Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

ПОППЕР (POPPER) КАРЛ РАЙМУНД

ПОСТМОДЕРНІЗМ

Теоретична течія у філософії 2-ї пол. XX ст., котра привертає увагу до змін, що відбуваються в сучасному світі: в соціальній реальності, інтелектуальній, науковій та художній сферах. Він не існує як єдиний, організований напрям, навпаки, різні концепції, теорії об'єднуються під назвою П., хоча саме це поняття ще недостатньо концептуалізоване.

Автором терміну "постмодерн" вважається Арнольд Тойнбі. Вперше цей термін фіксується в 1947 у короткому однотомному викладі Д. Соммервілом перших шести частин книги А. Тойнбі "Дослідження історії". Постмодерн там означає сучасну фазу західноєвропейської культури. Точкою відпису такого постмодерну є 1875, а ознакою - перехід від політики, яка спирається на мислення в категоріях національних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відносин.

Основоположниками П. називають Ф. Ніцше, М. Вебера, Т.Адорно, М. Горкгаймера, М. Гайдеґґера, М.Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Батан, Ж.-Ф. Ліотара, котрі проводили радикальну деконструкцію європейської культурно-історичної традиції. Франц. філософ Ж.-Ф.Ліотар у книзі "Ситуація постмодерну" формулює установку постмодерну з позиції критики сучасного технологічного прогресу і виділяє дві його загальні характеристики: діагноз розпаду єдності (як вихідна ситуація постмодерну) та заохочення множинності (як завдання постмодерну на майбутнє).

Виступаючи розмаїтою духовною тенденцією в багатьох течіях філософії, соціології, футурології, методології науки та інших сфер культури Заходу, П. стверджує себе не як послідовник модернізму, а як емансипатор свідомості цивілізації від "ідеалів-ідолів" минулої епохи, які гальмували, обмежували багатовісовий процес самореалізації особистості. У цілому П. - це виклик "модерністському проекту" саморефлексивної, критичної раціональності та свободи, які характеризують епоху від кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського "повернення до речей". Існуюча в цьому проекті концепція Раціо, на думку постмодерністів, неодмінно приводить до апології тотального контролю над цивілізацією і є складовою частиною феномена панування, що не знає ніяких перешкод ні в поневоленні людини, ні в цинічному догоджанні правителям цього світу. Раціо приймає різні подоби - "індустріальний розум" у Фуко, "логоцентризм" у Дерріда, - і виступає сутнісним фактором, що поглиблює негативні тенденції західної цивілізації, як тоталітаризація, відчуджуюча об'єктивація, лімітація.

Отже, перша особливість П. - це його багатомірність. Постмодерн як культурний феномен має ряд вимірів: естетичний, політичний, філософський. Естетичний - пропонує поєднати елітарну та масову культури, повернутись до мистецтва, що відповідає традиціям і має відношення до навколишньої дійсності. Політичний - орієнтує на проведення децентралізованої, анархічної політики. Філософський - спрямований на здійснення радикальних перетворень модерністської метафізики. Друга особливість П. - поліваріантність. Протиставляючи себе метафізиці модерну, філософія постмодерну ставить за мету звільнення людської духовності, суб'єктивності, творчої активності від сформульованих у минулому норм, регулятивів, котрі сьогодні перетворилися на ілюзії та помилки, що заважають вільному розвитку особистості.

Також необхідно виділити основні риси П.: 1) деконструкція традиційної метафізичної парадигми, "деканонізація", боротьба з традиційними ціннісними центрами (людина, етнос, логос);

2) заміна вертикальних та ієрархічних зв'язків горизонтальними і ризоматичними, відмова від ідеї, ідеї метадискурсивності, універсальної мови та мислення, що базується на бінарних опозиціях;

3) знання в цілому не може бути редуковане ні до науки, ні до пізнання. Пізнання - це набір тверджень, які, за винятком усіх інших тверджень, позначають або описують об'єкти й можуть бути істинними або хибними, а наука виступає як підрозділ пізнання;

4) "віртуальність" світу епохи постмодернізму, феномен "подвійної присутності".

