Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

О. Б. Горгота

ТОТАЛІТАРИЗМ

(від лат. - цілий, цілісний) - наростання тенденцій унітаризацїї, уніфікації, космополітизації, "інтернаціоналізації" в житті сучасного людського суспільства. Негативні наслідки подібної тенденції відображувала ще прадавня міфологічна свідомість, відповідаючи на рух реальності від хаосу до Космосу знаменитим міфом про Прокруста.

Сучасною реакцією на активізацію універсально-впорядковуючих (навіть "вирівнюючих") чинників, що виявилася у феномені "масовості" на поч. XX ст., була праця ісп. філософа Х. Ортега-і-Ґассета "Бунт мас" (1930). Одиниці, що утворюють сьогодні юрби, маси, існували й раніше, але не в "масовій" формі — "розпорошені по світу малими групами чи самотні, вони, очевидно, жили життям розбіжним, відокремленим і віддаленим... Тепер раптом... наш погляд всюди зустрічає юрби... Юрба раптом стала видима і влаштувалася на кращих місцях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалася непомітною, займала задній план суспільної сцени; тепер вона вийшла наперед аж до рампи" (Ортега-і-Гассет X. Бунт мас // Вибрані твори. - К., 1994. - С. 16-17). Маса - це рядова людина, "якісна однорідність, суспільна безформність... людина, що не відрізняється від інших... є повторенням загального типу" (там само. — С. 17). Людина маси є "такою, як усі", для неї жити означає щомиті бути тим, чим вона вже є, вона почуває себе тріскою, "задоволеною тим, що її несе течія". Маса діє безпосередньо, накидаючи свої смаки всім за допомогою матеріального тиску. "Маса гадає, що має право накидати й давати законну силу своїм кав'ярним мудруванням. Для сьогоднішнього дня характеристично, що простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його" (там само. - С. 20). Специфіка масової свідомості виявляється в орієнтації вже не на пошук творчих можливостей осягнення реальностей життя, а на консервацію й відтворення досягнутого "порядку" життя, на консолідацію людської маси з метою її тоталітаризації, підвищення рівня її "пересічності", "усередненості". Підірваний кризою розуму раціоцентризм поступається місцем соціальній міфології. Зруйнувавши феодальні форми спільності — станову, цехову тощо, - людина новочасного (новоєвропейського) суспільства негативно переживає свою свободу в почуттях самотності, "бездомності", "безпритульності" та ін. Він жахає ця ситуація, і вона, за висловом амер. філософа Е. Фромма, здійснює "втечу від свободи" в нові форми залежності (солідарності) - це і є відкритий Ортеґою-і-Ґассетом "бунт мас". Такими новими формами залежності і виявляються, зокрема, класова або расова спільності з відповідними новоміфологічними утвореннями - "міфу класу" і "міфу раси", які миттєво стають своєрідними міфореаліями сучасного ("модерного") світу. "Втеча від свободи" (точніше - від відповідальності) супроводжується пошуками міфологічного "героя", готового прийняти на себе відповідальність за долю свого народу й повести його за собою - у "світле майбутнє" комунізму, або ж до "тисячолітнього Райху". Такі герої — "вождь", "фюрер", "дуче", "каудильйо" тощо - справді з'являються, і тоді маса "упорядковується в тоталітарну суспільну систему - соціалістичну, нацистську, фашистську, фалангістську й подібні. Особливо сприятливі умови для подібних тоталітарних режимів виникають через певні історичні умови в XX ст. у ряді держав світу — найпотужнішими серед них були більшовицько-рос. імперія СРСР і нацистська Німеччина.

І. В. Бичко

ТОФФЛЕР АЛВІН

"ТРАКТАТ ПРО УНІВЕРСАЛЬНУ АЛГЕБРУ"

("А Treatise on Universal Algebra", 1898) - праця англ. математика і філософа А. Вайтхеда. Це піонерська робота в галузі, що сьогодні називається абстрактною алгеброю. Праця є незавершеною спробою об'єднати "різні системи символізму, пов'язані із звичайною алгеброю". Єдиний перший том, що вийшов з друку, являє собою досконалий розгляд числення Г. Грассмана і алгебри логіки Дж. Буля. Ці праці привернули увагу Вайтхеда за свою сміливість в поширенні алгебраїчних методів за традиційні межі числових систем. Вайтхед дав нове формулювання численню Грассмана і використовував його для об'єднання різних галузей геометрії. Теореми проективної геометрії були представлені як наслідки з дефініцій, що містилися в численні. Було запропоновано і певні додатки до загальної структури математики, однак головним результатом варто вважати спробу уніфікації, порівняльна неортодоксальність якої обмежила вплив праці на математиків.

О. А. Зубчик

ТУЛМІН СТІВЕН ЕДЕЛСТОН

УНАМУНО (UNAMUNO) МІТЕЛЬ ДЕ

(1864-1936) - ісп. філософ екзистенційно-релігійного напрямку, поет, новеліст. Закінчив Мадридський ун-т. На ранню творчість філософа вплинули ідеї позитивізму (насамперед Спенсера), зрілі праці мають за підґрунтя ідеї Августина, Паскаля, К'єркеґора, нім. романтиків, Шопенгауера, Ніцше, Берґсона. Осн. праці: "Життя Дон Кіхота і Санчо" (1905), "Про трагічне почуття життя" (1971), "Агонія християнства" (1931).

