Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Н. зводить завдання філософії до розробки методів аналізу знання. При цьому неопозитивісти намагаються здійснювати аналіз знання через можливості вираження його в мові, залучаючи методи сучасної логіки та семіотики. Аналіз мови виражається також у критиці "метафізики", коли остання розглядається не просто як помилкове вчення, а як принципово неможливе і позбавлене змісту з огляду логічних норм мови. Джерелом такої безглуздої "метафізики" вважається дезорієнтуючий вплив на думку мови. Тому Н. розглядається як своєрідна логіко-лінгвістична форма позитивізму. Це зближує Н. з аналітичною філософією, різновидом якої він починає виступати в пізні роки свого існування.

Вперше ідеї Н. одержали чітке вираження в діяльності так званого Віденського кола, на основі якого склалася течія логічного позитивізму. Саме в логічному позитивізмі з найбільшою послідовністю і чіткістю були сформульовані основні ідеї неопозитивістської філософії науки. Ці та близькі до них погляди утворили основу тієї ідейної та науково-організаційної єдності Н., що склалася в 1930-х рр., і до якої, крім логічних позитивістів, належали ряд амер. представників філософії науки позитивістсько-прагматистського спрямування (Морріс, Бріджмен та ін.), Львівсько-Варшавської школи (А. Тарський, К Айдукевич), упсальської школи в Швеції, мюнетерської логічної групи в Німеччині тощо.

Однак, вже в 1950-х рр. чітко виявилося, що "революція у філософії", проголошена Н., не виправдала тих надій, що на неї покладалися. Класичні проблеми, подолання і зняття яких обіцяв Н., відтворювалися в новій формі в перебігу його власної еволюції. З поч. 50-х рр. явно виявляється неспроможність т. зв. стандартної концепції аналізу науки, висунутої логічним позитивізмом, а тому проводиться різка критика цієї концепції з боку представників філософії науки іншої орієнтації. Н. втрачає свої позиції в методології науки. У західній філософії науки в 60-70-хрр. розвивається течія так званого постпозитивізму, яка, зберігаючи певний зв'язок із загальними ідейно-світоглядними установками Н., водночас виступає проти неопозитивістської інтерпретації завдань методологічного аналізу науки (Кун, Лакатос, Фейєрабенд, Тулмін та ін.). Прихильники цієї течії, зокрема, відкидають абсолютизацію методів логічної формалізації, підкреслюють, на противагу Н., значення дослідження історії науки для її методології, пізнавальну значущість "метафізики" в розвитку науки тощо. Ця течія значною мірою перебуває під впливом ідей Поппера, який ще з сер. 1930-х рр. виступив зі своєю концепцією філософії науки. Предметом різкої критики став також радикальний сцієнтизм Н., ігнорування ним ролі різних форм позанаукового знання. Тому брит. гілка аналітичної філософії (т. зв. філософія лінгвістичного аналізу), провідне місце в якій посідали послідовники Дж.Мура (а згодом і пізнього Л. Вітґенштайна), поділяла принципову антиметафізичну спрямованість Н., але обирала предметом свого дослідження буденну мову.

Основні принципи Н. викликали занепад його популярності, що супроводжувався відносним збільшенням впливу антипозитивістських течій у західній філософії (екзистенціалізм, філософська антропологія, неотомізм). Тому неопозитивісти вдавалися до лібералізації власної позиції, відмови від фундаменталістських програм. З 2-ї пол. 1950-х рр. Н. перестає існувати як філософська течія. Отже, неопозитивістська "революція у філософії" завершилась. Однак, історична значущість Н. є непересічною, адже він стимулював увагу до проблеми критеріїв раціонального мислення, застосування наукових методів дослідження у філософії тощо. Значними є заслуги його представників у розробці теорії сучасної логіки та спеціальних питань методології науки.

