Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

ТЕОРІЯ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ

Один із напрямів аналітичної філософії] створений наприкінці 1940-х pp. оксфордським аналітиком Дж. Остіном та викладений в його основній книзі лекцій "Як конструювати дії за допомогою слів" ("How to do things with words ").

У Т. м. а. Остін виділяв перформативні (вщ англ. performance - дія, вчинок, виконання) дієслова - тобто такі, що за певних умов здатні анулювати істинність усього речення, перетворюючи останнє на перформативне речення. Саме перформативне речення і становить мовленнєвий акт, який вчиняє дію, а не описує реальність.

Відкриття мовленнєвих актів спростовувало класичну позитивістську картину співвідношення мови і реальності, відповідно до якої мові пропонувалося описувати реальність. Т. м. а. стверджує, що мова пов'язана з реальністю не проективно, а дотично, адже вона стикається з реальністю та є її частиною.

Т. м. а., по суті, була продовженням учення Л. Вітґенштайна про мовні ігри, адже мовленнєві акти розглядалися як частина мовних ігор. Поняття істинності і хибності для мовленнєвих актів заміняється поняттями успішності і неуспішності. Мовленнєвий акт може бути як прямим, такі непрямим.

У 1960-ті роки Т. м. а. Дж. Остіна була продовжена амер. аналітиком та лінгвістом Дж. Сьорлем. У цей же час була висловлена так звана перформативна гіпотеза, відповідно до якої всі дієслова є потенційно перформативними, а тому всі речення являють собою потенційні мовленнєві акти.

В. А. Бугров, О. В. Руденко

"ТЕОРІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ"

ТІЛЛІХ ПАУЛЬ

(1886-1965) - нім.-амер. релігійний філософ, навчався в ун-тах Берліна, Бреслау і Галле, брав участь у І світовій війні; до 1933 - проф. філософії в Марбурзі і Франкфурті, після приходу до влади нацистів емігрує до США, де працює проф. Нью-Йоркського і Гарвардського ун-тів. На початку своєї діяльності Т. був близьким до позиції діалектичної теології К. Варта, згодом він стає на шлях вироблення широкої теологічної системи, що охоплювала б сфери онтології, екзистенційної антропології, філософії історії та культури. Буття в Т. по суті тотожне Богові, що є основою світу; воно абсолютно первинне й незводиме до множини речей і, тим паче — непоясниме з позицій суб'єкт-об'єктного відношення. Будучи абсолютно відпочатковою реальністю, буття неподільне на "трансцендентне" й "іманентне". Людське буття (як і у Гайдеґґера) - єдиний шлях для пізнавального освоєння Буття. Будучи внутрішньо пов'язаним із Буттям, людське існування водночас відчужене від нього, і про внутрішній зв'язок із Буттям свідчить лише релігійність людини як переживання глибинної турботи про сенс Буття (Бога). Сенс історії, за Т., міститься в особливих часових моментах ("кайрос"), які є подіями, через які історія "трансцендує" себе -"проривається" до своєї надчасової основи. Йдеться про часові моменти, в яких Бог посилає свого сина у світ людський, встановлює час настання Царства Божого, або ж акт втілення Слова Божого. Вчення Т. про культуру цілком теологічне за своєю суттю. Сучасна культура — продукт взаємовідчуження сакрального і світського її змісту - і все ж вона продовжує лишатися суто релігійним феноменом, оскільки релігія становить саму "субстанцію" культури. Щоб подолати внутрішню самовідчуженість культури (що являє "деструктивне"-"демонічне" начало в ній), Т. пропонує принцип гармонізації її розколотих сторін - т.зв. "теономну культуру", яка, правда, неможлива повною мірою в рамках історичного процесу. Субстанція і форма культури постійно прагнуть до взаємного синтезу, який повсякчас руйнується, що виявляє себе в історії як існування "творчої напруги". Філософія Т. справила великий вплив на формування католицького руху "теології визволення" в Латинській Америці, а також на деякі течії протестантського модернізму (як, наприклад, "теологію смерті Бога". Все це зумовило вплив поглядів Т. на розвиток християнського екуменічного руху.

І. В. Бичко

ТІЛО

ТОЙНБІ (TOYNBEE) АРНОЛЬД ДЖОЗЕФ

(1889-1975) - англ. історик та історіософ. Отримав освіту в Оксфордському ун-ті та Британській археологічній школі (Афіни). Брав участь в археологічних експедиціях по Греції. Працював у брит. Міністерстві закордонних справ і кореспондентом газети. Був проф. міжнародної історії в Лондонській школі економіки. У 1919-24 був проф. візантієзнавства, грец. мови, літератури й історії Лондонського ун-ту, з 1925 до своєї відставки в 1955 - науковим керівником Королівського ін-ту міжнародних відносин і науковим співробітником Лондонського ун-ту. У 1920-46 - редактор "Огляду міжнародних відносин". Під час 2-ї світової війни Т. — директор наукового відділу Міністерства закордонних справ Великобританії. У1956 став кавалером ордена Кавалерії) пошани.