Не викликає сумніву той факт, що постмодерн - це закономірне явище у філософській думці, яке історично та змістовно пов'язане з попередніми концепціями, у чомусь їх заперечуючи, а в іншому - наслідуючи. Характерною рисою П. є те, що він виступає за співіснування, спів-буття різних за своєю природою дискурсів, що борються між собою, змінюючи один одного. На перший план як спосіб філософствування виходять постметафізика, деконструкція, "постмодерністська чутливість", постмодерністська іронія - "пас-тіш", децентрування, цитатне мислення.

"ПОСТМОДЕРНІЗМ АБО КУЛЬТУРНА ЛОГІКА ПІЗНЬОГО КАПІТАЛІЗМУ"

("Postmodernism or The Cultural Logic of Late Capitalism", 1991) - праця амер. філософа Ф. Джеймісона. У 80-х pp. Джеймісон звернувся до теми постмодернізму та його соціально-економічного контексту "пізнього капіталізму". Праця "П. к.л. п. к." — це узагальнена і значно розширена версія статей "Політика теорії: ідеологічні погляди в постмодерністичних дебатах", "Постмодернізм та суспільство споживачів" та ін. Маючи на меті у своїй праці осягнути сутність культурно-історичного процесу, показати характер сучасної культурної ситуації, схопити її історичну сутність, дослідити її прояви і оцінити доцільність визнання чи невизнання постмодерну як нового культурно-філософського продукту, Джеймісон збагачує своє дослідження величезним фактографічним матеріалом культури останніх років (архітектура, література, живопис, кіно і т. д.). На думку Джеймісона, наприкінці 50-х - на поч. 60-х pp. XX ст. відчутною стала тенденція до розриву з модерністською проблематикою, що найбільш помітно було в архітектурі, де постмодерністські позиції були пов'язані з критикою інтернаціонального стилю (Ле Корбюз'є, Місван дер Рое та ін.). Він зазначає, що в постмодерністській культурі відбувається згасання афекту, що виявляється у фундаментальній зміні як предметного світу, який поступово стає лише сукупністю текстів, так і самого суб'єкта, який втрачає індивідуальний стиль.

Сучасна теорія, на думку Джеймісона, відкидає всі базисні глибинні моделі, такі як, наприклад, діалектична модель сутності й явища, герменевтична модель внутрішнього і зовнішнього та ін. На зміну цим моделям прийшла концепція практик, дискурсів, текстуальної гри, (що є поверховим, а не глибинним зрізом). Індивідуальний суб'єкт опинився в полоні величезної багатонаціональної і децентрованої мережі комунікацій, карту якої він не в змозі скласти у своїй свідомості Для того, щоб суб'єкт у цьому новому для нього світі постмодернізму зміг знайти стійке місце в глобальній системі, нова політика повинна дотримуватися істини постмодернізму - світового простору багатонаціонального капіталу і намагатися знайти найбільш прийнятний спосіб його реалізації. У результаті розробки і втілення глобального когнітивного картографування кожна людина, на думку Д., почне усвідомлювати себе як колективну й індивідуальну істоту, відновить свою здатність діяти та боротися.

Т. М. Заваженко

ПОСТПОСТМОДЕРНІЗМ

ПОСТСТРУКТУРАЛІЗМ

Сукупність підходів у філософії та соціогуманітарному знанні, що сформувались у 70-і рр. XX ст., що характеризується наявністю спільного проблемного поля. Перехід від структуралізму до П. пов'язаний із подіями весни та літа 1968, коли спостерігається загальна тенденція до зниження престижу науки.

Термін П. увійшов у літературно-теоретичний обіг разом із деконструкцією та постмодернізмом, однак повну концептуальну самостійність здобув лише в 80-і рр. Найбільше розповсюдження отримав у Франції (Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ю. Крістева, Ж.-Ф.Ліотар; а також Р.Барт періоду "політичної семіології" та М. Фуко періоду "генеалогії влади") та США (Єльська школа деконструкції - Блум, П. де Ман, Міллер).