В. А. Бугров, О. В. Руденко

НЕОРАЦІОНАЛІЗМ

напрямок в європейській філософії XX ст., що пропагує цінності "нового наукового духу", - нову епістемологію і методологію пізнання. Свою позицію Н. протиставляє позитивістській лінії пріоритетності досвідного знання перед теоретичним ("факту перед теорією"). У цьому плані Н. близький попперівському "критичному раціоналізму" та амер. "історичній школі філософії науки" (Кун, Лакатос, Фейєрабенд), що виростали з "надр" самого позитивізму (іноді їх так і називають — постпозитивізмом). Джерела Н. - у філософії Брюнсвіка, Мейєрсона, Лаланда (1920-і рр.). Зберігаючи вихідний принцип раціоналізму (домінантність раціонального, теоретичного знання), Н. вказує на постійне збереження в пізнанні "залишку", що "не вкладається" у вимоги раціональності (тобто, по суті твердить про неможливість повної раціоналізації пізнання), на проблематичність раціонального пізнання. Інакше кажучи, Н. виходить із співставлення організованого ("готового") знання певного періоду і динамізму, його (знання) постійної мінливості і уточнення, що призводить до необхідності постійного переосмислення знання з настанням нових і нових історичних періодів. Н. тим самим акцентує увагу на тому, що пізнавальні категорії, які презентують нам світ, є не початком, а результатом рефлексії пізнаючого світ розуму. Провідними представниками Н. (до речі, вони практично не користувалися цим терміном, останній використовується переважно "зовнішніми" дослідниками цього напрямку) були Г. Башляр (осн. праці -"Дослідження наближеного знання", 1927; "Новий науковий дух", 1934; "Філософія ні", 1940 та ін.), Ф. Ґонсет, Ж. Піаже та ін. Організаційно течія Н. конституювалася в "Союз раціоналістів", репрезентований відомими природодослідниками П. Ланжевеном, Ф.Жоліо-Кюрі та ін., у 1947 створюється міжнародний часопис "Діалектика" (під. ред. Ф. Ґонсета), в 1955 виникає міжнародний центр генетичної епістемології під керівництвом Піаже. Башляр засновує Ін-т історії науки і техніки при Сорбонні, який після його смерті очолює його учень Ж. Кейнгійєм. У життя вступає "друге покоління" представників Н. - Ж.-Л. Детуш, П. Февріс та ін. В Ін-ті працюють М. Серр, К. Лімож, Д. Лікур. Н. стає філософським джерелом структуралізму, саме звідси виходить один із найвідоміших представників останнього М. Фуко (тут народилася його ідея "археології знання", звідси ж виростає і структуралізм Н. Мулуда). Великий вплив справив Н. на формування ідей Л. Альтюссера. У цьому напрямі виявляється опозиційність Н. не тільки стосовно позитивізму, але й екзистенційної філософії. Згідно з Н., отримуване знання "втілюється" в особливу "технічну реальність", принципово відміну від природної (безпосередньої). Така "раціоналізована реальність" ("сюрреалістична реальність") і формує об'єкти нашого пізнання, що належать "реальності другого ступеню", відмінній від "повсякденної" (безпосередньої). Тому об'єкт не є залежним від суб'єкта, останній діє на об'єкти, детермінує їх. Отже, наука є не просто пізнанням, але й постійним конструюванням світу (технореальності). Звідси - ізоморфізм наукового знання і реальності, - перше є "мапою" (Ґонсет) другої; і їхня відповідність зростає в міру зростання маси знання.

