Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Особливий спосіб детермінації духовної реальності. Оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування (екзистенції), то С. безпосередньо виявляє себе в людській життєдіяльності, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому С. насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності (Спіноза, Геґель). Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історично змінну міру практичного "одуховлення" ("олюднення") природи і "оприроднення" людського духу. Атрибутивними ознаками С. як духовного феномена є вибір (адже духовний "простір" є плюралістичним "полем можливостей") і відповідальність (корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні С. як "пізнана необхідність" ("фаталістична С") є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) С. Інший її різновид (теж формальний, через блокуючий вплив на С. необхідності) - "контингентна" С. ("сваволя" або "випадковість") - має здатність "вибирати" лише формально, адже тут йдеться про множину рівноцінних (однакових) "виборів", визначуваних не волею суб'єкта С, а киданням "жереба" (т. зв. принцип "Буриданова віслюка"). Зрозуміло, що поряд із "фаталістичною" С. і цей ії різновид (запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а й відповідальності; обидва є своєрідними "відображеннями" необхідності в С, варіантами "квазісвободи". І лише "емпірична" С, що базується на вольовому виборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінність визначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і тому відповідальною) С, яку Кант визначає як "здатність самочинно починати ряд подій". Всі названі різновиди С. (як реальні, так і "квазіваріанти") є результатами раціональної (з позицій логічної необхідності) оцінки можливостей (неможливостей) діяти в ситуації. І, нарешті, ще один різновид С, який базується на виборі ще не існуючих наявно можливостей і тому вимагає їх попереднього (дораціонального) творення. Це "екзистенційна" (уґрунтована в найглибшій суті людського — екзистенційного — існування), або "тотальна" (Сартр) С. За Сартром, ми не обираємо бути свободними - ми засуджені до С; засуджена до С. людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразом екзистенційної С. можна вважати те, що Паскаль називав "логікою серця", на противагу "логіці голови". Вперше була запропонована (як найбільш адекватне своїй духовно-людській суті розуміння) К'єркеґором. Останній характеризував екзистенційну свободу як "парадоксальну", навіть "абсурдну", на тій підставі, що така С. є безпосередньою демонстрацією духовної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У XX ст. екзистенційна С. фактично продемонструвала себе в різних виявах творчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідові геометрії Лобачевського і Римана), в низці "божевільних Ідей" нової фізики (Ейнштейн, Бор, Гайзенберґ, Дирак та ін.), філософсько-літературній творчості Сартра ("Нудота"), Гайдеґґера ("Лист про гуманізм"), Камю ("Міф про Сизифа"). Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної С. є історичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував С, не є чимось подібним до прикордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблять люди; хоч ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йому іншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії є унікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюване в ньому.

І. В. Бичко

СЕЛЛАРС РОЙ ВУД

(1880-1973) - амер. філософ, один із засновників критичного реалізму і філософського натуралізму, навчався в Гартвірдській теологічній семінарії, Вісконському та Чиказькому ун-тах, пройшов додатковий курс навчання у Франції та Німеччині, з 1905 по 1950 - викладач Чикагського ун-ту (з 1923 -проф.). Осн. праці — "Критичний реалізм" (1916), "Еволюційний натуралізм" (1922), "Філософія фізичного реалізму" (1932), "Рефлексія над американською філософією зсередини" (1969), "Відкинуті альтернативи" (1973) та ін. Реальність, за С, є "оформлена матерія", тому він керується "фізичним реалізмом", відповідно до якого "все існуюче існує в просторі і часі і є або фізичною системою, або в екзистенційному плані невіддільним від неї" С. категорично заперечує об'єкта з чуттєвим "даним". Пізнавальний процес, за С, є моментом практики; сприймані речі виступають "вказівками" для сприймаючої людини. Вони є такими речами, які не просто сприймаються, але й "використовуються". Приймаючи практичну позицію в пізнанні, С. не приймає "теорію відображення" ("теорію копій", за його визначенням). С. схиляється до "теорії відповідності", згідно з якою "характер стимулу повинен корелювати ся зі специфічним змістом, що виникає під його дією", а сам зміст є "символізацією" на рівні сприйняття дії зовнішнього об'єкта. "Матеріалістична" (натуралістична) позиція С. в рамках критичного реалізму виводить його в "натуралістичну космологію". Термін "матеріалізм" С. приймає з певною засторогою (з огляду на нездатність новочасного матеріалізму відповісти на критику Берклі), тому він завжди супроводжує його уточнюючим означенням - "новий", або "реформований" матеріалізм. Висловлюючи в статті "Мої міркування про діалектичний матеріалізм" (1944) свої симпатії до марксистського матеріалізму, С. робить це з приводу практичного характеру Марксової філософії. Що ж до "матеріалістичної" діалектики, то С. віддає перевагу ідеї еволюції природної реальності (діалектика є метод, тобто — суб'єктивний феномен, і тому аж ніяк не може бути "об'єктивною", як вважав Енґельс), зокрема пропонованої К Ллойд Морганом і С. Александером ідеї "емерджентної" еволюції. Ідею емерджентної еволюції С. переформулює в натуралістичному варіанті - "первісним принципом мого поняття емерджентності, зауважує С, є віра в активну самоспрямованість фізичних систем від космічної неорганізованої основи вгору". Матеріалістична діалектика з ЇЇ основними законами є, за оцінкою С, чимось середнім між апріорними принципами і емпіричними узагальненнями. Він твердить, що "раціональна еволюція завжди краща, ніж порушення життєвого процесу і революція". Тому суспільний прогрес має бути забезпечений не революційними катаклізмами, а утвердженням принципів гуманізму.

І. Б. Бичко

СЕМАНТИКА МОЖЛИВИХ СВІТІВ

СИНЕРГЕТИКА

(від грец. - спільна дія) - один із провідних напрямків сучасної науки, міждисциплінарне спрямування наукових досліджень, що виникло в 70-і рр. XX ст. Основою С. є концепція нерівноважної термодинаміки або теорії нелінійних динамічних середовищ, що задає нову матрицю бачення об'єкта як складного феномена. Предметний ареал синергетичної парадигми реалізується "здалеку від рівноваги". Названа концепція спрямована на пізнання загальних закономірностей, що лежать в основі процесів самоорганізації в системах найрізноманітнішої природи (фізичних, хімічних, біологічних, технічних, економічних, соціальних). Сам термін "С", запропонований Г. Гакеном, означає спільну дію багатьох підсистем, в результаті якої на макроскопічному рівні виникає структура і відповідне функціонування. Головні представники С. - Г. Гакен, І. Р. Пригожий, Г. Ніколіс, С. П. Курдюмов, І. Стенгерс, Р. Грехем, Дж. В. Хант, А Боблоянц та ін. С. існує в кількох версіях, репрезентованих Гакеном, Пригожиним, Курдюмовим та ін. (Пригожий навіть користується замість терміну "С." виразом "неврівноважна термодинаміка"), але ці версії — не альтернативи, а швидше взаємодоповнення. Становлення С. призвело до відкриття переваги процесів нестійкості у світі - "ми живемо у світі нестійких процесів" (І. Пригожий, Г. Ніколіс). С. наголошує на процесах "зародження упорядкованості або самочинної самоорганізації матерії, яка можлива лише в нерівноважних системах" (А. Боблоянц). У рівноважному стані системи "складність" її часток є імпліцитною ("звернутою в нутро", за Пригожиним), "здалеку" ж рівноваги вона виявляє себе "назовні". У рівновазі молекула "бачить" лише своїх "сусідів", "здалеку" від рівноваги вона "бачить" всю систему разом. На "віддалі" від рівноваги хімічні реакції "відчувають" час (розрізняють минуле і майбутнє, відрізняють ліву сторону від правої). З позицій С. існує єдність мікро- і макросвіту. Проте, попри фундаментальну єдність і взаємодетермінованість мікро- і макроскопічних процесів, у самоорганізуючих себе системах макроопис цих систем у жодному разі не зводиться до їх мікроопису. Так, зокрема, електрохімічні процеси головного мозку, з одного боку, і "ансамблі думок" -з іншого, являють собою дві системи настільки ж якісно взаємопов'язані, наскільки принципово незводимі одна до одної (Г. Гакен). Теза "порядок із хаосу" означає перетворення "хаосу" на категорію "хаотичної динаміки" (йдеться не про хаотичну - нестійку, "розсіяну" - поведінку окремих молекул, але всієї системи). Больманове традиційне поняття "ентропії" змінює свій зміст (міри неупорядкованості). "Нині ентропія не зводиться лише до збільшення неупорядкованості, оскільки порядок і безлад виникають й існують одночасно" (Пригожий). С. дистанціюється від традиційного (лінійного) детермінізму, оскільки виникає новий статус категорії випадковості. У лінійній парадигмі випадковість тлумачиться як зовнішня, неістотна