Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Таким є короткий огляд складної динаміки процесів творчої трансформації кризової філософської парадигми Нового часу в нову-сучасну - філософську парадигму. Без знайомства з цією динамікою непросто було б зрозуміти зміст значної частини статей даного розділу нашого історико-філософського словника.

І. В. Бичко

АББАНЬЯНО НІКОЛО

(1901-1990) - італ. філософ, вивчав філософію в ун-ті Неаполя, викладав у Туринському ун-ті. Сприйняв філософські позиції К'єркеґора, Гуссерля, Гайдеґґера, Ясперса і франц. екзистенціалістів. Написав серію історико-філософських праць. Головна серед них - "Історія філософії" (1946-50). У праці "Структури екзистенції" (1939) пропонує своє розуміння філософії екзистенціалізму. Існуючі вчення екзистенціалізму А. поділяє на "філософію неможливості можливого" і "філософію необхідності можливого". Свою ж позицію А. називає "філософією можливості можливого", або — "позитивним екзистенціалізмом". Екзистенцію А. розуміє як можливість, яка має два аспекти — позитивний (реалізація можливості дає позитивний результат) і негативний (реалізація можливості реалізується в поганому, негідному вчинку). Предметом особливої уваги А. є проблема цінностей - їй присвячено працю "Можливість і свобода" (1956). Цінність - це те, чим людині "належить бути" (онтологічний її еквівалент - "може бути"). В останні роки життя А. цікавився філософсько-методологічними проблемами.

І.В. Бичко

АБСУРД

АБСУРДУ ФІЛОСОФІЯ

АДЛЕР (ADLER) АЛЬФРЕД

(1870-1937) - австр. філософ, психолог і психіатр. Засновник школи індивідуальної психології. З 1902 зближується з З. Фройдом, але поступово відходить від нього, вважаючи, що той перебільшує значення сексуальності та несвідомого. Протиставив психоаналізу Фройда теорію, що обстоює принципи цілісності особистості в певному соціальному контексті.

Осн. твори: "Про нервовий характер" (1912), "Практика і теорія індивідуальної психології" (1920), "Проблеми людської природи" (1929), "Наука життя" (1929), "Соціальні інтереси: виклик людству" (1938).

У теорії неврозів протиставив фройдівському положенню про сексуальну природу неврозів погляд на них як на наслідок впливу на особистість у ранньому віці її формування комплексу неповноцінності. Цей комплекс є наслідком нездатності особистості відповідати нормам, які ставить перед нею суспільне оточення. Причини появи комплексу неповноцінності можуть бути як органічними (вроджені вади), так і соціальними. Засобом подолання цього комплексу є "чоловічий протест" (активність, агресивність) проти жіночих рис характеру. "Чоловічий протест" є механізмом компенсації неповноцінності. Невротичний зміст "чоловічого протесту" проявляється в наявності потягу до влади, загостренні почуття жадібності, появі заздрості, внутрішньої тривоги, зневаги до оточуючих, несправедливості, відсутності почуття задоволення. Наслідком формування "чоловічого протесту" є винайдення невротиком фіктивних причин (які він відчуває як реальність), метою яких є захист від кінцевого психотичного колапсу. Терапія неврозу ґрунтується на розкритті фіктивності невротичного самопочуття. Особистість відновлює здатність до відчуття солідарності з колективом, взаємоповаги в суспільстві і почуття любові в особистому житті.

А. розробляв також теорію сновидінь, виховання дітей і взаємодії статей. У педагогічних питаннях він був прихильником розвитку в дитини почуття власної гідності як основи повноцінного розвитку особистості. Характер людини ініціюється "життєвим стилем", що формується в дитинстві під тиском прагнення самоутвердитись. Подальша розробка соціально-психологічних ідей А. здійснювалась представниками неофройдизму.

І. В. Бичко, М. С. Кириченко

АДОРНО (ADORNO), ВІЗЕНҐРУНД-АДОРНО (WIESENGRUND-ADORNO) ТЕОДОР

АЙДУКЕВИЧ КАЗИМЕЖ

(1890-1963) - польськ. логік і філософ, учасник Львівсько-Варшавської школи. Народився в Тернополі. Закінчив Львівський ун-т (1912), де навчався в К. Твардовського і Я.Лукасевича. У Ґеттінґенському ун-ті (1912-14) слухав лекції Д. Гільберта та Е.Гуссерля. Докторська дисертація (1912) була присвячена кантівській філософії простору. Під час І світової війни служив в австр. армії, був командиром артилерійської батареї, командував бронепоїздом. Після війни викладав філософію у Варшавському, Львівському ун-тах. Після II світової війни завідував кафедрою філософії в Познанському ун-ті, був ректором цього ун-ту (1948-52). Акад. Польської АН з моменту її формування. Керував відділом логіки в Ін-ті філософії і соціології Польської АН, був віце-президентом Міжнародного союзу історії та філософії науки.

Філософська позиція А полягала в поєднанні раціоналістичного підходу до пізнання з науковим емпіризмом. При цьому він намагався уникнути крайнощів логічного емпіризму, нездійсненність програми якого А. усвідомив ще в 30-х рр. Необхідний для науки взаємозв'язок емпіричного й теоретичного її компонентів намагався прояснити за допомогою методів логічної семантики. Він розробив теорію семантичних категорій (синтаксичної зв'язаності), яка згодом привела до побудови так званих числень Айдукевича-Ламбека. А. запропонував семантичну концепцію мови і значення мовних виражень ("радикальний конвенціоналізм"), що лягла в основу його логіко-методологічної концепції структури і розвитку наукового знання. Відповідно до цієї концепції, наукова теорія могла бути в принципі ототожнена з замкненою в логіко-семантичному відношенні мовною системою.

У 40-50-ті рр. XX ст. погляди А. еволюціонували від "радикального конвенціоналізму" до "радикального емпіризму", тобто вимоги усунути з методології будь-які релікти апріоризму. У цей час А. висунув тезу про емпіричну інтерпретованість логіки та її законів; якщо в 30-тірр. він не поділяв поглядів Я.Лукасевича про те, що вибір логічної системи може залежати від предметної галузі, до якої відносяться висловлювання наукової дисципліни, то в 40-ві рр. прихильніше ставився до цих ідей, хоча сам не займався некласичними логіками; його роботи з логічної семантики цих років пов'язані з аналізом мови, в якому діють тільки емпіричні правила значення.

А. належать оригінальні результати в теорії логічного висновку й теорії визначень, у логіці питань та індуктивній логіці, логічній семантиці і синтаксисі, а також низка цінних методологічних розробок: експлікація аксіоматичного методу, застосування різних логічних систем у залежності від специфіки наукових теорій та ін.

О. В. Руденко