Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Значення загальні для всіх, смисли ж належать комусь, причому це відбувається в певний час. За Ф., імена позначають (bedeuten) значення і висловлюють (ausdrucken) смисл. Ім'я "Арістотель" має і значення, і смисл, "Абракадабра" - тільки смисл.

Тільки в контексті логічного аналізу пропозицій можна робити висновок про семантичну характеристику слів і виразів, що їх складають. Така теорія припускає три основних типи виразів: пропозиції, імена предметів (власні імена) і імена понять.

Сьогодні основним досягненням Ф. вважають: формальний аналіз речень (спосіб поділу речень ґрунтувався на зв'язку значення речення з умовами його істинності), методологічні принципи (завжди чітко відокремлювати психологічне від логічного, суб'єктивне від об'єктивного; ніколи не запитувати про значення сліз ізольовано, але тільки в контексті речення; ніколи не випускати з уваги різницю між поняттями та предметами), програма логіцизму.

О. А. Зубчик

ФРОЙД (FREUD) ЗИГМУНД

(1856-1939) - австр. лікар-психіатр, родоначальник психоаналізу. Фахове формування Ф. як невролога відбувалося в ін-ті віденського фізіолога Е. фон Брюке, психіатричну ж підготовку він отримує на стажуванні в знаменитого психіатра Ж.-М. Шарко в клініці Сен-Петрієр (біля Парижа). Працюючи над роботою "Дослідження істерії" (1895) разом із віденським ліїсарем Й. Брейєром, Ф. розробляє свій "катарсичний метод" (орієнтований на "витіснених" із пам'яті подій життя пацієнта), тут формуються уявлення про наявність несвідомого, відмінного від свідомого, в психіці людини, про психічні механізми "витіснення" і "захисту". Проте "катарсичний метод" Ф. на цей час розумні як ефективний лише для лікування істерії, причину якої він вбачав у сексуальному спокушанні. Тільки дещо пізніше Ф. замінює травму спокушання теорією Едіпова комплексу, що вказує на фантазійний характер спокушання. Але основна ідея психоаналізу формується з публікацією "Тлумачення сновидінь" (1900). Сновидіння, за Ф. є символічним виконанням якогось "репресованого" ("витісненого") минулого бажання, при цьому розглядається як специфічна форма мислення. Зміст сновидіння є ніби "перекладом" цього бажання іншою мовою. Так закладається основа психоаналізу. У "Психопатології повсякденного життя" (1901) Ф. інтерпретує помилкові дії (описки, обмовки та ш.), а в 1905 виходить "Дотепність та її відношення до несвідомого", де підкреслюється фундаментальна функція сексуальності в розвитку людської психіки і важлива роль сенсу, підпорядкованого законам несвідомого синтаксису, яким "навантажені" дотепи - адже дотеп враховує захисні механізми Я, що він їх прагне перехитрувати. До цього ж періоду належать і "Три нариси теорії сексуальності", в яких Ф. розгортає свою теорію лібідо, ще спирається на відкриття дитячої сексуальності; адже сексуальність н" зводиться до самої лише генітальної функції, але включає в себе певні збудження і дії, що існують вже в дитинстві. У цей же період виникають незгоди з першими послідовниками Ф. - А.Адлером і К. Г. Юнґом у які закінчуються повним розривом. На цей час (в роки першої світової війни) припадає формування концепції метапсихології, в якій Я трансформується ("розщеплюється") на окремі об'єкти. У праці "По той принципу задоволення" (1920) на первісну топічну модель особистості (несвідоме, передсвідоме, свідомість) накладається нова модель, яка, хоч в цілому і відповідає первісній, але виявляється в ряді моментів незбіжною з нею - Воно (ід), Я (его), Над-Я (супер-его), - тут вирізняються тісно пов'язані між собою топічний, економічний і динамічний аспекти, які власне й утворюють метапсихологію. Ф. все ближче і ближче поєднує психологію індивідуальну з соціальною, з долею людства взагалі. У праці "Тотем і табу" (1913) Ф., спираючись на теорію Едіпова комплексу, робить спробу пояснити виникнення перших суспільних заборон ("табу"), а звідси — моралі і культури. Сам Едіпів комплекс Ф. виводить з міфу про "первісну Орду", члени якої вбили батька, що викликало в них комплекс винуватості і, відповідно, заборону на вбивство батька ("тотема") і оволодіння матір'ю. Проте, обмеження агресивних потягів породжує феномен мазохізму і потяг до смерті (до стану "зняття" психологічної "напруги", тобто — до повернення живого організму до неорганічного стану). Остання (кін. 30-х рр.) праця Ф. "Людина на ймення Мойсей і монотеїстична релігія" присвячена спробі психоаналітичного тлумачення релігії.

