Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

КРОЧЕ БЕНЕДЕТТО

КУАЙН (QUINE) ВІЛАРД ВАН ОРМАН

(1908-2000) - один із засновників філософії "прагматичного аналізу", яка розвинулась у 50-60-хрр. XX ст. як напрямок аналітичної філософії. Працював у багатьох ун-тах світу. Досконало володів багатьма мовами. Брав участь у роботі Віденського кола, в 1932 у Празі познайомився з Р. Карнапом, якому присвятив книгу "Слово та об'єкт" (1960). Впродовж 27 років Куайн працював у журналі "Erkenntnis", заснованому Карнапом та Райхенбахом. Своє життя та наукову діяльність описав на 500 сторінках автобіографії: "Час мого життя: автобіографія" (1985).

У 1932 К. під керівництвом А.Вайтхеда захистив докторську дисертацію на тему: "Логіка обставини: узагальнення принципів математики". З 1934 він працював над темою про роль логіки в обґрунтуванні математики, яку започаткував його вчитель. Про це свідчать праці "Система логістики" (1934), "Математична логіка" (1940), "Елементарна логіка" (1941) та "Методи логіки" (1955).

Заперечуючи догму про розмежування на аналітичне та синтетичне знання, відому ще з часів Канта, К. визначив домінантність проблем значення та істини в аналітичній філософії другої половини XX ст. У статтях "Дві догми емпіризму" (1951) та "Карнап і логічна істина" (1960) К. не погоджувався з переконанням у фундаментальній розбіжності між істинами аналітичними та істинами синтетичними. Його не влаштовувало утворення аналітичних речень, яке ґрунтується на синонімії. Так, речення "Жодна неодружена людина не є одруженою" є аналітичним. Його істинність залежить лише від його логічної форми. Але речення "Жоден холостяк не є одруженим" К. ставить під сумнів. Термін "холостяк" вважається синонімом терміну "неодружена людина". Та чи можна ставити між ними знак рівності?

Радикальний редукціонізм - це переконання, що кожне осмислене твердження еквівалентне деякій логічній конструкції з термінів, що посилаються на безпосередній досвід. Дотримуючись цієї точки зору, емпіристи вважали, що будь-яке синтетичне судження асоційоване лише в одну сферу чуттєвих даних і будь-яку пропозицію можна взяти окремо від інших, та, перевіривши її, підтвердити або спростувати. На думку К., перевірці має підлягати тільки "поле науки" в цілому (звідси холізм К.). Чи не означає це те, що аналітичні речення можуть ставати синтетичними?

К. займався розробкою онтологічної проблематики та проблемами перекладу. У розділах книги "Слово і об'єкт" К. ілюструє своє міркування про те, що значення слів та виразів залежить від їхнього мовного вживання. Переклад із мов племен можна зробити лише за допомогою спостережень, які є однаково доступними для дослідника і для носія мови. Як тільки з'являється в полі зору кролик, носій мови одного з племен виголошує сукупність звуків "гавагай". З деякою обережністю можна порівнювати цю сукупність звуків "гавагай" з висловом "там кролик". Але, носій мови, коли бачить кролика, може мислити собі також сукупність зібраних воєдино частинок кролика, чи взагалі платонівську "кроликовість". Досліднику не залишається нічого іншого, як шукати різницю між одниною і множиною, вдаватися до граматичних тонкощів та допомоги остенсії (вказування).

Отже, мовний опис кількості та ідентичності тісно пов'язаний з пошуком вдалих мовних конструкцій. Міркування дослідника приречені залишатись тільки гіпотезами. Мова виступає як сукупність зафіксованих спостережень, проте формується вона не лише за їх допомогою. За К., ми приходимо до висновку про свою схожість як людини з носієм мови, проектуємо свої концептуальні схеми на поведінку носія мови. Концептуальна схема узагальнює конвенції і контекст. Для того, щоб визначити значення речення, необхідно показати загальні правила його вживання. Поняття істини не фіксує ніяких семантичних характеристик. Вираз має значення, що залежить не від вказування на об'єкт, але від конвенцій і контексту вживання виразу. Речення про один предмет пов'язані з іншими реченнями — про інший предмет, чуттєвий досвід, про закони природи. Так, за К., зображується сітка раціонального досвіду. Він пропонує, аби не термін і не твердження розглядалися як базова одиниця, відповідальна перед чуттєвим досвідом, а ціле науки. Може статись і так, як стверджує філософ, що логічні чи математичні аксіоми будуть переглянуті.

