Розділ «ЧАСТИНА V. СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.»

Для соціальних поглядів І. ф. характерні: заперечення об'єктивно-необхідного зв'язку подій, який незалежний від суспільної свідомості, від бажань і думок людей суспільного буття, а також трактовка цих суспільних явищ як свідомих за своєю сутністю. "Будь-який матеріальний процес виробництва є завжди явищем свідомості... не зовнішній процес виробництва, але суб'єкт і суб'єкти" (Шуберт-Зольдерн).

ІНДУКЦІЯ

ІНТРОЕКЦІЯ

ІНТУЇТИВІЗМ

ІНТУЇЦІЯ

(лат. - уважно дивлюсь) -ключове поняття філософії А. Берґсона. За Берґсоном, лише І може дати абсолютне і вичерпне знання про дійсну реальність - тривалість, життя. І. не зупиняється на відносному, що характерно для інтелекту (відповідно, для науки). І. пізнає реальність безпосередньо, без допомоги аналізу, символів. "Абсолютне, - пише Берґсон, - може бути даним лише в інтуїції, тоді як все інше відкривається в аналізі Інтуїцією називається рід інтелектуальної симпатії, завдяки якій переносяться всередину предмета, щоб злитися з тим, що є в ньому єдиного і, отже, таким, що неможливо виразити".

Реальність, що схоплюється зсередини, шляхом І., є наша власна особистість у її плинності, у часі; ця реальність - наше "Я", що триває. Ми можемо й не мати інтелектуальної симпатії з іншими речами, але напевне маємо її стосовно нас самих. Філософія, якщо вона прагне пізнати дійсну реальність, тривалість, життя, мусить скинути із себе гніт інтелектуальних звичок, залишити інтелектуальні форми і стати інтуїтивною. Або філософія є лише гра ідей, або, якщо це серйозна справа для духу, необхідно, щоб вона вийшла за межі понять і перейшла до І., - зазначає Б. "Або не існує ніякої філософії, і будь-яке пізнання речей є пізнання практичне, спрямоване на те, щоб здобути із цих речей користь, або філософія полягає в тому, щоб переміщатися в сам предмет зусиллям інтуїції". Необхідно лише змінити свій погляд, дивитись на речі не практично, відмовитися від усього, що пов'язано з практикою, дивитись чисто теоретично, тобто чисто споглядально, що й означає оволодіти І.

"ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ"

КАРЛЕЙЛЬ КАРЛЕЙЛ ТОМАС

(1795-1881) - англ. філософ, письменник та історик, представник т.зв. "феодального соціалізму". Світогляд К. формувався під впливом Ґете, Фіхте, Шеллінґа і нім. романтиків. У 1834 переїхав до Лондона, де пропагував нім. літературу і видав роман "Сартор Резартус" (1831), в якому в традиційному для романтизму міфологічному дусі створив філософську картину світу, "одягненого" у своєрідні символічні покривала-емблеми, за якими приховується трансцендентальна реальність природи і суспільства.

Під впливом ідей утопічного соціалізму і чартизму К. звернувся до соціальних проблем сучасності, яким присвятив памфлети "Чартизм" та ін. У 1841 К. виступив із читанням лекцій, виданих пізніше окремою книгою "Герої, культ героїв і героїчне в історії". Улітературній діяльності К. є радикальним критиком буржуазного ладу і тієї офіційної літератури, яка його апологетизувала. Впадаючи "у відчай від сучасності і боячись майбутнього" (Маркс), К. впевнено стає на шлях пошуків "загубленого часу" і його оновлення. Вихід із сучасності К. вбачав у створенні класу "нової аристократії" із просвітницького і морального середовища промислових магнатів, які змогли б створити нову організацію праці з опікою зверху і добровільним підпорядкуванням знизу.

Філософія, за К., повинна "розгадати" за символами-емблемами присутність пантеїстичного духу у видимих формах світу, що сприймається. Романтичний натуралізм К. просякнутий космізмом — прагненням поєднати мікрокосм "явленої природи" з природою вселенською і вічністю, що є тотожними духу. К стверджував, що Всесвіт - це "град божий", а величний матеріальний світ є за сутністю своєю видимий прояв божественної сили. Згідно зі сформульованою ним "філософією одягу", весь світ, вся історія постають у вигляді зовнішніх часових одеж, емблем, за якими стоїть вічна божественна сутність — єдина реальність. Щоб проникнути у сутність цієї реальності потрібний, за К., не розум, а "уява" - потрібно уміти дивитися так, щоб зробити одежу "прозорою". Пантеїстичний символізм К. екстраполював на суспільство і культуру. Він різко критикував англіканську церкву і весь лад буржуазних духовних цінностей. У філософії історії К проповідував "культ героїв" - носіїв божественних цінностей і духовних творців історичного процесу, що підносяться над "пересічною масою".