І. В. Бичко

ФРОЙДИЗМ

ФРОММ (FROMM) ЕРІХ

(1900-1980) - амер. філософ і психолог нім. походження. Філософську освіту отримав в Гейдельберзькому та Мюнхенському ун-тах, спеціалізуючись з соціальної психології. У 1929-32 — співробітник Ін-ту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, після приходу до влади нацистів (1933) емігрує до США, де працює в Ін-ті психіатрії ім. У. Уайта, викладав у Колумбійському і Єльському ун-тах; у 1951-61 живе в Мексиці, очолюючи Ін-т психоаналізу при національному ун-ті в Мехіко; в 1974 переїздить до Швейцарії. Один із фундаторів неофройдизму і представник Франкфуртської школи. Розробив власну соціально-філософську концепцію, в якій поєднав ідеї "раннього Маркса" з елементами психоаналізу, філософської антропології, екзистенціалізму та буддизму.

Осн. праці: "Втеча від свободи" (1941), "Психоаналіз та релігія" (1950), "Дзен-буддизм і психоаналіз" (1960), "Концепція людини в Маркса" (1961), "Мистецтво любові" (1964), "Людина для себе" (1967), "Анатомія людської деструктивності" (1973), "Мати чи бути?" (1976).

Ф. піддає критиці прагнення ортодоксальних фройдистів звести соціальне в людині до інстинктів. Вважає, що сучасне суспільство сприяє появі психічних захворювань. Як здорова, так і хвора психіка розглядаються Ф. у зв'язку з різними культурними факторами, соціальними відношеннями, що панують у суспільстві. Ф. намагався доповнити фройдівський психоаналіз, розкриваючи соціальне підґрунтя виникнення психічних розладів. Запропонував створити проект "здорового суспільства" на основі застосування психоаналізу в соціальній та індивідуальній практиці.

Ф. підкреслює дихотомічність людського існування як його онтологічну характеристику: патріархальність і матріархальність принципів людського життя, авторитарність і гуманістичність змісту свідомості, експлуатаційний і рецептивний (слухняний) типи характеру, володіння і буття як форми життєдіяльності, екзистенційне та історичне існування, дихотомічність свободи ("свобода від" і "свобода для") та ін. Шукаючи способи подолання цих дихотомій, Ф. звертається до різних версій екзистенційного мислення (екзистенціалізму, психоаналізу, філософської антропології і, навіть, до марксизму). Результатом такого звертання було створення філософії "гуманістичного психоаналізу", яка, відмовляючись від Фройдового біологізму і переакцентуючи в цьому плані вчення про репресовану сексуальність, пропонує оригінальну версію "соціалістичної" організації суспільства, основою досягнення якого є не "перебудова" соціально-економічної структури суспільства (оскільки вона була б лише "зміною" речово-предметного аспекту людського існування), а "перебудова" людської психіки - "лікування психічної патології людей" ("ураженої" "дегуманізмом" людської свідомості) засобами нового - "гуманістичного" психоаналізу. За Ф., екзистенційна ситуація людини полягає в її першопочатковій відчуженості від оточуючого світу та від самої себе. Це відчуження долається в екзистенційному плані досягненням гармонії людини із своєю природною сутністю і зовнішнім світом, не насиллям над нею, а перетворенням природи у відповідності з її власними законами. У соціальному контексті гармонія досягається зняттям протиріч, властивих сучасному індустріальному суспільству.

Відчуженість на соціально-психологічному рівні виявляється 9 наслідок подвійного відношення до життя, яке дескриптивується : допомогою введення двох основних типів особистості: біофілічної і некрофілічної. Біофілічна відкрита до життя у всіх проявах, вільгі виявляє чуттєвість, любов, повагу до інших особистостей, Для некрофілічної властива ригідність у чуттєвій сфері, потяг до панування, садизму, орієнтованість на смерть та механіцизм.

Любов є ключовим поняттям у філософсько-психологічном вченні Ф. Вона є найвищим проявом людської сутності та осново: розв'язання кардинальних проблем індивідуального і суспільної людського буття. Вона є сферою людських відносин, яка дозволяє людині розкрити своє справжнє "Я".

Розробляючи релігійну проблематику, Ф. намагався поєднати марксистську соціологію та психоаналіз при розгляді еволюцію християнства. Він протиставляє раннє християнство та християнства як державну релігію. Починаючи з 50-х pp. Ф. активно розробляє тем "гуманістичної релігії".

І. В. Бичко, M. С. Кириченко

ФУКО (FOUCAULT) МІШЕЛЬ ПОЛЬ

(1926-1984) - франц. філософ дослідник історії та теорії культури, представник постструктурне постмодерністського напрямку. Осн. праці: "Психічна хвороба т особа" (1954), "Безумство та нерозум. Історія безумства в класичну епоху" (1961). "Народження клініки" (1963), "Слова та речі Археологія гуманітарних наук" (1966), "Археологія знання" (1969] "Наглядати та карати" (1975).

Одне з головних завдань, яке вирішує Ф., — пошук єдиної концептуальної основи для історико-наукового та історико-культурні дослідження. Він одним із перших починає аналізувати проблем; автора і доводить, що ім'я автора відіграє специфічну роль у літературному і взагалі будь-якому творі. Воно слугує не тільки і не стільки для описання або позначення, скільки для виконаній особливої, "класифікуючої" функції: воно дозволяє певним чином групувати тексти, включаючи чи виключаючи з них ті чи інші висловлювання, протиставляти їх один одному, або, навпаки вибудовувати із них взаємопов'язані у своїх елементах ансамблі.