Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Засновник сучасної Л. с - нім. учений Ґоттлоб Фреґе, який сформулював розходження між денотатом (значенням) знаку (тобто тим класом предметів чи понять, який він позначає), і його змістом, тобто тим, як знак представлений у мові.

Одним із найвідоміших послідовників Фреґе був Бертран Рассел. Як і Фреґе, Рассел намагався побудувати несуперечливу теорію математики. Він сформулював так звану теорію типів для розв'язання математичних парадоксів на кшталт відомого парадоксу брехуна. Теорію типів Рассела критикував у "Логіко-філософському трактаті" Вітґенштайн. Ще однією проблемою Л. с, яку намагався вирішити Рассел, була проблема порожніх вигаданих імен, таких, наприклад, як Пегас. Він вирішував її за допомогою так званої теорії дескрипцій (описів).

До основних проблем семантики відноситься проблема неповної синонімії слів і виразів, що мають один денотат, але різні змісти. Наприклад, "Ранкова зірка" і "Вечірня зірка". Цю проблему вирішувала семантика можливих світів як різновид Л. с.

В. А. Бугров, О. В. Руденко

ЛОГІЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ

ЛОГОЦЕНТРИЗМ

Термін, котрий широко використовується у філософії постмодернізмі. Представляє орієнтацію на примат мови над писемністю, котрий вважається наслідком так званої "метафізики присутності", тобто систем, в основі яких знаходяться міфологеми сакрального центру (Бог, Людина, Природа, Сенс життя тощо). Ці міфологеми відволікають увагу від проблематики письма, від взаємозв'язку означального з означаючим. Ж. Дерріда дає наступне визначення: "Логоцентризм - європейське, західне мисленнєве утворення, пов'язане з філософією, метафізикою, наукою, мовою та залежне від логосу. Це не лише спосіб поміщення логосу та його перекладів (розуму, дискурсу та ін.) у центрі всього, але й спосіб визначення самого логосу як центруючої, збиральної сили" (Жак Дерридав Москве.-М., 1993.-С. 171).

С. В. Куцепал

ЛУКАСЄВИЧ (LUKASIEWICZ) ЯН

ЛУКАЧ ДЬЄРДЬ

(1885-1971) - угорський філософ, літературознавець, громадський діяч. Захистив дисертацію "Форма драми" (1909), співпрацював і спілкувався з філософською і літературною інтелігенцією Австро-Угорщини і Німеччини (Е.Ласк, Г.Ріккерт, В. Віндельбанд та ін.), готує дисертацію з творчості Достоєвського, в 1916-17 живе і працює у Гайдельберзі і Будапешті. У 1918 вступає до Угорської компартії, співробітник в уряді радянської Угорщини (1918-19). З 1920 - емігрант в радянській Росії. Пише статті "До питання про парламентаризм" та "Історія і класова свідомість" (1923), що викликають критику Леніна і Бухаріна, згодом праці "Ленін. Дослідження взаємозв'язку ідей" (1924) та ін. Зазнає критики за "правий ухил". У 1931-33 у Москві в Ін-ті марксизму-ленінізму знайомиться з текстом "Економічно-філософських рукописів" Маркса. У 1933-38 працює в Ін-ті філософії АН СРСР і в журналі "Иностранная литература" (1933-45). У 1938 завершує працю "Молодий Геґель" (опубліковано в 1948). У 1944 повертається до Угорщини (член Президії Угорської АН, проф. естетики і філософії культури в Будапештському ун-ті). У 1949 зазнає нової критики за "праве ухильництво". Публікуються праці "Екзистенціалізм чи марксизм" (1951) і "Руйнація розуму" (1954). Після XX з'їзду КПРС відкрито виступає з критикою сталінізму. У 1956 - міністр народної освіти в демократичному уряді І. Надя, після поразки демократичної революції Л. висилають до Румунії (в 1957 повертається до Угорщини). В останні роки життя працює над текстом "Онтології суспільного буття", в 1968 пише політичний заповіт "Демократизації! сьогодні і завтра", опублікований посмертно (1985). Найбільш знана праця Л. - "Історія і класова свідомість", що неодноразово піддавалася критиці з позицій радянського марксизму-ленінізму, розробляла дві групи проблем - проблему відчуження, самостійно сформульовану Л. (за 10 років до знайомства з Марксовими поглядами на цю проблему) і проблему тотальності. Боротьба пролетаріату за свідомість була боротьбою за "самопізнання" буржуазним суспільством проблематичності свого власного існування. Тому боротьба пролетаріату є боротьбою не тільки за владу, але й за подолання буржуазної ідеології і замиту її пролетарською свідомістю. Розвиток товарного виробництва в капіталістичному суспільстві перетворює уречевлення на універсальний феномен. Уречевлення деформує увесь життєвий світ капіталістичного суспільства і тим самим підводить до усвідомлення необхідності іншого шляху організації і розвитку суспільного організму. Адже свідомість робітника є по суті самосвідомістю товару і тому є самовикриттям суспільства, що ґрунтується на виробництві й обміні товарів, капіталістичного суспільства.