перешкода реалізації домінантного вектора еволюції. У нелінійних же системах саме випадкові "флуктуації" ("збурення") у відношенні до даної системи стають іманентними чинниками еволюції. С. знімає альтернативність необхідності і випадковості, так само, як і альтернативність внутрішнього і зовнішнього. Фундаментальним механізмом реалізації нелінійності розвитку в С. є механізм біфуркації (поняття біфуркації вперше було висунуто Л. Ейлером і введене в математику А Пуанкаре). При віддаленні системи від рівноважного стану — порогу стійкості — для системи відкривається кілька можливих шляхів розвитку (тут розв'язання рівнянь від обраного параметра стає математично неоднозначним). Таке критичне значення градієнта і називають "точкою біфуркації" (від англ. fork - "виделка"). Біфуркаційний перехід є ситуацією різкої (темпорально і змістовно) зміни характеру процесу. Біфуркація - джерело інновацій і диверсифікації, оскільки завдяки їй в системі виникають нові рішення. Отже, нелінійність системи створює ситуації неочікуваних - емерджентних, як їх називають філософи - змін спрямування плину процесів. Стохастичність світу разом із біфуркаційними механізмами й визначає непередбачуваність еволюції, так само як і необоротність часу. Точки біфуркації — точки максимальної "чуттєвості" системи як до зовнішніх, так і до внутрішніх імпульсів. У рівноважних (лінійних, стаціонарних) системах виникаючі тут флуктуації "гасяться" дією другого начала термодинаміки, примушуючи систему повернутися до вихідного (стаціонарного) стану. Флуктуація ("збурення") тут "затухає" в часі, не лишаючи "слідів" у системі (Г. Ніїсоліс). Це "принцип підпорядкування порядку" (Гакен), "несприятливість системи до флуктуації" (Пригожий, Стенгерс). Тут панує лінійна каузальність (необхідність), а час реалізується тільки у своєму "теперішньому" параметрові. Зрозуміло, що здійснюються тут лише моральні можливості, що зроджують (необхідно) як сукупність умов для появи знову-таки реальної можливості і т. д. Але при наближенні системи впритул до точки біфуркації ситуація змінюється принципово - флуктуації стають аномально сильними і закон великих чисел порушується (система стає нерівноважною, нестійкою), необхідність "зрощується" з випадковістю. Флуктуації тепер набувають належного стану критичності, щоб ініціювати процес самоорганізації однорідного, але нестійкого, стану системи - відбувається ефект посилення флуктуації. Важливим концептуальним положенням С. є фіксація теоретичної неможливості однозначного визначення перспективного вектора еволюції системи; але це не означає індетерміністичності синергетичноі парадигми світу, - світ "порядку через хаос" не підпорядкований тільки лінійній причинності, але причини посилення малих подій аналізує раціонально (Пригожий, Огенгерс), просто істотною в С. виявляється не будь-яка випадковість, а лише та, яка існує "в умовах розвитку з загостренням за наявністю при цьому нелінійного зворотного зв'язку".

