Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Науковий авторитет Л. зростає після впровадження ним структурно-лінгвістичного методу дослідження. Новизна лаканівського підходу полягає не в методі (останній був відомий і активно розроблявся в лінгвістиці та культурології — зокрема, в Празькій, Копенгагенській, Американській лінгвістичних школах, в етнології К.Леві-Стросса, в історії культури М. Фуко та ін.), а у сфері, де метод було застосовано — психоаналітичній терапії.

Головним завданням Л. визначав "повернення до Фройда" -це його відомий творчий девіз. Вважав себе майже єдиним "істинним" послідовником австр. психоаналітика, "тим, хто прочитав Фройда" і вірно його зрозумів. Але вже своїм методом Л. вийшов за рамки класичного фройдизму. Поштовхом для досліджень стала роль мови при формуванні загальної картини несвідомого, як її визначав Фройд у своїй концепції психоаналізу. Всі людські думки і бажання є визначально "вжитими" в завжди наперед даний символічний порядок, головним виразником (репрезентантом) якого є мова. Тому на рівні свідомості ми ніколи не дізнаємося про зміст свого первинного, домовленнєвого несвідомого. Л. виходить з того, що несвідоме структуроване як мова і тому його можна дослідити, раціонально витлумачити, застосувавши певний метод, а саме — структурно-лінгвістичний . У "раннього" Фройда Л. запозичив тріаду несвідоме-передсвідоме-свідомість, але переосмислив її і запропонував власну: реальне-уявлюване-символічне. Л. звертався також і до пізніх праць Фройда, (фройдівська концепція "слабкості" Я, "захисту" Я від зовнішньої реальності).

Л. тлумачить "несвідоме" як структурно впорядковану пульсацію. Завдання структурного психоаналізу - розкрити несвідоме, приховане і потаємне мовлення. Для цього необхідний аналітик, дискурс суб'єкта завжди ґрунтується на дискурсі з іншим. Людське мовлення, за Л., утворює комунікацію, в якій відправнику повертається його власне повідомлення в зміненій формі.

Поняття реального (як найбільш потаємної частини психіки, яку, за Л., неможливо зафіксувати і виразити словесно), уявного (як обов'язкової онтогенетичної стадії становлення самосвідомості людини) і символічного (функціонально поставленого на місце фройдівського Зверх-Я), а також нове тлумачення "лібідо" були представлені Л. у концепції "Стадії дзеркала", вперше оприлюдненої на конгресі в Марієнбаді (в і936). Концепція, в остаточному варіанті викладена в 1949, містить основні положення про важливість дзеркальних образів для формування Я, яким воно розглядається в психоаналізі.

У 50-60-тірр. головною проблемою його творчості стає роль мови і символу в структурі несвідомого. У розробці концепції мови Л. спирається на загальні положення лінгвістики - Ф. де Соссюра, Н.Хомського. Найважливіші тези, пов'язані із "структурним психоаналізом", викладені в працях "Функції] і поле мовлення і мови в психоаналізі" і "Тексти". Л. спробував "перевернути" картезіанське "cogito". Вважав, що не людина створює реєстр сигніфікатів, а навпаки, вона сама створюється ними; людина децентрована відносно світу, цей момент робить її незахищеною, відкритою перед мовленнєвою сіткою, що окутує світ, сплетіння сигніфікатів визначає людське життя.

І. П. Дедяєва

ЛАКАТОС (LAKATOSH) ІМРЕ

(1922-1974) - брит. філософ та історик науки угорського походження. У ранніх працях розпочав побудову оригінального варіанту логіки здогадів і спростувань як реконструкцію проблеми росту знання. Предметом його аналізу стала математика XVII-XVIII ст. Пізніше він прийшов до обґрунтування ідеї конкуренції науково-дослідних програм, яка є засадничою, на його думку, щодо розвитку науки. Особливе значення в роз'ясненні своєї концепції Л. надавав вивченню історії науки.

Наукова програма, за Л., — основна одиниця розвитку наукового знання. Розвиток науки являє собою зміну дослідницьких програм, які розглядаються як сукупність і послідовність теорій, пов'язаних основоположеннями, що постійно розвиваються, спільністю основних ідей та принципів. Вихідна теорія породжує низку наступних. Кожна з наступних розвивається на основі долучання додаткової гіпотези до попередньої. Демаркація між "зрілою наукою" і "незрілою наукою" проводиться Л. за декількома підставами. Зріла наука відрізняється тим, що: 1) передбачає та пояснює раніше невідомі факти; 2) передбачає нові допоміжні теорії; 3) має евристичну силу; 4) має у своєму розпорядженні теоретичну автономію.

Структура дослідницької програми містить у собі тверде ядро, фундаментальні припущення, правила "позитивної" евристики (приписують, якими шляхами проводити подальші дослідження) і правила "негативної" евристики (говорять про заборони, про те, яких шляхів варто уникати). Фундаментальні припущення носять специфічний характер і приймаються за умовно незаперечні Тверде ядро - це сукупність конкретно-наукових та онтологічних припущень, які зберігаються без зміни у всіх теоріях наукової програми. Оскільки правила "негативної" евристики забороняють переосмислювати тверде ядро дослідницької програми навіть у випадку зіткнення її з контрприкладами чи аномаліями, та дослідницька програма має своєрідний догматизм. Ця догматична вірність один раз прийнятої теорії має своє позитивне значення. Без неї учені відмовлялися б від теорії раніше, ніж зрозуміли її потенціал, силу і значення. Тим самим вона сприяє більш повному розумінню сили і переваг тієї чи іншої теорії.

