Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

("Sein und Zeit", 1927) - програмний твір М. Гайдеґґера, де сформульовані основні принципи нім. екзистенціалізму. До твору "Б. і ч." увійшли не всі заявлені автором частини, а тільки "Вступ" і два перших розділи першої частини - "Підготовчий фундаментальний аналіз присутності" та "Присутність і часовість". Решта - третій розділ першої частини "Час і буття", а також три розділи другої частини ("Вчення Канта про схематизм і час як підхід до проблематики часовості", "Онтологічний фундамент декартівського cogito sum і включення середньовічної онтології в проблематику "мислячої речі", "Трактат Арістотеля про час як критерій феноменальної бази і меж античної онтології") розглянуто в курсі лекцій "Основні проблеми феноменології" (1927), у книгах "Кант і проблема метафізики" (1929) і "Європейський нігілізм" (1940).

Тематика "Б. іч." визначалася пошуком шляхів дослідження самого буття, для чого автор пропонує відмовитися від традиційної (античної") методології об'єктивного аналізу дослідження, що охоплює лише "поверховий" шар - "суще", і стати на шлях "екзистенційної аналітики" буття. Екзистенціальна аналітика, скеровуючи зусилля на "суще" специфічного предмета дослідження - людини, - дістається самого буття, оскільки буття людини "екзистує" за межами "сущого" - це її можливості. Органічний зв'язок сущого і буття людини - "в-світі-буття" - демонструє буттєву структуру речового світу ("umzu struktur"), що полягає в "інструментально-знаряддєвому" характері ("Zuhandenes"). Екзистенційна аналітика розкриває і структуру взаємин людської спільнот - "співбуття" ("Mitsein"). Розкриваючи становлення людини, яка у буттєвому (а не "сущому" вже) своєму вимірі виступає як "екзистенційна" істота - "Dasein" до світу як "прихильність", Гайдеґґер говорить про "турботу" ("Sorge") як головний настрій Dasein. Тим самим виявляється двоїста природа людини, яка водночас перебуває ніби в двох вимірах існування -у "справжньому" ("автентичному") і в "несправжньому" ("неавтентичному"). Перший є буттєвим світом речей — інструментів, унікально-особистісних можливостей. Другий світ — "повсякденне" існування "сущого", в якому узагальнюється унікальність і неповторність буття, а людське "співбуття" переходить у "взаєморозчинення" особистостей і перетворення їх на анонімні, безликі одиниці "натовпу, в якому панує безособова влада "іншого" — das Man. Під кутом зору такого дуального існування Гайдеґґер розглядає "екзистенціали" (специфічні характеристики буття) — совість, історичність, провина та ін. Такий підхід поширюється і на аналіз різноманітних явищ часової структури буття.

І. В. Бичко

ВАЙТХЕД (WHITEHEAD) АЛЬФРЕД НОРТ

ВАЛЬ ЖАН

(1888-1974) - родоначальник франц. неогегельянства. У дисертації "Нещасна свідомість у філософії Геґеля" (1929) вперше прагне витлумачити всю Геґелеву філософію в аспекті проблематики "нещасної свідомості", якій присвячено один із розділів "Феноменології духу". В. інтерпретує "нещасну свідомість" як те "вихідне" переживання, з якого виросло світорозуміння молодого Геґеля, а звідси його система і його діалектика. Прагнучи обґрунтувати цю концепцію, В. (слідом за Дільтеєм і нім. неогегельянством) звертається до ранніх (т. зв. "теологічних") рукописів Геґеля і до аналізу тих психологічних мотивів, під впливом яких вони були написані, оскільки все світосприйняття Геґеля виводиться з певних психологічних переживань. В інтерпретації В. відбувається психологізація гегелівського вчення; більше того, оскільки В. симпатизував екзистенціалізму, то цим і пояснюється його увага до психологічних мотивів творчості Геґеля, в яких він віднаходив корені екзистенціалізму. "Екзистенціалізація" гегельянства є взагалі характерною рисою франц. неогегельянства. Ці два ракурси аналізу гегелівського вчення наблизили його до рівня (і особливостей) сприйняття франц. філософської публікації, яка виховувалася за умов переважного впливу Берґсона. Свідоцтвом росту популярності гегелівської філософії у Франції, починаючи з сер. 30-х рр., було велике враження від лекцій Кожева про Геґеля (1933-39), в яких головний акцент приділяється гегелівській діалектиці як методу, що застосовується виключно у сфері "людського існування". Подальша "екзистенціалізація" гегельянства знайшла своє втілення у творах Сартра, Мерло-Понті, Іпполіта, Арона, Фессара та ін.

А. І. Трубенко

ВАТТІМО ДЖАННІ

ВЕБЕР (WEBER) МАКС

(1864-1920) - нім. соціолог, історик, філософ та економіст. Осн. праці: "Соціальні причини падіння античної культури", "Аграрна історія давнього світу", "Історія господарства", "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905).

Діапазон досліджень В. дуже великий: питання з історії релігії і соціальних форм, взаємодія релігії і соціально-економічної структури світу, логіка і методологія суспільних наук. Соціологія В. - це поєднання соціологічної типології (тобто вчення про ідеально-типові абстракції, поняття, які створює дослідник для теоретичного осмислення дійсності) з неокантіанським ідіографічним методом.