Становлення в сучасному природознавстві синергетичної парадигми є по суті виникненням нової картини світу. Результати синергетичних досліджень вже сьогодні знаходять прикладне застосування в різних сферах реальності. Так встановлено, що біосфера в цілому і окремих своїх елементах існує у великою мірою неврівноважених системах, звідси - широка зацікавленість досягненнями С. з боку медицини і психіатрії (зокрема, афективні психози інтерпретуються як "фази нестабільної психіки"). Якщо ефективність досягнень С. у природничонаукових сфері не викликає особливих сумнівів, то соціально-гуманітарна сфера залишається полем дискусій (на рівні прикладних досліджень і тут серйозних проблем не виникає - дискусійною є головним чином сфера концептуально-методологічна). Йдеться про те, що суспільна реальність (соціум) як предметний аспект людської життєдіяльності (суспільні інститути — держава, політичні партії, культурно-освітні установи і т. ін., так само, як і суспільні форми життєдіяльності - економічна, політична, техніко-технологічна, управлінська та ін.) виступає по відношенню до окремої людини (особистості) як зовнішній феномен - звідси добре відомий філософії (особливо починаючи з XIX ст.) ефект "відчуження" - конфліктного протистояння предметної і духовної складових людського існування. Саме в предметних сторонах соціальності ("надіндивідуальному" її змісті) досить ефективно "працюють" досягнення С, тому, оптимістично оцінюючи перспективи застосування С. у суспільних явищах, Пригожий і Стенгерс настійно застерігають від прямих аналогій між С. і гуманітаристикою, оскільки такі аналогії "величезною мірою ситуацію", а Г. Кюпперс прямо заявляє, що екстраполяція синергетичного підходу на соціогуманітарну сферу є неправомірною. Висунута С. програма "нового синтезу", що знімає суперечність між "двома культурами" (природничо-науковою і гуманітарною), має на увазі "розпад суб'єкт-об'єктної опозиції", сформованої новочасним (картезіанським) гносеологізмом. З такою вимогою збігається і позиції] екзистенційної філософи, що здійснила енергійний "онтологічний поворот" у 2-й пол. XIX ст. "Наша фізика передбачає, що спостерігач перебуває всередині спостережуваного ним світу. Наш діалог з природою буде успішним, якщо він відбувається всередині природи" (Пригожий, Стенгерс). Практично це збігається з тезою М. Гайдеґґера про те, що людське існування "мешкає близько буття", через що людська ситуація адекватно виявляє себе в екзистенціалі "в-світі-буття".

І. В. Бичко

СИТУАЦІЯ

Безпосередній результат взаємодії духовної і природної реальностей, що виявляє себе своєрідною "інерцією" природного буття стосовно активності духовної енергії людського існування (екзистенції) в його прагненні подолати "опір" природи щодо освоєння її людиною. С. слугує своєрідним "лакмусовим папірцем" оприявнення протистояння свободи і необхідності, як специфічних детермінант духовної та природної реальності. Це означає, що свобода існує тільки в С. Не зустрічаючи "опору" своїй діяльності, людина (а отже, і її свобода) "розчиняється в небутті", оскільки зникає "дистанція" між метою та її здійсненням. У свою чергу, сама С. має сенс лише у відношенні до свободи. Так, С. виявляє себе вже самим фактом народження людини в певний час у певному місці (людина не вибирає факт свого народження). До С. належить і все минуле (людина не здатна змінити своє минуле), просторово-часові обставини людського існування, здобутки духовної і матеріальної культури попередніх поколінь та ін. Але людина може надавати названим виявам С. іншого значення або іншого продовження — в цьому реалізується її свобода. Свобода (і подолання С.) не залежить від успішності самої дії. Навіть "закутий у кайдани в'язень" (Сартр) залишається вільним, адже він не позбавлений здатності вибору (а тому і свободи). Він може або погодитись із фактом свого ув'язнення (примиритись із С), або не погодитись і бути щомиті готовим до втечі. С, отже, є мінливим феноменом, постійно порушуваною (через завдання їй людиною все нових і нових значень) і водночас так само постійно відновлюваною "рівновагою" духовної та природної складових буттєвої гармонії. Принципове порушення цієї рівноваги (екологічна криза, ядерна війна тощо) загрожує знищенням самого людського світу.

І. В. Бичко

Ситуація — одне з ключових понять у філософії К.Ясперса. Без нього філософія втрачає свою самобутність. Самобутність філософії полягає в тому, що вона не має жодної проблеми, яка не була б пов'язана з проблемою людини. Новий стиль філософування, представлений Ясперсом, називається екзистенціальна філософія, або філософії існування.

Екзистенціальна філософії - це мислення, що використовує все конкретне знання про реальність, але виходить за його межі; це мислення, завдяки якому людина прагне стати самою собою; це мислення, яке осягає не предмети науки, а "прояснює" ("висвітлює") буття того, хто мислить у такий спосіб і реально впливає на дане буття; як "філософська орієнтація в світі", це мислення виводить зі звичної рівноваги, оскільки рішуче переступає всі межі й рамки, встановлені тим пізнанням світу, яке передбачає фіксоване розуміння буття; як "прояснення" ("висвітлення") екзистенції, це мислення апелює до своєї свободи; як метафізика, воно створює простір свого безумовного втілення в діяннях, звертаючись до трансценденції. Екзистенціальна філософія визначає, що людське буття завжди перебуває в певній С.

