Розділ «ЧАСТИНА VI. РОЗВИТОК СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Для розуміння основних ідей Д. потрібно враховувати особливості епохи його творчості - це так зване "інформаційне суспільство", коли духовно-інформаційний сектор займає домінуюче положення в структурі людської життєдіяльності. Наслідком цього є те, що в онтологічних побудовах кін. XX ст. спостерігається тенденція "елімінації суб'єктивності", точніше, елімінації підлягає індивідуальний людський суб'єкт, людина як "самість", "Я", особистість. Тому одним з основних понять у Д. виступає поняття "світ", котре позбавлене суб'єктно-об'єктного відношення, а представляє так званий світ культури - рухливу множину "текстів", в яких губиться та розчиняється свідомість окремого індивіда та його діяльність. Мислення, свідомість та пізнання в Д. представляють собою лише проекції віртуальної реальності, котрі дають можливість світу культури, що являє собою рухливу множину текстів, функціонувати в часі та просторі. Для того, щоб світ культури існував у часі та просторі, потрібний певний каркас, ще одна проекція віртуальної реальності, та конструкція, на якій він зможе утримуватись. У Д. роль такої конструкції виконує ризома. Це термін, запозичений з ботаніки, який означає кореневу систему рослини, позбавлену центрального (головного) відростку, в результаті чого сітка переплетеного коріння є субстанціонально рівнозначною.

Ще одне поняття, яке вводиться Д. у сферу філософського дискурсу - шизоаналіз. Мета шизоаналізу - дослідження трансцендентного несвідомого замість метафізичного; Д. намагається проаналізувати, в чому виявляється специфіка лібідозних поривань, як вони репрезентуються в політиці та економіці й таким чином довести, що бажання може бути детерміноване бажанням власної репресії, притаманним самому суб'єктові бажання. Взагалі поняття "бажання" виступає засадничою категорією шизоаналізу і замінює собою ідеологію, оскільки воно пронизує всі сфери людської життєдіяльності. Історія в розумінні Д. і Ґваттарі - це "стан функціонального порушення рівноваги", для якої характерні конфлікти, зміни, бунти, розколи та ш. Шизоаналіз знімає антагонізм буття та свідомості, суб'єкта і об'єкта, виробництва природного та виробництва бажання.

С. В. Куцепал

ДЕННЕТ (DENNETT) ДЕНІЕЛ

ДЕРРІДА ЖАК

(1930-2004) - франц. філософ, представник постмодерністського напрямку, деконструктивіст. Він зробив спробу розвинути і переглянути існуючі у філософській літературі принципи подолання традиційних цінностей та переосмислення встановлених стереотипів мислення. Осн. твори: "Голос та феномен" (1967), "Письмо та відмінність" (1967), "Про граматологію" (1967), "Розрізнення" (1972), "Межі філософії" (1972), "Позиції" (1972), "Поштова картка: Від Сократа до Фройда і далі"- (1980), "Про дух: Проблема Гайдеґґера" (1987), "Психея: Відкриття другого" (1987).

Головне завдання Д. — це "деконструкція" метафізики, тобто усталених філософських принципів, категорій та понять. Його мета -навіть не просто критика філософії, а "структуральний" перегляд основних її засад.

Одна з головних тем Д. - критика логоцентризму, котрий розуміється ним як орієнтація на примат усного слова над письмовим, що є наслідком метафізики "присутності", тобто систем, побудованих навколо міфологем сакрального центру (Бог, Природа, Людина, Сенс Життя тощо), які відволікають увагу від проблематики письма та гри означальних. Одним із засобів такої критики виступає граматологія, котру сам Д. характеризує так: "вона включає та обмежує науку; вона повинна дати нормам науки вільно та строго функцію вати у своєму повному власному письмі; вона маркує і водночас розхитує межу, яка окреслює поле класичної науковості" (Жак Деррида в Москве. - М., 1993.-С. 171.).

Центральне місце в концепції Д. належить поняттю "письмо") котре розглядається як процес, що неперервно розгортається, не знає ні початку, ні кінця, ні дискретних фаз та станів. Д. стверджує, що письмо існувало раніше мови, поза як кожний новий вислів пишеться на поверхні попередніх висловів, немає і ніколи не було - ні як вихідної точки, ні як теоретичного ідеалу — якогось початкового стану, який би уже не був написом, нанесеним на поверхні чогось пішого.

Намагаючись вирвати мову з полону метафізики та логоцентризму, Д. всебічно розглядає поняття "означальне", "означуване", "знак" як єдність цих двох складових. Породжувачем першого означуваного є душа, голос - породжувач перших символів. Рухи душі виражаються за допомогою мови, у цих випадках голос ближче за все до означуваного, всі письмові означувані в такому випадку є похідними, технічними. Письмо залишається залежним від логоцентризму, який є також і фоноцентризмом, від абсолютної близькості голосу та сенсу буття. Тому головною причиною метафізики є панування в західній культурі фонетичного письма. Традиційно у фонетичному письмі знак розуміється як дихотомія літери та звуку, фонетичних і нефонетичних складових. На противагу фонетичній з'являється алфавітна писемність, що існує в знаках знаків. Алфавітне письмо немовби репрезентує мовлення, але водночас і підпорядковане йому. Тому Д. намагається показати, що не існує фонетичного письма в чистому вигляді, що фонологія меншою мірою є наслідком використання алфавіту в якійсь конкретній культурі, ніж результатом певної репрезентації.