Деякі риси соціальної філософії К. дають підставу порівнювати її з ідеями "надлюдини" Ніцше. Розвиваючи концепцію родинних стосунків між земельними власниками і нижчими класами феодального суспільства, вій ідеалізував корпоративну структуру феодалізму, видаючи його за соціалізм.

А. І. Трубенко

KACCIPEP (CASSIRER) ЕРНСТ

КОГЕН (COHEN) ГЕРМАН

(1842-1918) - нім. філософ, засновник Марбурзької школи неокантіанства; проф. філософії Марбурзького ун-ту (1876-1912). У 1912 вийшов у відставку та переїхав до Берліна. Історичне значення Марбурзької школи, провідними представниками якої були, окрім К., П. Наторп і Е. Кассірер, полягає у прагненні створити філософську систему, яка спиралася б на філософію Канта. Перший період наукової діяльності К. пов'язаний з інтерпретацією трьох "Критик" Канта: "Теорія досвіду Канта" (1871), "Кантове обґрунтування етики" (1877), "Принцип безконечно малих" (1883), "Кантове обґрунтування естетики" (1889) та ін.; другий період характеризується розбудовою власної філософської системи, викладеної в тритомній "Системі філософії": "Логіка чистого пізнання" (1902), "Етика чистої волі" (1904), "Естетика чистого чуття" (1912).

Повернення до Канта є радикальним переглядом його вчення. Передусім це стосується дуалізму "явища" і "речі в собі", тлумачення поняття "даності", "відчуття" як засади пізнання, а також проблеми методу пізнання. Як стверджував П. Наторп, "висловлювання про ортодоксальне неокантіанство Марбурзької школи ніколи не мали під собою твердого ґрунту, а з подальшим розвитком її вони втратили й саму віддалену ознаку ґрунтовності". Тому робота марбуржців полягала в тому, аби із самого початку чітко "з'ясувати дослівний смисл принципів Канта і зрозуміти їх із його власних, установлених за джерелами, основних ідей, і тільки потім звернутися до спроб подальшого їх розвитку". Передусім К. прагне пояснити можливість наукового знання, яке існує у формі "математичного природознавства", і обґрунтувати його загальнозначущий характер. Тому головним завданням філософії є пошук логічних засад і передумов наукового знання. Тенденція рішення останнього полягає в русі від факту наукового знання ("математичного природознавства") до його логічних засад.

Переосмисливши вчення Канта, К. вважає найсильнішою його складовою ідею трансцендентального методу. У той же час К. усвідомлює, що не всі частини вчення Канта є чистим вираженням трансцендентального методу. Тому він ставить завдання утвердити цей метод у "чисто логічній формі", усунувши суперечності у вченні Канта шляхом очищення від психологічного, метафізичного і логічного моментів як в Арістотелевім, так і Вольфовім смислі. Із цією метою К вимагає, подібно Канту, для будь-якого філософського положення якогось "трансцендентального" обґрунтування або виправдання. Це означає, що будь-яке філософське положення не може бути прийнятим як щось дане, а має бути зведеним до наявних, історично доказових фактів науки, етики, мистецтва, релігії, тобто культури і всієї її творчої роботи, в процесі якої людина будує саму себе і свій світ, об'єктивуючи свою сутність. Але "трансцендентальне" обґрунтування передбачає, що таке об'єктивування не є довільним процесом: творчою основою всякої роботи об'єктивування є закон, врешті-решт, "закон логосу, розуму, ratio". Якщо встановлені факти науки, моралі, мистецтва, релігії, тобто культури, то також мусить бути доведена підстава "можливості", і разом із тим "правова підстава". Це означає, що необхідно показати і в чистому вигляді сформулювати законо-образну підставу, єдність логоса, ratio у такій творчій роботі культури (П. Наторп). Зрештою, це означає зведення всіх цих фактів культури до останньої єдиної засади і джерела пізнання.

За К., метод - це "рух до визначеної мети", "рух у визначеному напрямі", або "процес слідування", "процесуальність". Тому філософський метод має бути таким, на якому ґрунтується остаточна єдність пізнання і творчої роботи культури. Цю єдність К. виражає у принципі першооснови, з яким пов'язана проблема "даності". Він означає, що ніщо не повинно бути визнаним як "дане", а як зведене, або доступне зведенню до останньої єдиної засади творчого пізнання.