільно змінюється залежно від обставин. Тому з'ясування питань сутності людини, її моральності, релігії має за свою передумову "реальність буття людини", тобто створеного буття, а також реальність абсолютного Буття. Задля цього В. закликає повернутись до філософії буття, уособленням якої є вчення Томи Аквінського.

Християнська етика, як зазначає В., виникає як результат розмірковувань про буття, що ґрунтуються на Одкровенні. Вони формують особливий тил поведінки людини, погляди на саму людину, мету та сенс її буття. Моральні норми спираються на реальність. Природній реалізм етики, безпосередньо пов'язаний з реалізмом раціонального пізнання, у християнській етиці переходить у своєрідний надприродній реалізм. На цій підставі В. формулює головний принцип християнського реалізму в етиці: будь вірним усій дійсності, якою тобі ЇЇ показує не лише розум, але й віра в світлі Одкровення. Це означає, що кожен мислячий католик у своїй моральності повинен спиратись і на розум, і на Одкровення. Таким чином, ідея "реалізму існування особистості" прирівнює персоналістську норму до євангельської заповіді любові.

Філософсько-етичне спрямування мають численні енцикліки та звернення папи Івана Павла II, в яких продовжується розробка питань свободи, любові й відповідальності, як проявів людяності. Розмірковуючи над проблемою свободи, Іван Павло II, підкреслює, що людина отримує її від творця - як дар і водночас як завдання.

Через свободу людина покликана прийняти і здійснити істину про добро. Коли втрачається зв'язок свободи та істини, коли свобода прагне узалежнити її від себе, тоді з'являються "передумови для згубних моральних наслідків, розміри яких іноді важко передбачити". Наслідком надуживання свободою є поява тоталітарних режимів.

В енцикліці "Fides et Ratio" ("Віра і розум", 1998) відстоюється автономія віри відносно релігійного авторитету. Енцикліки "Laborem exercens" ("Здійснюючи працю", 1981) та "Centesimus annus" ("Сторічний ювілей", 1991) присвячені теологічній інтерпретації праці. Іван Павло П обґрунтовує гуманістично-персоналістичне розуміння праці. Він визначає працю як основоположний вимір людини на землі, як важливий особотворчий чинник, водночас розглядаючи її як співтворчість з іншими особистостями, як співучасть у колективі, як інтегруючий чинник розвитку суспільства. Після оприлюднення енцикліки "Laborem exercens" теологія праці набуває характеру цілісної концепції.

О. П. Варениця

ВСЕ-ЛЮДИНА

Згідно з М. Шелером, це бажаний результат руху ресублімації, визначеного духом обмеження передачі в мозок або в інтелект отримуваної організмом енергії. Результатом цього руху, пише Шелер, буде відродження значення життєвих цінностей, які "епохою Нового часу, передусім з часу Декарта, були поховані під інтелектуалізмом і механіцизмом. Тільки тоді буде зроблено новий крок до все-людини, тобто до людини з більш високою напругою між духом і потягом, ідеєю і чуттєвістю, і одночасно з впорядкованим гармонійним злиттям в одну форму буття і дії. Тільки тоді буде подолано той фатальний, жорстокий романтичний розпад, те нестикання ідеї і дійсності, мислення і діяння, якими так серйозно хворе все наше європейське і, на жаль, не в останню чергу, і наше германське духовне життя".

М. Д. Решетник