Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

див. Мадридська школа.

ОСТІН (AUSTIN) ДЖОН

OTTO (OTTO) РУДОЛЬФ

(1869-1937) - нім. теолог-євангеліст і філософ. З 1906 - проф. у Ґеттінґенському ун-ті, потім у Бреслау та Марбурзі. Дослідник феноменології релігійного досвіду як зустрічі людини із "священним" началом. В осн. праці - "Священне" ("Das Heilige", 1917) - релігія розглядається як автономна сфера життя, в основі якої - досвід спілкування з абсолютно іншим (Божественним, "das Nnminose"), досвід переживання "таїни жахаюча" (mysterium tremendnm) і одночасно "захоплюючої", такої, що зачаровує" (fascinans). Релігія, т. ч., не може бути зведена ані до моральності, ані до пізнавальної діяльності. Людина взнає про священне тому, що воно виявляється як щось цілком відмінне від усього, що складає звичайний світ. Воно не схоже ані на людське, ані на космічне, і людина в принципі не здатна виразити його адекватно - воно недоступне для понятійного осягання. "Нумінозне" може бути представлено людиною лише за допомогою аналогій, символів. О. здійснює порівняльне дослідження релігійних феноменів, намагаючись виявити ті символи, в яких кристалізується досвід сприйняття "нумінозного" - як справжнього внутрішнього ядра релігії - в окремих культурах (пізня праця - "Почуття надприродного, Sensus Numinus", 1931). Феноменологія релігії О. суттєво вплинула на розвиток філософії релігії та антропологи у XX ст. (П. Тілліх, Г. Йонас, С. Франк, М. Еліаде та ін.).

Г. Є, Аляєв

ПАРАДИГМА

ПАРАДОКС РАССЕЛА

Антиномія Б. Рассела, яку він віднайшов у філософській системі Ґ. Фреґе і виклав у листі до останнього (1902). Фреґе взяв за мету звести математику до логіки, тобто висловити вихідні математичні поняття за допомогою логіки. Така програма отримала назву логіцизму та наближалась до завершення. Але Рассел звернув увагу Фреґе на суперечливість вихідних принципів. Так, множина (клас) — це сукупність об'єктів, які є елементами даної множини. Оскільки сама множина теж об'єкт, як і її елементи, то постає запитання, чи є множина елементом самої себе, тобто, чи належить вона до числа елементів власного класу? Є два види класів. Одні містять себе як власний елемент (ненормальні множини) — клас каталогів. Його елементами є конкретні каталоги. Скажімо, каталог книг бібліотеки чи список студентів певної групи. Але і сам клас виявляється в числі своїх елементів — список списків є також список, каталог каталогів є також каталог. Є і другий вид множин - вони не містять себе як власний елемент (нормальні множини). Наприклад, множина "людина". її утворюють конкретні особи - я, мій сусід, другий, третій і т.д. Будь-яка людина, будь-якого віку, кожен є елементом цієї множини. Сама вона ж не є елементом себе — немає людини взагалі. Утворивши клас з усіх множин, що не містять себе як свій елемент запитаємо, буде він входити до самого себе як елемент чи ні? Якщо ж буде, то його необхідно вилучити, тому що сюди, за умовою, входять тільки ті множини, що не є елементами самої себе. Якщо не входить, тоді треба включити, оскільки він буде задовольняти умові, згідно з якою він не є елементом самого себе. Отже, чи є нормальною множина, яка складається з нормальних множин? Якою б не була відповідь, отримуватимемо парадокс. Інший виклад

П. Р. - парадокс цирульника. Цирульник - той, хто голить тих, хто не голиться сам. Чи голить цирульник самого себе? Якщо ж він не голить себе, то входить до множини тих, хто не голиться сам - отже має право голитися в цирульника, яким він сам і є. Рассел міркував над можливістю вирішення цих парадоксів. А його теорія дескрипцій якраз і є прикладом таких спроб.

О. А. Зубчик

ПАРСОНС (PARSONS) ТОЛКОТТ

ПАТНЕМ (PUTNAM) ХІЛАРІ

(нар. 1926) - амер. логік і філософ. Народився в Чикаго. Навчався в Гарвардському і Каліфорнійському ун-тах. Викладав у Массачусетському технологічному ін-ті (1961—65), з 1965 — проф. Гарвардського ун-ту. Вважав своїми вчителями Р. Карнапа і Г. Райхенбаха, однак згодом зазнав впливу пізнього Вітґенштайна й амер. прагматистів.

Один із провідних представників сучасної аналітичної філософії, П. з сер. 1980-х рр. виступає з різкою критикою цього філософського напрямку. Спектр філософських інтересів П. включає філософію й методологію науки, філософію мови, проблеми логіки, гносеології, філософії свідомості й етики, філософію реалізму. Разом із С. Кріпке, К. Доннелланом та ін. П. є автором "нової теорії референції", спрямованої проти традиційного трактування значення як двохкомпонентного утворення. П. не зводить значення терміну до його референта і трактує його як "вектор", утворений з декількох компонентів, що відбивають різні аспекти його використання. У значенні будь-якого терміну можна виділити відносно стійке "ядро", яке фіксує те загальне, що наявне у всіх правильних вживаннях даного терміну. Інваріантність цього ядра забезпечує поступовість і безперервність еволюції значень наукових термінів. Спрямована проти тези Куна про несумірність наукових теорій, концепція П. стала обґрунтуванням наукового реалізму, що припускає трактування істини як відповідності реальності. Однак, в ході дослідження природи референції та відношень відповідності між мовою і реальністю П. був змушений відмежуватися від цього уразливого для критики ("метафізичного") варіанта реалізму і сформулював нову гносеологічну позицію, названу ним "внутрішнім реалізмом" і викладену в книзі "Розум, істина й історія" (1981).