До численних публікації! Т. входять такі наукові монографії, як "Західне питання в Греції й Туреччині" (1922), "Грецька історична думка" (1924). Головна праця Т., що зробила епоху в англ. історіософії, - 12-томне "Дослідження історії" ("А Study of History", 1934-61)- Це цикл здобутків з найважливіших проблем розвитку культур, релігій і суспільних формацій. А також кілька томів нарисів і лекцій, опублікованих після того, як під керівництвом Д. Сомервелла був випущений скорочений (в одному томі) виклад перших шести томів "Дослідження історії", який став бестселером. Найбільш цікава публікація Піффордовських лекцій - "Підхід історика до релігії" (1956). З пізніх робіт Т. можна відзначити: "Америка і світова революція" (1962); "Між Нігером і Нілом" (1965); "Міста, що зменшуються" (1970), "Костянтин Багрянородний і його епоха" (1973).

Т. багаторазово переглядав і доповнював свої концепції, не боячись входити в суперечність із самим собою. Його основна праця носить характерний заголовок "Перегляд" (Reconsideration). Динамічність теорій Т. обумовлена тим, що він постійно прагнув перевіряти свої погляди фактами. Його знання в галузі давньої та нової історії були енциклопедичними.

Т. пішов за О. Шпенґлером і його "Загибеллю Заходу" в запереченні традиційної концепції єдності світової історії, запропонувавши натомість порівняльне дослідження культур, що виявляють подібність у життєвому циклі - виникненні, розвитку й занепаду. Однак він відкидав Шпенґлерову теорію культур як організми), що мають тривалість життя в 1000 років, і як причини їх занепаду називати моральне виродження і втрату творчого підходу до проблем, як виникають. За порівняльними таблицями Т. виходило, що в Західної Європі в часи Наполеонівських війн і в Габсбурзькій монархії в 1526-1918, незважаючи на Тридцятирічну війну, 1-у світову війну і т. п.; панував мир. Однак і сам Т., і багато хто з його шанувальників були схильні відмахуватись від вказівок на неточності, вважаючи ці виправлення пересічними загальними місцями; на їхню думку, мале значення тільки те, що більш-менш явно випливало з томів 1-6, а саме: що повернення до католицизму в тій чи іншій його формі могло б зупинити занепад західної цивілізації, що почався разом з епохою Реформації.

За Т., не існує єдиної історії людства, а є лише історії окремих своєрідних і замкнених цивілізацій (у первісному варіанті він їх нараховував 21, потім скоротив до 13, не рахуючи другорядних і недорозвинених). Кожна цивілізації! проходить у своєму розвитку стадії виникнення, росту, надлому й розкладання, після чого гине, поступаючись місцем іншої. Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цих цивілізаціях, аналогічними, Т. намагався вивести на цій підставі деякі "емпіричні закони" суспільного розвитку, що дозволяють передбачати головні події й у сучасному світі.

Томи 7—10, опубліковані в 1954, після 15-річної перерви, вже не містили ні цієї концепції, ні багатьох інших колишніх ідей. Показавши в "Додатку" до 6-го т., що безліч висловлень та епізодів із життя Ісуса Христа можна знайти в дохристиянському елліністичному фольклорі і що саме християнство виникло з релігійного синкретизму, Т відкидав претензії християнства на винятковість. Наша цивілізація, вважав він, загине; але вона, подібно еллінізму, зіграє свою історичну роль, якщо, умираючи, породить нову синкретичну релігію.

У 1972 Т. виступив із статтею "Релігійні основи сучасної екологічної кризи". У ній він оголосив біблійний монотеїзм ідейною причиною руйнування людиною середовища її проживання. Єдинобожжя, стверджував Т., створило особливу форму антропоцентризму. У результаті світ прийшов до того тяжкого положення, яке викликає тривогу на всіх континентах. "Засіб порятунку" Т. бачив у "змісті монотеїстичного світогляду світоглядом пантеїзму", який відноситься до природи як до божества. Проте, на його думку, занепад матеріальної цивілізації в будь-якому випадку невідворотний і можна лише сподіватися, що матеріальне збідніння буде супроводжуватися духовним підйомом.