Європейська "екзистенційна криза" спрямовує міркування У. до проблем історії і особистості В історичній реальності У. фіксує два щаблі: власне історія та інтраісторія. Власне історія — це зовнішній щабель, все плинне, пізнаване, те, що роз'єднує людей в їхньому існуванні і поєднує за формальними ознаками: національною, державною, релігійною належністю, це неістинна сфера буття. Інтраісторія - екзистенційне буття, дещо стійке, глибинне і "мовчазне", те, що органічно поєднує людей: мова на противагу літературі, народ на противагу історичним націям, культура на противагу цивілізації. Вона ірраціональна, непізнавана, несвідома, "інтимна". Вихідна культурно-історична схема конструюється У. без звернення до будь-якого трансцендентного підґрунтя. Пізніше, осмислюючи проблему людини — "об'єкта і суб'єкта історії", і намагаючись відшукати смисл людського буття, У. звертається до християнської історіософії і есхатології і виходить за межі культурно-філософського імманентизму. Якщо початковий зміст історії полягає в трансформації її в інтраісторію, то останній найвищий її сенс - у втіленні людства в Христі. Одну з істинних реальностей інтраісторії У. вбачає в образі Дон Кіхота, який є "душею Іспанії" - начало ірраціональне, містичне, абсолютно духовне (ідея "кіхотізму", "Життя Дон Кіхота і Санчо").

Концепція особистості розглядається в дусі К'єркеґора і концентрується навколо проблеми особистого безсмертя, яка є способом нетрадиційної постановки проблеми людини в цілому. Характеристиками істинної особистості є віра і воля, здатність до вибору і рішення, безкомпромісне здійснення обраного шляху. Поняття "трагічного почуття життя" конкретизується як специфічне переживання скінченності людського буття. У. розвиває ідею Бога як проекції фундаментальної жаги буття на нескінченність універсума і гаранту особистого безсмертя. З такої позиції Бог не має статусу трансцендентної сутності, а віра, позбавлена об'єктивного фундаменту, є, скоріше, невпевненістю і бажанням вірити. Не маючи підґрунтя ні в реальному, ні в мислимому, віра сама створює свій об'єкт. Інтенсивність релігійного почуття і фантазія створюють реальність божественного, а тим самим і людського буття.

Філософія У. мала великий вплив на подальший розвиток філософської думки Іспанії, яка саме на той час розвивалась в особливо драматичному культурно-історичному контексті. Вона постала фундаментом ісп. школи екзистенціалізму.

Н. А. Аверкіна

ФАЛЬСИФІКОВАНІСТЬ

ФЕЙЄРАБЕНД ПОЛ

(1924-1994) - амер. філософ і методолог науки, один із найбільш видатних представників постпозитивізму. Народився у Відні. Закінчив Віденський ун-т (1951), вивчав теорію драматургії в Ін-ті методологічного відродження нім. театру (Веймар), викладав у Віденському ін-ті наук і образотворчих мистецтв (1951-56), відвідував семінар К. Поппера в Лондонській школі економіки (1955-56), викладав у Брістольському ун-ті (Велика Британія, 1956-59). З 1959 - у США: співробітник Міннесотського центру філософії науки (Міннеаполіс), проф. Каліфорнійського ун-ту (Берклі) (1962), проф. Вільного ун-ту (Берлін) (1968—70), проф. Єльського ун-ту (Нью-Хевен) (1969-70), проф. Федерального технологічного ін-ту (Цюріх) (1979), почесний проф. ун-ту Ігнатія Лойоли в Чикаго (1970). Помер в Італії.

У кін. 40-х рр. був близький до віденських філософів-марксистів, брав участь у семінарі австр. університетського тов-ва з питань основ науки. На міжнародних колоквіумах Ф. познайомився з Ф. Франком, а в 1948 - з К. Поппером, які справили значний вплив на формування його філософсько-методологічних інтересів. У той же час зазнав впливу ідей Вітґенштайна. У кін. 50-х — на поч. 60-х рр. Ф. став одним із критиків методологічних програм логічного емпіризму; відтоді його ім'я згадується разом із Т. Кунам, С. Тулміном, І.Лакатосом та ін. Об'єктом критики насамперед стала кумулятивістська модель розвитку науки, в основі якої, на думку Ф., лежать два помилкові принципи: 1) принцип інваріантості значень термінів, що входять до наукових теорій, які послідовно змінюють одна одну, 2) принцип логічного виведення теорії-попередниці з теорії-спадкоємиці. Помилковість цих принципів доводиться не абстрактними методологічними аргументами, а конкретним аналізом історії науки, змісту теорій. Між теоріями, що змінюють одна одну, не можна встановити жодних логічних відношень. Значення наукових термінів визначені всім контекстом теорії (холістська концепція значення), тому терміни конкуруючих теорій не можуть мати однакового значення. Розвиток науки здійснюється через боротьбу і взаємну критику. Учені, що беруть участь у цій боротьбі, керуються двома основними стратегіями: вони повинні створювати теорії, що були б альтернативними до загальновизнаних, бо немає іншого способу витримати інтелектуальну конкуренцію (принцип "проліферації", розмноження), і завзято захищати свої теоретичні позиції, намагаючись максимально використовувати всі їхні сильні сторони і не пасуючи перед труднощами, що виникають (принцип "стійкості"). З холістської концепції значення прямо випливало заперечення методологічного значення поділу на "мову спостереження" і "теоретичну мову": значення всіх термінів теоретично залежні, й вибір мови для опису спостережень залежить від прагматичної переваги. У теоріях, що змінюють одна одну, немає ні спільного "емпіричного базису", ні загальної термінології. Це дозволяє вважати наукові теорії "непорівнянними", тобто вони не можуть суперечити одна одній. Взаємна критика різних теоретичних позицій не може спиратися на логічні аргументи. Ф. шукав підходи до нового розуміння наукової раціональності, ідейну основу якого він спробував знайти в "методологічному анархізмі".