І. В. Бичко

ЛУМАН НІКОЛАС

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ШКОЛА

Напрям аналітичної філософії, утворений групою логіків, філософів і математиків, що працювали у Варшаві та Львові в кін. XIX — 1 -й пол. XX ст. Засновник школи — К. Твардовський. Днем її започаткування вважається 15 жовтня 1895, коли Твардовський очолив кафедру філософії у Львівському ун-ті (в цей день ним була прочитана перша вступна лекція з філософії). Розквіту і міжнародного визнання школа досягла в 30-і pp. XX ст. Осн. представники: Я. Лукасєвич, Ст. Лесьневський, Г. Котарбіньський, Я. Котарбіньська (Д. Штайнберг), К. Айдукевич, А. Тарський, Т. Чежовський, 3. Завірський, В. Вітвицький, В. Татаркевич, Ст. і М. Оссовські, Е. Собоциньский, X. Мельберг, А. Мостовський, Ю. Бохенський, Ст. Яськовський та ін. Вона об'єднувала також психологів, мистецтвознавців та істориків науки.

Для школи було характерне прагнення надати філософським міркуванням ясності, доказовості й логічної строгості. її представники поділяли переконання щодо принципової спорідненості філософського і наукового способів мислення. Термін "філософія науки" не використовувався, замість нього говорили про "методологію науки"; розрізняли методологію і метанауку (К. Айдукевич), "науку про науку" (Т. Котарбіньський). Метанаука, за Айдукевичем, використовує синтаксичні й семантичні поняття, розглядає науку як формалізовану дедуктивну систему. Методологією називається розгляд науки з одночасним виділенням особистості дослідника та його відношень до тверджень; вона виявляє прагматичні поняття і ґрунтується на актуальних та історичних свідченнях, що стосуються науки. Котарбіньський надавав методології іншого змісту: він ототожнював її зі створеною ним праксеологією (загальною теорією успішної діяльності). На його думку, місцем зустрічі всіх наук про науку є епістемологія, або загальна теорія знання, доповнена прикметником "прагматична". Однак, епістемологія є прагматичною лише остільки, оскільки підсумовує міркування, призначені полегшити соціальне існування науки.

Загальне прагнення до емпіричного обґрунтування наукового знання споріднювало Л.-В. ш. із логічним емпіризмом. Однак, її основні представники (Айдукевич, Котарбіньський та ін.) не визнавали "догматичного емпіризму" і розглядали теоретичні компоненти наукових теорій як їх необхідні частини. З. Завірський на 3-му польськ. філософському з'їзді (1936) заявив, що, всупереч логічним емпіристам, наукова метафізика можлива. До нього приєдналися Т. Котарбіньський і А. Тарський, на думку якого немає істотної різниці між Віденським колом і тими, хто визнає науковий характер метафізичних висловлювань за умови, що їх вдається підтвердити емпірично.

Л.-В. ш. зробила значний внесок у філософію мови, логічну семантику і семіотику, в розробку систем некласичної логіки, теорію множин. Представникам школи належать цінні металогічні, математичні й методологічні дослідження (теорія індукції, будова і функції наукової теорії, розробка аксіоматичного методу, теорія ймовірностей, принципи побудови ієрархії формалізованих мов, доведення найважливіших теорем про повноту і можливість розв'язання для ряду числень), низка фундаментальних робіт з психології, соціології, наукознавства, історії філософії, етики, естетики.

Філософські погляди представників школи не були однорідними. Для більшості з них характерна орієнтація на логіко-аналітичні методи, скептицизм стосовно традиційної (доаналітичної) філософії, ідея "демаркаціонізму" (очищення мови науки і філософії від "псевдопонять" і пов'язаних з ними "псевдопроблем" світоглядного плану). Школу об'єднував спосіб, метод філософствування і загальна наукова мова.

Значну роль у загальній структурі філософських поглядів Л.-В. ш. відігравали ідеї номіналізму (Т. Котарбіньський, Ст. Лесьневський, 3. Завирський, С. Балей та ін.), феноменологічна теорія пізнання (Л. Блауштейн), неотомістська концепція істини (Я. Сала-муха, Ф. Климке), ідеї методологічного конвенціоналізму (Айдукевич).