Поняття С. означає як "природно-закономірну", так і "смислову" дійсність, яка виявляється не як фізична чи психічна, а передусім як конкретна діяльність, що включає обидва ці моменти; дана дійсність є корисною або шкідливою для мого "емпіричного" буття і відкриває перед ним можливості або обмежує його. Вона є предметом багатьох наук. Так, С. (тобто "конкретна діяльність") досліджуються біологією (наприклад, С. пристосування тварин до середовища), політичною економією (С. попиту і пропозиції) тощо, а також історичними науками. Отже, С. можуть бути "загальними" або "типовими" і "однократними" або "унікальними". Останні КЯсперс називає пограничними С. (Grenzsituationen), і саме вони найбільшою мірою привертають його увагу.

До пограничних С. належать: смерть, страждання, випадок, провина, боротьба. Саме в пограничній С, на межі буття і небуття людині найповніше розкривається її "екзистенція". Лише в пограничній С. людина здатна зрозуміти значення й смисл "екзистенції", спроможна вирватися з повсякденності й буденності й наблизитись до трансцендентності - до Бога. Саме тут актуалізується "екзистенція" і людина стає самою собою. Пограничні С. є незворотними, іх не можна уникнути. Погранична С, наприклад, смерті, пов'язана з переживаннями її незворотності і можливою раптовістю, настільки вражає людину, що її охоплює глибокий жах. У чому сенс мого життя? Що залишиться від мого власного, неповторного, унікального внутрішнього світу, який постійно заступався необхідністю "жити як всі"? Переживання виводять людину на межу "екзистенції", їй відкриваються всі її глибини і здатність безпосередньо угледіти "трансценденцію". Але погранична С. смерті завжди пов'язана з обов'язковою і неминучою втратою, в якій відбувається безпосередня зустріч із "трансценденцією", перед лицем якої і здійснюється власний вибір.

М. Д. Решетник

"СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНУ"

("La condition postmoderne: Rapport sur le savoir", 1979) - праця Ж.-Ф. Ліотара, маніфест постмодерної філософії, в якому вводяться основні постмодерні терміни - метанарратив, метарозповідь (як основний концепт) і утворені, похідні від нього: металовіствування, метадискурс, котрі виконують роль своєрідної "системи пояснень", організують життєдіяльність та функціонування суспільства, - релігія, наука, філософія, культура. Метанарративи мають чотири основні характеристики: не допускають сумніву у власній легітимності; претендують на універсальну значущість; свою явну форму отримують лише у філософії; виступають критеріями для легітимації наукового знання. Характерною рисою епохи постмодерну постає ерозія віри в метарозповіді, котрі легітимують, об'єднують та тоталізують уявлення про сучасність, у той час як філософія модерну, на думку Ліотара, була носієм фундаментальних наративів ("діалектика духу", "емансипація людства", "герменевтика смислу", "визволення суб'єкта"), які складали світоглядне та гносеологічне підґрунтя усіх сфер модерної культури. Метанарративи, на відміну від міфів, мають вектор спрямованості пошуки? такої легітимності не в минулому, а в майбутньому. Тому сучасність для Ліотара - це проект, спрямований у майбутнє. У Ліотара з'являється термін "Освенцим", котрий означає знищення проекту сучасності; саме "Освенцимом" відкривається "постсучасність", і ніяка віра після нього вже неможлива. Уцілілими після "Освенцима" залишаються лише мікронарративи, оскільки вони не мають ніякої легітимуючої сили. Прогрес науки, характерний для постсучасності, веде за собою появу множини мовних ігор, які характеризуються виключно локальним детермінізмом, а тому вони не можуть претендувати на роль універсального метадискурсу. Завдяки співіснуванню в сучасну епоху різноманітних "локально-релевантних мовних ігор", що виступають як жанри дискурсу, для сучасної філософії характерним стає радикальний плюралізм, а основною вимогою моменту — реконсфукція тотожності та утвердження чистої відмінності, відкидання таких лозунгів модерну як "єдність", "цілісність", "всезагальність" тощо. Ці відмінності не редукуються, їхнє завдання — не допустити встановлення диктатури одного жанру над іншими. Постмодерн знаходиться в безперервному пошуку нових уявлень, але не для того, щоб ними насолодитися, а щоб дати краще відчути, що існує і дещо таке, яке не можна уявити.