Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

У цьому пошуку він звертається до історії науки, розуміючи її насамперед як історію формування й конкуренції наукових традицій. За Ф., замість наївної раціоналістичної упевненості в перевагах "насправді наукового", "строго раціонального" методу, варто визнати, що єдиним дійсно працюючим і життєво важливим для науки принципом є правило "anything goes" - придатне усе, що сприяє успіху.

Послідовно розвиваючи цю прагматистську настанову, Ф. приходить до твердження про необхідність привести у відповідність раціоналістичні цінності науки з гуманізмом. Раціональність, якщо вона виступає як система обмежень творчих здібностей, інтелектуальної й духовної волі, повинна бути відкинута. Раціональним може вважатись тільки "анархічне" пізнання, що довірилося творчим імпульсам, завдяки яким розум служить людині, а не навпаки - людина служить абстрактним і гноблячим її раціоналістичним догмам. Тому наука не має жодного "пріоритету" порівняно з міфом чи ідеологією. Тому у "вільному суспільстві", тобто в суспільстві, що стверджує свободу духу й діяльності як свій головний принцип, наука, яка ще не звільнилася від свого "шовінізму", упевненості у власній перевазі над іншими формами мислення й практики, повинна бути відокремлена від держави, позбавлена ідеологічної й політичної підтримки останньої, а разом із цим - і необґрунтованих претензій на виняткове місце в культурі.

В. А. Бугров

ФЕНОМЕН

(від грец. (paivouevov - те, що виявляється) -у традиційній (класичній) філософії (XVU-XIX ст.) - поняття, співвідносне з поняттям сутності і протиставлене йому, як зміст явлення речей у пізнанні змісту речей самих по собі. У XX ст. (Брентано, Дільтей та ш.) проводиться розрізнення фізичних Ф. (знаків чогось дійсного, що викликає уявлення) і психічних Ф. (змісту, що іманентно переживається свідомістю і є безпосередньою очевидністю). У феноменології Гуссерля Ф. дається в принципово іншій — феноменологічній - установці. Після процедури феноменологічної редукції, "очищення" змісту свідомості від "натуралізму" та "психологізму", цей зміст постає як інтенційна даність ноезоноематичних актів, що конституюють змістовний результат пізнання. Зміст Ф. Гуссерль розглядає як багатошаровий: а) словесна (мовна) оболонка; б) психічні переживання суб'єкта пізнання; в) "сенс" і "значення" виразу і пізнавального переживання; г) покладений через значення "предмет". Перші два шари не становлять інтересу для феноменології, останні ж два підлягають феноменологічному аналізу, центральне місце в якому належить "сенсу", в якому виявляється суто логічна природа пізнання. Цей "сенс" належить чітко відрізняти від усіх видів психічних переживань, він являє собою "інтенційну єдність" пізнавального результату.

І. В. Бичко

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА РЕДУКЦІЯ

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ

ФІЛОСОФІЯ ДІАЛОГУ

(діалогізм) - філософський напрямок, що виник у 20-і роки XX ст. і репрезентований низкою філософських вчень, які сформувались на ґрунті різних філософсько-релігій-них традицій. Він представлений такими філософами як: М. Бубер, М. Бахтін, Ф. Ебнер, Е.Левінас, Ґ. Марсель, Ф. Розенцвайґ, О. Розеншток-Хюссі та інші Розрізняють низку форм Ф. д.: натуралістичний "туїзм" Л. Фоєрбаха, "Я-Ти - відношення" М. Бубера, "діалогізм" М. Бахтіна, "граматика еросу" Ф. Розенцвайґа.

Вихідним положенням Ф. д. є визнання діалогічного розуміння природи людини, а також пріоритету міжособистісного спілкування, що здійснюється на рівні відношення "Я-Ти".

В європейській філософській думці традиція діалогічного мислення започатковується в межах класичної філософії (наприкінці XVIII ст.). Перші спроби дослідження міжособистісного відношення можна віднайти в голланд. філософа Ф. Гемстергойса та нім. мислителя Л. Фоєрбаха. У XX ст. поняття "діалог" стає предметом філософської рефлексії і набуває категоріального значення в роботах М. Бубера та М. Бахтіна.

Головним поняттям Ф. д. виступає поняття "діалог" (з грец. - бесіда, розмова), яке, виникнувши як означення форми усної розмови двох або декількох осіб, переростає на характеристику людської буттєвості. Діалог - це різновид спілкування. Це зустріч двох логосів, двох смислів, котрі можуть спілкуватись і взаємовідображуватись у свідомості суб'єкта. Діалог означає сутністне співвіднесення різних систем думки.

Одним із основних теоретичних понять М. Бахтіна є поняття "діалогізм" (діалогічність). Він вводить поняття "межа" і говорить про "позицію позазнаходження" суб'єктів діалогу один щодо одного. Саме феномен "межі", відчуття "інакшості" ("другости") Іншого створює умови для творчого діалогу та наміру зрозуміти Іншого як самого себе.

Для діалектико-екзистенційної теології Бубера властиве розрізнення трьох видів діалогу: справжнього, технічного та замаскованого, віддаючи перевагу першому, перейнятому "живим взаєморозумінням". Відношення "Я-Ти" справжнє, адже воно обопільне й не зумовлене жодними причинними зв'язками. "Я" і "Ти" в ньому присутні в усій повноті свого особистісного буття. Бог - це остаточне, трансцендентне "Ти", основа будь-якого людського "Ти" та самої можливості екзистенційного діалогу між "Я" і "Ти".

Діалогізм як філософський принцип спонукає до обмеження егоцентру, утвердження відкритості в стосунках із зовнішнім світом, відповідальності щодо партнерів по спілкуванню.

Діалогічність - це суттєва характеристика суб'єкта спілкування, що передбачає його здатність сприймати і враховувати правомірність, внутрішню обґрунтованість не лише власної думки а й інших способів міркування, й відповідно висловлювань, що їх втілюють. Спілкування характеризується суб'єкт-суб'єктною спрямованістю, інформація тут не просто передається, а циркулює між партнерами, метою яких є пошук певної спільної позиції або системи цінностей. Діалогічний суб'єкт входить у послідовність мислення свого партнера по спілкуванню, зважає на його підстави, його внутрішню логіку й цим відрізняється від суб'єкта монологічного, для якого існує лише один смисл і єдиний голос - його власний.

Діалогічність передбачає уявлення про дистанцію між тим, хто сприймає чужу думку, і самою цією думкою; передбачає існування специфічного смислового простору, в якому співіснують та взаємозбагачуються, зберігаючи при цьому власну самостійність, суб'єкти спілкування. Саме в цьому просторі - у сфері перетину різних мов, культур, думок - формується творчий потенціал діалогу.

Ф. д. акцентує увагу на міжособистісних відносинах, що передбачають діалог різних вірувань, цінностей, систем мислення; діалог, що спирається на принципи толерантності та взаємоповаги, сприяє взаємозбагаченню суб'єктів спілкування. За умов множинності суб'єктів діалог переходить у полілог (багатомислення) та поліфонію (гармонійне багатозвуччя, "багатоголосся", за визначенням Бахтіна). Водночас неприпустимими для філософії є спроби абсолютизації ідеї діалогу.

О. П. Варениця