Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

ІНТЕНЦІЙНІСТЬ

ІНТЕРІОРНІСТЬ

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

(від лат. interpretatio — роз'яснення, тлумачення) — витлумачення текстів, спрямоване на розуміння їхнього сенсу, а також (у математичній логіці, логічній семантиці, філософії науки) - встановлення значень виразів формальної мови. Початкові спроби створити теорію І. пов'язані зі становленням герменевтики як загального вчення про мистецтво розуміння (Шляйєрмахер, Дільтей). Крім герменевтичного різновиду І., існує ще позитивістський її різновид, відмінність між якими виникає в 60-і pp., - йдеться про екзистенційно-герменевтичний та структурно-семіотичний підходи.

І. В. Бичко

ІНТЕРСУБ'ЄКТИВНІСТЬ

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ

ІНТРАІСТОРІЯ

ІППОЛІТ ЖАН

ІРОНІЯ

(від грец. - прикидання, удаваність) - певного роду риторичний прийом, завдяки якому висловлення набуває прихованого змісту, відмінного (нерідко — протилежного) від буквального, проте формулювання останнього завжди натякає на істинність саме прихованого змісту. І. має і суто філософське значення - специфічного заперечення, що виявляє розходження наміру і результату, задуму і об'єктивного сенсу в парадоксах пізнавальної і практичної діяльності Історично першою формою філософської І. була "Іронія Сократа". Сократ твердив, що марно шукати істину в зовнішньому світі - вона належить людині ("Пізнай самого себе"). Але істина ця хаотично "перемішана" з хибними уявленнями і "виділити" її з того хаосу думок можна лише за допомогою серії питань, що ставляться в певному порядку (який збігається з "порядком" самого Космосу). Прикидаючись невігласом ("Я знаю лише те, що я нічого не знаю"), Сократ ставив співрозмовникам нібито запитання, які спрямовували хід думок до істинного висновку. І. Сократа є специфічною, античною формою діалектичного методу. Специфіка цієї форми визначалася уявленням про цілісність, нерозчленованість природної і духовної реальності античного світо-порядку (реально-ідеального Космосу), їхню принципову нерозрізнимість. Тому антична діалектика спрямовується на виявлення суперечностей з метою їхньої елімінації, а не синтезу. Саме тому ця діалектика знаходить своє завершення в Арістотелевій системі формальної логіки (у середньовічних університетах курс формальної логіки називався "діалектикою"). Не можна погодитися з твердженням про "суб'єктивізм" Сократової позиції (оскільки вона, мовляв, тлумачить діалектику лише як метод пізнання) - адже античний "об'єкт" (реально-ідеальний Космос) у своїй структурі визначається людиною ("суб'єктивно") відповідно до Протагорової тези - "людина є мірою всіх речей". Лише філософів неоплатонізму (і, зокрема, її християнської форми - "ареопагітизму"), яка виходить з принципової нетотожності (навіть несумірності) духовного і природного (тваринного) світу, виявляє нову форму І. (і, відповідно, діалектики), оскільки тут йдеться про несумірність (по суті - трансцендентність) наміру (духовної реалії) і результату (створеної з ніщо природи) - божественного плану буття і його словесно-предметного "творіння", які (через "гріховний" вибір Адама і Єви) виявляються змістовно несумірними, вимагаючи "додаткових" актів ("спасительний подвиг" Христа, апокаліптичні події тощо). Саме з цим (через кордоцентрично-барокову лінію від Екхарта до пієтизму і янсенізму) пов'язане формування І. нім. романтизму, спричиненого особливостями філософії Фіхте. Оскільки результат діяльності "Я" - "не-Я" (об'єкт, дійсність) виявляється, внаслідок її обмежено-предметного характеру, біднішим за своє духовне джерело (за межами дійсності лишаються нереалізовані можливості), то відкривається широке поле для розмаїтого тлумачення цих можливостей, для творчої "гри" їх множиною. Критикуючи романтичну І. за довільний, "суб'єктивістський" характер "гри" можливостями, Геґель водночас допускає ситуації "І. історії" — розходження мети суб'єктів історичної дії (людей) з реальним результатом ходу історії. Така І., за Геґелем, стає можливою внаслідок об'єктивного характеру діалектичного розвитку абсолютного духу і суб'єктивного характеру історичних цілей, що їх ставлять при цьому люди. Саме це мав на увазі, говорячи про "І. історії", Енґельс, невиправдано приписуючи діалектику (цей винятково духовний феномен) природі. Насправді ж т. зв. "діалектика природи" є упредметненою в предметному матеріалі духовно-практичної діалектики людини, її відчуженням. Серед історичних різновидів І. особливе місце належить "екзистенційній" І. К'єркеґора, суть якої зводиться до здатності людського духу не просто оперувати ("грати") наявними можливостями в рамках даної парадигми (теоретичної, етичної, естетичної та інших систем) людської діяльності, а й виходячи за її межі (к'єркегоріанський "стрибок в абсурд"), творити принципово нові можливості духовного і практичного осягнення світу.

І. В. Бичко

ЙОНАС (JONAS) ГАНС

(1903-1993) - нім.-амер. філософ" представник комунікативної філософії. Спектр його філософської думки охоплює широке коло проблем від практичної філософії до метафізичної етики. Філософи, що справили вплив на Й. — Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер, Е. Шпрагнер, Е. Трьольч, Е. Мейєр, Р. Бультман. Осн. праці: "Між ніщо та вічністю. До вчення про Людину" (1963); "Принцип відповідальності: спроба побудови однієї етики для технологічної цивілізації" (1979); "Техніка, медицина та етика. До практики принципу відповідальності" (1985); "Філософське дослідження та метафізичне припущення" (1992).

Центральна теза моральної філософії Й. - це теза про необхідність приборкання зазіхань людини щодо володіння та управління навколишнім середовищем (природою), аби ці її надмірні прагнення не були спрямовані в зворотному напрямку - проти неї самої, проти людської природної сутності.

Й. вбачає загрозу в сучасній техніці. Ця загроза не тільки фізична. Підкорення природи поширюється й на природу людини. Крім того, не можна не констатувати ціннісного релятивізму сьогодення. Всі ці фактори свідчать про передбачувану загрозу як фізичного знищення людини так і про можливість втрати людиною своєї сутності Отже, "Етика відповідальності" має бути написана з причини передбаченої загрози - її планетарних масштабів і наслідків для людей. Мають бути відкриті нові етичні принципи, на основі яких можна буде побудувати нову етичну теорію. Й. пропонує як метод відкриття того, що треба зберегти в людині — "евристику страху" перед передбачуваним спотворенням людини. Нова етика має спиратися на принципи благоговіння перед фізичним виживанням та збереженням цілісності людської сутності, а також виходити з метафізики.

Протиставляючи спрямування власних досліджень сучасній позитивістській аналітичній філософії, Й. акцентує увагу на необхідності переорієнтації старих питань про відношення між буттям і належністю, причиною і метою, природою і цінністю - в бік від суб'єктивізму до об'єктивної мети збереження людського єства. І саме цей обов'язок досягнення подібної мети є вербалізацією та виявленням відповідальності.

М. С. Кириченко

КАМЮ (CAMUS) АЛЬБЕР

КАРНАП РУДОЛЬФ