Філософія, за К, представлена пошуком концепції упорядкування реальності речей, вона мусить певною мірою "починати" і тому є нестійкою. Ця нестійкість підкреслюється К коли він у своєму головному творі використовує як епіграф реченні Отто Нейрата: "Ми подібні мореплавцям, які змушені свій корабель перебудовувати у відкритому морі, не маючи змоги поставити його в док, щоб заново зібрати з найкращих частин".

О. А. Зубчик

КУН (KUHN) ТОМАС СЕМЮЕЛ

(1922-1996) - амер. історик і філософ науки. Народився в Цинциннаті (шт. Огайо). Вивчав теоретичну фізику в Гарвардському ун-ті, де в 1949 захистив докторську дисертацію. Викладав з 1949 у Гарварді, з 1957 - у Принстоні. З 1968 по 1979 - проф. Принстонського ун-ту, аз 1979 до виходу на пенсію в 1991 - проф. Массачусетського технологічного ін-ту. Був членом

Національної АН, Американського філософського тов-ва, Американської академії наук і мистецтв. Помер у Кембриджі (шт. Масачусетс).

Популярність К. принесла друга з написаних ним книг -"Структура наукових революцій". її ідеї зародилися в період викладання в Гарварді, коли автор досліджував теоретичні джерела механіки XVII ст. К. встановив, що фізика Арістотеля зовсім не була підготовчою фазою для фізики Галілея і Ньютона. Якщо механіка XVII ст. розуміє рух винятково в термінах маси і сили, то в арістотелівській традиції рух розглядається як якісна зміна стану об'єкта, що рухається. Аналізуючи революції в науці, К. показує, що історія науки не була лінійним процесом нагромадження знань, скоріше це чергування періодів "нормальної науки" і "революційної науки", що її заперечує. Так, Арістотелева фізика функціонувала як "парадигма" нормальної науки від класичної античності до пізнього Середньовіччя. Протягом усього цього періоду вона задавана поняттєвий інструментарій та основний напрям наукового пошуку. Фізичні й математичні відкриття XVI і XVІІ ст., пов'язані з іменами Коперника, Галілея, Декарта і Ньютона, створили ситуацію наукової революції, у ході якої прихильники старої парадигми зіштовхнулися з прихильниками "нової науки". Період нормальної науки знову наступив лише наприкінці XVII ст., коли ньютонівська фізика знайшла широке визнання серед учених та утвердилася як парадигма наукового дослідження.

Хоча критики роботи К. спочатку зосередили увагу на концепції парадигми, найбільші дискусії викликала інша його теза - про несумірність наукових теорій. Прихильники Карнапа і логічного позитивізму розглядали науку як процес висування і критичної перевірки (верифікації) тверджень; послідовники Поппера вважали ключовою процедурою не верифікацію, а фальсифікацію (спростування) наукових гіпотез. Але і ті й інші виходили з погляду на науку як на процес акумуляції знання: Арістотелева і середньовічна фізика розглядалися як часткове розуміння реальності, доповнене згодом новою наукою. К. же наполягав на тому, що вчення Арістотеля і Ньютона являють собою дві несумісні системи знання.

В. А. Бугров

ЛАВДЖОЙ (LOVEJOY) АРТУР ОНКЕН

ЛАКАН (LACAN) ЖАК

(1901-1981) - франц. дослідник, засновник структурного або лінгвістичного психоаналізу. Зазнав впливу екзистенціалізму та феноменологічної практики. Постійний член дискусійних психологічних і психоаналітичних тов-в, керівник фройдистської школи в Парижі (з 1964). З сер. 30-х pp. Л. присвячує себе педагогічній діяльності; відомий своєю афористичною манерою викладу матеріалу. Осн. твори: "Про параноїчний психоз та його відношення до особистості" (1932), "Функція і поле мовлення та мови в психоаналізі" (1953), "Тексти" (1966).

Свою кар'єру почав як практикуючий лікар. У 30-ті pp. вивчає філософію, естетику, мистецтво. Перше велике завдання, яке ставить перед собою, — синтез медичного і гуманітарного знання, що знаходить втілення в докторській дисертації "Про параноїчний психоз і його відношення до особистості".