Правила "позитивної" евристики показують, як видозмінити спростовувані варіанти, як модифікувати гіпотези "запобіжного поясу", які нові моделі необхідно розробити для розширення сфери застосування програми. Позитивною евристикою визначається програма, до якої входить система більш складних моделей реальності; увага ученого зосереджена на конструюванні моделей, які відповідають тим інструкціям, що викладені в позитивній частині його програми. Позитивна евристика відіграє пріоритетну роль у розвитку дослідницької програми.

У розвитку дослідницьких програм, за Л., виокремлюються дві стадії: прогресивна й регресивна. На прогресивній особливу роль відіграє позитивна евристика. Саме вона стимулює утворення допоміжних гіпотез, що розширюють сферу застосування програми, а також її емпіричний та теоретичний зміст. При досягненні "пункту насичення" розвиток дослідницьких програм різко сповільнюється. Парадокси, несумісні факти, суперечності починають "сипатись" на дану дослідницьку програму. Це симптоми початку стадії її виродження. Науково-дослідницька програма регресує, якщо теоретичні пояснення відстають від росту емпіричних фактів. Теорії, що вироджуються, спрямовані переважно на самовиправдання. Коли з'являється супротивна дослідницька програма, котра спроможна пояснити емпіричний успіх своєї попередниці та перевершує її за своїм евристичним потенціалом і здатністю передбачати нові, невідомі раніше факти, то можна говорити про відмову від попередньої дослідницької програми. Наукові революції саме й передбачають витіснення прогресивними дослідницькими програмами своїх попередниць, котрі вичерпали внутрішні резерви розвитку.

Л. відкидає ідею вирішального експерименту і висуває вимогу безупинного росту, яка виражає ідею констиуальності в розвитку наукового знання. Водночас, для Л. не властива догматизація будь-якої дослідницької програми, стверджуючи, що реальна історія науки багатша від будь-яких можливих реконструкцій.

В. А. Бугров, О. В. Руденко

ЛЕВІНАС ЕММАНУЕЛЬ

(1906-1995) - франц. філософ, нар. у Ковно (Литва), навчався в гімназії в Харкові, з 1923 у Франції, навчання у Страсбурзькому ун-ті, в 1928-29 - стажування у Фрайбурзькому ун-ті (у Гуссерля та Гайдеґґера), проф. ун-ту в Пуат'є (з 1964), в ун-ті Париж-Нантер (з 1967), у Сорбонні (з 1973). Великий вплив Гуссерля в праці "Теорія інтуїції у феноменології Гуссерля " (1930), але вплив цей сприйнято творчо: інтенційність у Л. не просто "спрямованість свідомості на ...", її відкритість до чогось, — для Л. це - "відкритість іншому". Така інтенційність не редукується - вона просто фіксує інакшість світу і готовність людини відповісти на його поклик. Зустріч людини з іншим - можливість діалогу з нескінченністю. У праці "Час й інше" (1948) Л. говорить про екзистенційну самотність людини, проте вона розкривається через буття. Існуюче (а це я усвідомлюю його існуючим) вже включене в мій світ. Усяке суще, що сприймається мною, стає чимось тотожним суб'єкта, - звідси й самотність останнього. Тому завданням філософії є підірвати цю тотожність суб'єкта і буття.

Л. прагне інакше осмислити глибинну структуру людської суб'єктивності, відкривши в ній відпочаткову трансцендентність - відкритість іншому, що розкривається в часі, еросі, стосунках батьків та дітей і т. ін. У працях "Тотальність і нескінченність" (1961), "Інше, ніж буття, або за межами сущого" (1974) Л. критикує філософський тоталітаризм (ідея цілісного огортання реальності через цілісність знання), а такою є філософія не лише в Геґеля, а й у Гуссерля; але ж її претензії не мають ґрунту, адже соціальність формується не внаслідок відпочаткової спільності мене й іншого, - я й інший принципово не підвладні синтезу. Не синтезуються й екзистенційні межі людини - народження й смерть. Останні є світове інше. Інше відкривається як особа іншого (адже особа іншого взагалі не є чиясь конкретна осібність). Відношення свідомості до іншого, відкритість перед осібністю іншого відкриває нам нескінченне, але не дає нам знання про нього. Відкритість нескінченного виявляється не на теоретичному рівні, а на рівні бажання. Нескінченність знаходить у суб'єкті свого "свідка" -людина свідчить про нескінченність, але не володіє нею.

Л. критикує онтологізм за допомогою онтологічної ж аргументації. Він утверджує етику в статусі "першої філософії". Домінування етичного у філософії Л. здійснюється шляхом подолання власне онтологічної точки зору, шляхом обмеження засад буттєвості як такої. Перевершення порядку буття, за Я., є необхідною умовою етичного ставлення до Іншого.

І. В. Бичко, О. П. Варениця

ЛЕВІ-СТРОСС (LÉVI-STRAUSS) КЛОД