Відповідно до "внутрішньому реалізму", світ не складається з фіксованої безлічі незалежних від свідомості об'єктів: ми розчленовуємо світ на об'єкти, приймаючи ту чи іншу концептуальну схему. Істина являє собою ідеалізовану раціональну прийнятність, а її критеріями виступають операціональна застосовуваність, когерентність, простота, несуперечливість. Тісний зв'язок істини й раціональності не означає їх тотожності. П. підкреслює історичний та обумовлений культурою характер раціональності, яка, разом з тим, у кожному конкретному випадку функціонує як регулятивна ідея.

У роботах 80-х рр. П. розвиває й уточнює концепцію внутрішнього реалізму, доповнюючи її вимогою "реалізму з людським обличчям". Поч. 90-х рр. ознаменований у творчості П. створенням нової концепції реалізму, що є варіантом безпосереднього реалізму, яку він називає, запозичуючи термін у В.Джеймса, "природним реалізмом". П. прийшов до висновку, що вирішити проблему реалізму можна лише відмовившись від пануючого в сучасній філософії "картезіанського" трактування ментального як деякої галузі взаємодії між нашими когнітивними здібностями й об'єктами зовнішнього світу та витлумачивши чуттєвий досвід не як пасивне реагування свідомості на вплив зовнішнього світу, а як "переживання в досвіді" живою істотою різних аспектів світу. До цієї позиції П. прийшов внаслідок досліджень з філософії свідомості. Ще на поч. 60-х pp. він запропонував новий підхід до вирішення психофізичної проблеми, що одержав назву "функціоналізм". Функціоналізм постає як варіант "теорії тотожності" - домінуючої методології в сучасній філософії свідомості і когнітивних науках, що стверджує тотожність наших відчуттів і сприйняттів певним станам мозку. Він ототожнює ментальні стани з "функціональними станами" мозку. П. запропонував використовувати для опису "функціональної організації" мозку формалізми теорії машин Тьюринґа. Спроби реалізувати програму опису ментальних станів у функціональних термінах, що наштовхнулися на нездоланні утруднення, переконали його в необхідності пошуку іншого шляху вирішення психофізичної проблеми, який він пов'язав з відмовою від "картезіанського" погляду на свідомість і поверненням до "арістотелівського реалізму без арістотелівської метафізики".

О. В, Руденко

ПЕРСОНАЛІЗМ

(від лат. persona - особа, особистість) - один із провідних напрямків сучасної світової філософії. Попередниками сучасного П., що є різновидом т. зв. "філософії релігії", вважаються Ляйбніц (ідея "монадології"), Шеллінґ, Ґете, Шлейєрмахер - останній вперше ввів у філософський обіг сам термін "П.". П. виходить з плюралістичного тлумачення реальності як множини окремих духовних існувань ("персон"), пов'язаних у гармонійну цілісність способами нераціональної (інтуїтивної, почуттєво-емоційної) комунікації. Ця гармонійна розмаїта спільнота є творінням Верховної Персони (Бога). Особистість-персона є онтологічним поняттям і виявляє себе як фундаментальний прояв буття, в якому вольова дискретна діяльна активність поєднується з неперервністю існування, що й надає особистішому існуванню "персонального типу реальності". Саме тому раціонально-дискурсивне наукове мислення нездатне осягнути повноту "персонального" розмаїття світу. Таке осягнення можливе лише для плюралістично-множинного пізнавального підходу, на який нездатний абстрактний моносуб'єкт традиційної філософії, тим більше об'єктивно-аналітична наукова методологія. П. розрізняє в силу сказаного між традиційним поняттям індивіда, людини (homo sapiens) як частини природи чи суспільства (тілесна біологічна істота, або соціальний "атом"- анонім) і особистістю - "персоною" як особливого роду "духовною цілісністю". В основі особистості -"персони" лежить свобода волі, яка завжди є результатом внутрішнього (особистісного) волевияву. Тому П. заперечує можливість реального прогресу в суспільстві, оскільки останнє нездатне за допомогою своїх інституцій (зокрема — держави) заперечити людині справжню - внутрішню - свободу. Амер. П. (Б. Боун, Е. Брайтмен, Р. Т. Флюелінґ, У. Хокінґ, М. Калкінс та ін.), що виникає ще наприкін. ХГХ ст., виявився своєрідною реакцією на гегелівський безособистісний "універсалізм", всупереч якому орієнтує особистість на індивідуальне самовдосконалення. Персоналістська позиція київського філософа М. Бердяєва великою мірою була наснажена екзистенціально-плюралістичними ментальними інтенціями київської культурно-філософської традиції. Франц. школа П. ( М. Недонсель, Доменак, Я. Рікер, Ружмон, Ж. Лякруа та ін.), що виникла на поч. 30-х рр. XX ст. навколо часопису "Еспрі" ("Дух"), зазнала значного впливу позиції Бердяева. Цим впливом пояснюється "потужне" екзистенціальне підґрунтя цього різновиду П., посилене згодом жвавими стосунками з франц. школою екзистенціоналізму. Франц. П. зосереджує свої зусилля на пошуках суспільності, яка б замінила "зовнішні" (каталістичні) характеристики власності на "внутрішні" (духовно -"персональні"). "Інтимність" повинна захистити людину від тоталітаризму, а водночас не дати абсолютно замкнутися "в собі", відгородитися від інших людей. Вона формує людей у новий тип спільності, відмінний від формально-юридичної, раціонально-механічної системи держави, права тощо. Тому лідер франц. П. Муньє закликав до антикапіталістичної "персоналістської общинної революції", яка мала стати одночасно духовною і економічною революцією, спрямованою на розквіт особистості в безконфліктному суспільстві.

І. В. Бичко