Доводячи примат письма над усним мовленням, Д. ставить на меті відмову від тлумачення трансцендентального як тієї категорії, що позначає межу між буттям та сущим. Для позначення відмінності між ними вводяться нові поняття - differance (розрізнення) та trace (відбиток, слід). Опозиції між природою та умовністю, символом і знаком мають сенс тільки в можливості відбитка (trace). Відбиток, в якому позначається ставлення до іншого, виявляє свою можливість на всьому "полі буття", яке метафізика визначила як "буття-присутність". Немає необґрунтованого відбитка, позаяк відбиток - це теперішнє мови.

Функції відбитка можна визначити як допоміжні, "відбиток" призначений для того, щоб доповнювати смисл того або іншого поняття, допомогти збагнути новий смисл, розширити царину сигніфікації, можливо, навіть змінити структуру тексту загалом. Без цієї категорії було б дуже складно пов'язувати знаки один з одним у процесі письма, відбиток - це речовинний знак чогось, що мало місце. У розумінні Д. це означає ніщо інше, як зняття проблеми першоначала, адже не існує абсолютного джерела смислу взагалі.

Відбиток є differance, який не залежить ні від якої чутливої поведінки, чутної чи видимої, фонетичної чи графічної. Д. постійно підкреслює, що розрізнення (differance) являє собою систематичне породження відмінностей. Воно чимось споріднене з Геґелевим зняттям протилежностей у процесі диференціації, в результаті цього й відбувається перетворення знаку, який позначає те чи інше явище, на його "відбиток". Природа знаку полягає не в сутності чи у відносній відмінності, а у відбиткові (trace). Саме співвідносячи difference з поняттям відбитку, Д. підкреслює, що differance не є ні субстанцією, ні вихідним абсолютом, який є засадовим стосовно всього сущого та існуючого. Відбиток, окреслений літерою "а", показує неадекватність феноменологічного та трансцендентального мовлення, в якому замикається вся філософія, ґрунтована на логоцентризмі та метафізиці присутності.

Д. проголошує пріоритет знаку над позначуваною ним річчю або явищем, стверджує, що сама можливість поняття "знак" у функції вказування на певний реальний предмет передбачає заміщення його знаком і залежить від часу "охоплення" свідомістю цього предмета або уявлення про нього. Те, що позначається знаком, ніколи в ньому не присутнє, значить, слово і смисл, слово та думка ніколи не можуть бути одним і тим самим. Теоретичним обґрунтуванням цього є своєрідна тріада: розрізнення - відбиток - археписьмо, що певним чином споріднене з Гайдеґґеровим "ніщо" і є умовою як мовлення, так і писемності.

С. В. Куцепал

ДЖЕЙМІСОН (JAMESON) ФРЕДЕРІК

(нар. 1934) - амер. філософ та критик, один із провідних сучасних марксистських теоретиків літератури, дослідник сучасної культури. Викладав у Гарвардському, Каліфорнійському та Єльському ун-тах. Проф. Ун-ту Дюка, керівник Центру досліджень у сфері критичної теорії. У своїх працях синтезує теоретичні концепції західних марксистів — Т.Адорно, Д. Лукача, В. Беньяміна, Е. Блоха, Г. Маркузе, Ж.-П. Сартра - з ідеями Ґ. Геґеля.

Осн. праці: "Сартр: витоки стилю" (1961), "Марксизм та форма" (1971), "В'язниця мови" (1982), "Політична несвідомість: розповідність як соціально-символічний акт" (1981), "Пізній марксизм: Адорно чи життєздатність діалектики" (1990), "Постмодернізм чи культурна логіка пізнього капіталізму" (1991), "Геополітична естетика: кіно і простір у світовій системі" (1992), "Культурний поворот: вибрані праці з постмодернізму" (1998) та ш.

Створюючи власну концепцію сучасної культури, Д. синтезує досягнення марксистської традиції та структуралістської методології. На його думку, історія постає перед нами як сукупність текстів, представлених у формі розповідності як соціально-символічного акту. Адекватне розуміння тексту, що є метою кожного критика, передбачає інтерпретацію, яка для Д. є діалектичною процедурою осягнення змісту тексту через виявлення взаємозв'язків на різних рівнях 670 загальності (якими є, зокрема, структура твору, мова, суспільний лад, історія в цілому).

Тексти культури, якими Д. вважає літературні, художні, музичні твори, архітектурні композиції, кіно та ін., мають бути розглянуті в історичній перспективі, що є перспективою розвитку капіталістичного суспільства. Трьом його етапам (національний, монополістичний і мультинаціональний капіталізм) відповідають три культурні стилі - реалізм, модернізм і постмодернізм. Якщо мистецтво реалізму намагається бути істинним способом пізнання світу, а мистецтво модернізму проголошує домінування індивідуального стилю і автономію автора, то постмодернізм характеризується неможливістю цілісного бачення світу і авторського стилю. Людина постмодернізму втрачає смисловий зв'язок з історією і замикається в колі інтенсивностей. Критикуючи постмодерністську теорію, Д. констатує відсутність у ній парадигмальних моделей гуманітарного знання, таких як діалектична модель явища та сутності, семіотична модель означуваного і означника та ін. Однак постмодернізм містить у собі потенції виходу за межі капіталізму. У руйнації класичного суб'єкта Д. вбачає вихід до нової колективної суб'єктивності. Виникнення нового історичного етапу, де соціальне ціле буде переживатись індивідом не опосередковано в естетичній формі, а безпосередньо передбачає включення до перспективи розвитку капіталістичного суспільства "четвертої можливості". Заради її здійснення Д. висуває ідею "культурного картографування" світу пізнього капіталізму.