Додаючи до концепції психологізм Дільтея, В. закладає основи "розуміючої соціології" на підставі трьох методологічних принципів. По-перше, це концепція "розуміння" (оцінюючи соціальну дію, соціологія розуміє і намагається пояснити її). По-друге, вчення про "ідеальний тип" ("інтерес епохи", виражений у вигляді теоретичної конструкції, яка допомагає досліднику орієнтуватись у багатоманітті емпіричного матеріалу). Ідеальний тип - методологічний принцип історії та соціології. В історії він виявляється генетичним типом, оскільки завдання історії полягає у встановленні каузальних зв'язків між індивідуальними історичними утвореннями; ідеальний тип тут стає засобом розкриття генетичного зв'язку історичних явищ. Завдання соціології полягає у встановленні загальних правил явищ безвідносно до просторово-часового визначення цих явищ. Тому ідеальний тип тут постає як чистий ідеальний тип, на відміну від генетичного. По-третє, принцип "віднесення до цінності" і "вивільнення від ціннісних суджень". Тут виділяється два аспекти: віднесення до цінності і оцінка. Якщо перший перетворює індивідуальне враження дослідника в об'єктивне, загальнозначиме судження, то другий не виходить за межі суб'єктивізму. Наука про культуру, суспільство та історію повинна бути вільною від оціночних суджень так само, як і природознавство. Цінність - лише вираз загальних настанов своєї епохи, а тому вона є відносною.

Одна з основних категорій соціології В. — категорія "соціальної дії". Соціальна дія - це поведінка, яка містить у собі два моменти: суб'єктивний зміст і "настанову на іншого". В. виокремлює чотири типи соціальної дії: 1) цілераціональна дія - через очікування поведінки зовнішнього світу та інших людей як умови і засобу власних раціонально спрямованих цілей (критерієм раціональності є успіх); 2) ціннісно-раціональна - через віру в етичну, естетичну, релігійну, безумовно власну цінність (самоцінність) певної поведінки, безвідносно до успіху; 3) афективна — через актуальні афекти, емоції, почуття; 4) традиційна — через звичку. Лише ціннісно-раціональна і цілераціональна дії є соціальними діями в розумінні В. Відповідно до розподілу соціальних дій В. виділяє три типи панування: 1) легальне, в основі якого лежить цілераціональна дія, мотив поступливості, віра в законність існуючого порядку; 2) традиційне, основою якого є традиційна дія, віра в силу звичаїв і святість традицій; 3) харизматичне, основою якого є тип афективної соціальної дії і віра в надприродну святість і героїзм володаря. В. створює теорію бюрократії, в якій детально аналізує тип управлінського апарату та

Його відносини з носіями влади і підлеглими з точки зору механізму підбору апарату, співвідношення влади і права, влади і економіки.

У соціології релігії В. розкриває своє ставлення до ідеальних типів (раціональності, харизми, традиції). Дослідження в цій сфері починаються з роботи "Протестантська етика і дух капіталізму" і завершуються великими історико-соціологічними екскурсами, присвяченими аналізу світових релігій. Предметом дослідження стає зв'язок між релігійно-етичними принципами і формами економічної діяльності, формами її мотивації. У перший період досліджень В. ставить питання про вплив релігійних настанов протестантизму (насамперед кальвигізму) на "дух капіталізму". Основним методом при цьому стає порівняння. Засновком порівняння, насамперед, слугує ступінь раціоналізації економічної діяльності, припустима тією чи іншою релігійною етикою. Ступінь раціоналізації, як виявляє В., зворотно пропорційна силі впливу магічного елемента, що в різний мірі присутній в кожній релігії. Ця протилежність — раціональне - магічне - є одним з інструментів аналізу в його роботі "Господарська етика світових релігій", де автор уточнює і розвиває ідеї, сформульовані в статтях про протестантизм. В. не створив власної школи у формальному сенсі слова, але його ідеї досить широко використовуються в сучасній соціології.

Н. А. Аверкіна

ВЕРИФІКАЦІОНІЗМ

(від лат. venís- щирий і fació — роблю) - методологічна концепція, відповідно до якої наукова істина встановлюється шляхом емпіричної перевірки її фактів. В. одержав значне поширення у зв'язку з концепцією мови науки в логічному емпіризмі Годин із різновиди) логічного позитивізму й аналітичної філософії). Його розробили члени Віденського кола, сформованого в 1920-ті рр. під керівництвом Моріца Шліка, куди входили відомі вчені і філософи Отто Нейрат, Фрідріх Вайсман, Курт Ґедель, Рудольф Карнап.

Відповідно до принципу В., усяке науково осмислене твердження може зводитись до сукупності так званих "протокольних пропозиції", що фіксують дані "чистого досвіду" і виступають як фундамент будь-якого знання. Принцип В. ґрунтувався на тому, що твердження науки може бути зведене до протокольних речень і верифіковане. Другою його передумовою була ідея незалежності "чистого досвіду" від самого експериментатора.

Наприкінці 1930-х рр. внаслідок кризи в логічному емпіризмі принцип В. вичерпав себе і був замінений принципом фальсифікаціонізму.