Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

П. виник як своєрідна реакція на теорію структуралізму, тому він спрямований на критику західноєвропейської метафізики, однією з підстав якої є логоцентризм. Він декларує ідеї відмінності та множинності, протиставляючи їх ідеям буття як присутності, смислу, повноти, єдності, на яких ґрунтується логоцентризм.

О. П. Варениця

ПРАГМАТИЗМ

ПРАЗЬКЕ ЛІНГВІСТИЧНЕ КОЛО

Філософська-лінгвістична школа, що належить до семіотично-структуралістського напрямку. її формування відбувалось під впливом феноменологічних ідей Е. Гуссерля, лінгвістичної теорії Ф. де Соссюра та здобутків рос. школи формалізму (яка також вплинула на розвиток франц. структуралізму). П. л. к. зосереджувало свою увагу на лінгвістичній теорії та літературі.

Головні представники Празької школи — Й. Вашек, Ф. Водічка, Л. Матейка та Я. Мукаржовський. У різний час до Ті складу входили Р. Якобсон, Р. Уеллек, М. Трубецькой та Д. Чижевський.

Лінгвістична теорія, розроблена представниками П. л. к., складається з фонології, семантики граматичних категорій, функціонального синтаксису та структурної стилістики. Вони акцентували увагу на поліфункціональності знакових систем.

Представники Празької школи обґрунтували нову концепцію історії літератури, розглядаючи її як історію структури літературних творів та рецепції, як історію літературної продукції. Література розглядається ними як форма мовної комутації, в якій переважає естетична функція.

У структурі літературного твору вони виокремили два основні різні: мовну структуру (звуки і значення) і тематичну структуру (тематика, мотиви, світ уяви).

О. П. Варениця

"ПРИРОДА, ІСТОРІЯ, БОГ"

ПРИСУТНІСТЬ

"ПРО ГРАМАТОЛОГІЮ"

"ПРО ТРАГІЧНЕ ПОЧУТТЯ ЖИТТЯ"

("Del sentimento trágico de la vida", 1971) - праця ісп. філософа M. де Унамуно, в якій він розвиває релігійно-екзистенційні ідеї Б. Паскаля, С. К'єркеґора, А. Шопенгауера.

За Унамуно, життя людини-християнина — це постійний стан агонії, тривоги, нудьги, болісної жаги безсмертя. Стан агонії визначається наступним чином: найсильнішою властивістю духовної субстанції людини є потреба в тому, щоб існування її ніколи не скінчалось, а продовжувалось, зберігалось у світі; їй властиве прагнення розчинятися в часі і просторі. Це потреба людини бути самою собою, але разом з тим і всіма іншими, і таким чином бути пов'язаною зі світом нескінченною кількістю зв'язків. Бути "я", у всій його повноті, означає бути всім іншим у світі. Так виникає проблема співвідношення скінченності людини і нескінченності світу, в кінцевому рахунку - проблема смерті і безсмертя. Життя людини - це драма, яка полягає в тому, що будучи спрямованою в безсмертя, вона тим не менш є смертною. Це протиріччя приводить до того, що людина перетворюється на істоту, яка постійно відчуває дискомфорт світу, його скінченність: істоту, яка сприймає цей світ як клітку, об яку постійно б'ється її душа, що врешті решт породжує безодню екзистенційного болю.

Поряд із проблемою смерті і безсмертя народжується проблема Бога як джерела безсмертя. Ідея Бога є проекцією фундаментальної жаги буття на нескінченність універсума і гаранта особистого безсмертя. Напруженість, інтенсивність релігійного почуття створюють реальність божественного. Від ступеню напруги прагнення особистості до безсмертя залежать творчі акти віри і закладається можливість збереження особистості. Вихідним моментом самоповернення і самозбереження є "метанонія", заглиблена релігійна самосповідь.

Н. А. Аверкіна

ПРОБЛЕМА "КІНЦЯ ФІЛОСОФІЇ"

"ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ"