Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

ПЕРСПЕКТИВІЗМ

ПЕРШОСУЩЕ

За М.Шелером, "вище буття", "основа сущого", "основа основ". П. - це те, що "існує тільки через самого себе і від чого залежить все інше". П. притаманні два атрибути: дух і порив. "Взаємне проникнення спочатку безсилого духу і спочатку демонічного, тобто сліпого до всіх духовних ідей і цінностей пориву, завдяки становленню ідеювання та одухотворенню страждань, що стоять за образами речей, і одночасне посилення, тобто животворення духу - є метою і межею конечного буття і процесу. Теїзм хибно робить це його вихідною точкою".

М. Д. Решетнік

ПІРС ЧАРЛЬЗ САНДЕРС

ПЛЕСНЕР (PLESSNER) ГЕЛЬМУТ

(1892-1985) - нім. філософ, представник філософської антропології. За нацистської влади емігрував до Голландії. Працював у Ґроншґенському ун-ті, з 1962 -проф. Школи соціальних досліджень (Нью-Йорк), потім викладав у Цюріху. П. надає людині центральне місце у світі (ідея світопорядку, орієнтованого на Людину, а не на Бога). Людина - незбагненна істота, що постійно долає межі наявного. Суть людини не у творах культури, а в самому тілі людини, через відношення двояко виявляється "ексцентричність" людини, тобто принципова проблематичність її існування.

П. розглядає людину не як об'єкт природознавства ("тіло"), не як об'єкт психології ("душа" або "свідомість"), не як суб'єкт логіки чи норм етики - він розглядає її як психофізично нейтральну єдність. Тому, вважає П., людина не живе, а "веде" своє життя, вона має власною активністю стати тим, чим вона відпочатково вже є. Людина зберігає певну дистанцію до світу і всіх сущих у ньому, але її знання про них - безпосереднє. Людина не має безпосереднього "грушу" і тому практично "ґрунтується" на "ницо" - тому вона, будучи "ексцентричною" істотою, потребує трансцендентальної опори. П. не приймає Гайдеґґерового тлумачення людського існування як Dasein через його "безтілесність", людина може бути "уфундованою" у світі лише через її тілесність.

І. В. Бичко

ПЛЮРАЛІЗМ

"ПОВСТАННЯ МАС"

ПОВСЯКДЕННІСТЬ

Уявлення про світ людського існування, яким він постає як "природне", безпосередня даність з позицій "здорового глузду". Подібне уявлення про безпосередність людського існування тривалий час вважалося "низьким", "поверховим", "не вартим уваги" справді наукового підходу, оскільки, мовляв, істинний характер життєвого світу людей "ховається" під цією оманливою видимістю. Новий погляд на П. знаходимо в понятті "життєвого світу" Гуссерля і, особливо, у феноменологічній соціології Шюца. Нове розуміння П. полягає в утвердженні принципу наступності між конструктами повсякденної свідомості і донаукових форм знання, з одного боку, і науковими поняттями, з іншого. Сьогодні дослідники всерйоз відстоюють позицію повороту науки (і мови науки) до першоджерел - до повсякденного життя. Звідси - виникнення підходів наближення до П. ("біографічний метод", увага до "профанних" текстів тощо). Як результат - поява своєрідної "коммонсенсології" (від. англ. common sense - здоровий глузд).

І. В. Бичко

ПОЛАНI (POLANYI) МАЙКЛ

"ПОНЯТТЯ СВІДОМОСТІ"

("Тле Concept of Mind", 1949) - одна з найвідоміших праць оксфордського філософа Ґілберта Райла. її основна тема - філософія буденної мови. "П. с." - це критика "картезіанської" філософії свідомості. Райл, як філософ-аналітик, вказує, що проблеми, які пов'язані з поняттям свідомості, виникають через неправильне вживання "ментальних предикатів". До таких проблем, за Райлом, належить психофізична та проблема свободи волі. Виникає "категоріальна помилка", коли ці "ментальні предикати" (вирази "бути розумним", "бути уважним", "вміти") приписуються невидимій духовній субстанції. Вона, за Райлом, і є "привидом у машині". Філософ критикує поширений погляд, згідно з яким наше тіло є механізмом, в якому розміщена свідомість. Доступ до стану цієї свідомості має лише носій цієї свідомості, про існування інших свідомостей він може лише здогадуватися, використовуючи певну аналогію. "Зустрітися можуть лише наші тіла". Райл вважає, що причина такого світобачення в новоєвропейській філософії - теорія свідомості Декарта. У результаті віднесення "ментальних предикатів" до особливої онтологічної галузі (поряд із зовнішньою областю фізики), куди належить, згідно з картезіанською картиною світу ментальне життя, була порушена їхня "логічна географія". її, за Райлом, і потрібно прояснити за допомогою аналізу мови. Цей аналіз полягає в таких мовних операціях, у результаті яких отримують або абсурд, або доходять до безконечності, що означає занесення певного мовного виразу не до того "логічного типу".

Смисл роботи "П. с." і полягає в такому аналізі ментальних предикатів. Найпоширеніша "категоріальна помилка", про яку говорить Райл, - витлумачення ментальних предикатів як виразів, що позначають окремі сингулярні події чи епізоди, і віднесення їх до подій "внутрішнього" життя свідомості. Але це (вирази "вмію", "сподіваюсь"), за Райлом, - не події "внутрішнього" життя свідомості, вони виражають диспозиції - гіпотетичні твердження про те, що дані конкретні предмети будуть поводитись певним визначеним чином у певних визначених умовах. Диспозиційне твердження буде виражатись у формі "якщо..., то...". Таким є не лише ментальні предикати, вони є складними "невизначеними" диспозиціями. Диспозиційний характер тих характеристик, за допомогою яких ми описуємо свідомість, знаходимо у всьому нашому знанні.

Привілейованим засобом отримання знання про свою власну свідомість та стан свідомості інших (в межах теорії свідомості Райла) є буденна мова (unstudied talk). Саме вона допомагає отримати знання як про інших, так і про себе. "Ми підслуховуємо наші власні висловлювання вголос та наші внутрішні монологи".

О. А. Зубчик