І. В. Бичко

НЕОРЕАЛІЗМ

НЕОТОМІЗМ

Сучасний варіант (третій, новітній період існування) філософії томізму, започаткований у XIII ст. "Ангельським доктором" Томою Аквінським. Ідея відродження томістської філософії була висловлена ще в т. зв. "Догматичній конституції католицької віри", прийнятої І Ватіканським собором (1870), але офіційно закріплена в енцикліці папи Лева XIII "Aeterni patris" (1879), в якій наголошувалася необхідність "відновлення в католицьких школах християнської філософії в дусі св.Томи Аквінського". Були затверджені кафедри томістської філософії у Ватикані і Лувені (Бельгія). Остання (створена в 1880) з 1893 реорганізується у Вищий ін-т філософії в Пуллаху (біля Мюнхена). Крім названих, центрами неотомістської філософії є академія св. Томи у Ватикані, Католицький ін-т у Парижі, ун-т Нотр Дам (США) та ін. Провідні представники Н. -Е. Жильсон, Ж. Марітпен (Франція), Й. Месснер (Австрія), B. Бруґґер, І. Лотц, М. Мюллер, Й. Піпер, Ранер, Й. де Фріз (ФРН), О. Бохенський (Швейцарія), Д. Мерсьє, А. Дондейн, Ланд'єр, Л. де Реймекер, Ф. ван Стенберґен (Бельгія), Кромпец, К. Войтила (папа Іван Павло П, Польща), Ф. Ольджаті, У. Падовані, К. Фабро (Італія) та ін. Після П Ватіканського собору, що узяв курс на католицьке відновлення (аджорнаменто) чітко виявилася антропоцентрична переорієнтація Н. в дусі феноменології, екзистенційної герменевтики, персоналізму, філософської антропології та ін. Це виявляється в прихильності до біблійного креаціонізму еволюційної парадигми (постулат творення з "ніщо", ідея провіденціалізму), ідеї спорідненості людини з Богом (неопосередковане творення Богом духовності людини) та ін. "Людина — зв'язок душі і тіла як тотальність" (Жильсон), тобто людина є не просто сумою душі і тіла, але самою цілісністю такого їх зв'язку. Заперечується дуалізм людської природи, натомість постає її антиномічна простота. Н. проголошує тотальність чистого Божественного буття, яке вважається невиразним категоріально і схоплюється специфічними надкатегоріальними засобами ("трансценденталіями") - єдність, істина, благо, краса та ін. У тварному світі передує існуванню, але в Бозі вони тотожні. Творячи світ з "ніщо", Бог наповнює його власною екзистенційною повнотою. Розмаїття тварного буття тлумачиться Н. улусі гілеморфізму - кожна конкретна субстанція складається з матерії і духовної форми; при цьому матерія постає як пасивне начало, як можливість, що потребує свого здійснення. Пізнання тлумачиться в Н. в плані дематеріалізації змісту, що постає в пізнаючому суб'єкті. Дослідники виокремлюють принаймні чотири типи Н.: а) консервативний (традиційний), що сформувався в ХІХ-ХІХ ст. в дусі філософії Дунса Скота і Вольфа; б) лувенський, якому притаманний певний еклектизм, захоплення деякими новітніми філософськими та природничо-науковими течіями (феноменологія, екзистенціалізм та ін.); в) екзистенцій ний, сформований Марітеном і Жильсоном, що наголошує на пріоритетності метафізики у філософських дослідженнях; г) трансцендентальний, сформований на базі філософії Канта, Гуссерля і Гайдеґґера (Лотц, Корет, Ранер та ін.).

І. В. Бичко

НЕОФРОЙДИЗМ

НОЕЗІС І НОЕМА

(грец. - мислення, осягання, усвідомлення; - мислимий зміст, думка) - запозичені Е. Гуссерлем в античної філософії терміни для позначення "процесуальної" сторони пізнавальної активності свідомості (ноезіс), які характеризують інтенсивні риси свідомості, її спрямованість на предмет, як акт надання йому (предмету) сенсу. Інтенційна конститутивна активність ноетичних актів формує їх ноематичний корелят, предметний сенс як такий (інтенційний об'єкт, "феномен") - ноему.

І. В. Бичко

ОНТИЧНЕ

ОНТОЛОГІЯ

ОРТЕҐА-І-ҐАССЕТ (ORTEGA У GASSET) ХОСЕ

ОРТЕҐІАНСТВО