Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

МАН (MAN) ПОЛЬ ДЕ

(1919-1983) - амер. філософ і літературознавець, представник постструктуралізму. Засновник та один із найвпливовіших діячів Бєльської школи деконструкції. Освіту отримав у Брюссельському вільному ун-ті, доктор філософії Гарвардського ун-ту (1960); викладав в ун-ті Джона Гопкінса, а також у Цюріхському, Корнельському, Єльському ун-тах. Філософсько-літературні погляди сформувались під впливом Ф. Ніцше та Ж. Дерріда. Зазнав впливу з боку Батая, Бланшо, Гайдеґґера, Сартра, Башляра.

Дослідження М. сконцентровані навколо теорії літератури - міждисциплінарної галузі, в якій переплітаються лінгвістика, література та філософія. Він вважає, що деконструкція "має на меті виявити низку прихованих артикуляцій всередині монадичної цілісності".

Предмет його досліджень — риторика літературної критики. Ідея інтенційної риторики, розроблена в контексті теорії деконструкції, формується як реакція на риторичну спрямованість пізнього структуралізму, а також у зв'язку з переоцінкою принципів поезії романтизму. За М., романтична апологія символу, що, як правило, ототожнюється з ідеалістичним монізмом, приховує в собі помилку змішання символу та алегорії, якої припускаються і поети, і їхні критики. Саме алегорія, троп, третируваний романтиками, створює цілісність романтичного твору. Однак іронія романтиків підриває основу цілісності, в результаті чого вони віддають перевагу символу, а це є не що інше як спотворення прийому. Риторика в романтичній традиції втрачає нормативний або описовий характер.

Сучасна риторика, за М., - це водночас вчення про переконання та про тропи, розвінчання прийомів переконання. Центральним пунктом розробленої М. версії деконструкції є опис риторики як самоіронії, що міститься в ранніх творах Ніцше. Літературна критика також діє на риторичному рівні мови. Тому сучасна літературна критика зайнята переоцінкою письма, а не пов'язуванням його з його особливою спрямованістю. Ось чому критика знаходиться в кризі, а тлумачення літератури, які співставляють її із зовнішніми явищами, породжені прагненням уникнути кризи. В основі критики лежить переказ, який потребує майстерного читання й ґрунтується на принципі пропуску: усе незрозуміле пропускається. Взаємодія пропусків, які робить автор, критик і читач, протистоїть бажаному (оцінці) заради дійсного - тексту, який "збувається, саморуйнуючись".

Осн. твори: "Сліпота та осяяння" (1983), "Алегорії читання" (1979), "Риторика Романтизму" (1984), "Естетика ідеології" (1987).

О. П. Варениця

МАНГАЙМ КАРЛ

МАРІТЕН ЖАК

(1882-1973) - франц. філософ-неотоміст ("паліотоміст"). Прийнявши католицтво, звернувся до філософської спадщини Томи Аквінського. На М. вплинули також Декарт та Берґсон. У 1940-45 жив у США, співробітничав з Ін-том середньовічних досліджень у Торонто (Канада), проф. Принстонського і Колумбійського ун-тів, посол Франції у Ватикані (1945-48), проф. Католицького ін-ту (Париж) та ін. Осн. праці: "Від Берґсона до Томи Аквінського" (1927), "Мрія Декарта" (1932), "Інтегральний гуманізм" (1936), "Сфера розуму" (1951), "Креативна інтуїція в мистецтві та поезії" (1953).

М. критично ставився до філософії Нового часу за руйнування ціннісного фундаменту середніх віків (Лютер, Декарт, Руссо, нім. класична філософія). Вважав за можливе творчо асимілювати до контексту томістської традиції деякі положення Берґсона, Фройда, екзистенціалізму (екзистенціалізація томістського вчення про буття). У теорії пізнання посідав позиції поміркованого реалізму, вчив про гармонію розуму і віри, був прихильником ідеї інтелектуальної інтуїції. Пропагував ідею "інтегрального гуманізму" (на базі єднання "града земного" і "града Божого" - церковної спільноти). Був прихильником персоналістської демократії" (християнізації всіх галузей духовної культури і екуменічного зближення всіх релігій).

Метою власної філософії вважав актуалізацію вчення Томи Аквінського. За М. речі є виявленнями Бога, проявами його волі.

Надоб'єктивне об'єктивується суб'єктом у процесі пізнання. Людина фактично створює світ, починаючи сприймати його. Сприйняття суб'єктом об'єктивованого ним же світу доповнюється елементами розумового осягнення дійсної проявленості. М. констатує перевагу теоретично-розумового пізнання над науковим, що не може осягнути предмети пізнання в їх безпосередній даності.

За рахунок морального та поетичного досвіду (особливий осередок відкритості буттю) людина долучається до буття, яке постає як благо та краса. Практична моральна дія є нередукованим виявленням свободи. Універсальні норми мають складати єдність з індивідуальними актами виявлення людської волі, заперечення ж універсальних законів призвело б до заперечення свободи. Незалежний світ людини створюється її творчою активністю (таким чином відбувається виявлення людської сутності та буття людини), що може уособлювати через продукт творчості дещо стале, вічне, те що відрізняється від того, чим воно є за своєю формою і матеріальним виявленням.

М. займав активну позицію в мистецтві, відстоював власні політичні принципи, що були спрямовані на боротьбу за вихід із кризи західної цивілізації. Стверджував гуманістичні цінності свободи, розуму, віри. Надавав більшої цінності особистісному буттю та його інтересам по відношенню до всіх можливих суспільних утворень.

І. В. Бичко, М. С. Кириченко

МАРКС КАРЛ

МАРКСИЗМ-ЛЕНІНІЗМ

МАРКУЗЕ ГЕРБЕРТ

МАРСЕЛЬ (MARCEL) ГАБРІЕЛЬ ОНОРЕ