Розділ «ЧАСТИНА V. СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.»

Діонісизм епохи цивілізації має своєю метою "прорвати" історичну ковдру Майї і вивільнити людину з історичної "камери обскури", відкривши їй вікно у світ натури. Природа тут виходить на перший план і виступає об'єктом вищого художнього захоплення, де абсолютно нівелюється алолоністський.

Поняттями А. і Д. користувалися ряд філософів. Так, Шеллінґ використовує їх для описання форми і порядку як уособлення сутності бога Аполлона на відміну від творчих поривів, що порушують усі форми, бога Діоніса. Згідно з Шеллінґом, "в людині... ми знаходимо сліпу за своєю природою необмежену продуктивну силу, в якій у тому ж самому суб'єкті протистоїть осмислене, що обмежує себе і формує і в цьому розумінні вона є, власне, управляючою силою ... Бути одночасно сп'янілим і тверезим - у цьому полягає таємниця справжньої поезії. Цим і відрізняється аполонівське від діонісійського".

Велику увагу приділяв аналізу А. і Д. Ніцше. У своїй ранній праці "Народження трагедії з духу музики" 0872) Ніцше на матеріалах античної трагедії і музики Р. Вагнера як окремо взятих моментів А. (раціонального, світлого) і Д. (органістично-ірраціонального, енергетично-пристрасного) начал, сформулював ідею двох взаємопов'язаних типів культури і, відповідно, двох начал буття. Роз'яснюючи їх як належні і рівноцінні, Ніцше все ж таки більше симпатизував діонісійській культурі, що виражається у формі міфу, оргіастичних свят, танців, музики. Особливо його вражала гомерівсько-грец. культура, що характеризувалася живою новаторською "вселенською мовою", незвичним співом і нечуваною музикою.

Саме завдяки їхній культурі, на думку Ніцше, людина знаходиться у повній гармонії з цілісним світом, знаходиться з ним у "взаємобутті", і, тим самим, долає недосконалість своєї аполоністської свідомості.

А. І. Трубенко

БАДЕНСЬКА ШКОЛА

БАУЕР БРУНО

БЕНТАМ (BENTHAM) ДЖЕРЕМІ

(1748-1832) - англ. філософ і юрист, родоначальник утилітаризму. Учення про утилітарну мораль викладено у творі "Деонтологія, або Наука про мораль" (1834). За Б., основою суспільного життя і визначальним принципом моралі є принцип корисності, або принцип утилітаризму (від лат. utilitas -користь). Мораль, а також законодавство Б. визначає як мистецтво регулювання людськими вчинками таким чином, щоб вони приносили якомога більше щастя. Мораль оцінює людські вчинки залежно від того, сприяють вони збільшенню щастя чи ні. Щастя - це отримання насолод і позбавлення страждань. А те, що збільшує насолоди і зменшує страждання є доброчинність. Порок же — це те, що зменшує щастя або сприяє нещастю. Згідно з Б., вищою метою людського життя є "найбільше щастя найбільшого числа людей". Б. увів до обігу поняття "інтернаціональний".

БЕРҐСОН (BERGSON) АНРІ ЛУЇ

БОЛЬЦАНО (BOLZANO) БЕРНАРД

(1781-1848) - чеський філософ, математик, теолог, просвітник-гуманіст. Член Чеського королівського тов-ва наук (1815). Закінчив філософський (1800) і теологічний (1805) ф-ти Празького ун-ту, де обіймав кафедру філософії релігії, обирався деканом філософського ф-ту. Звільнений за "пропагування вільнодумства" і позбавлений права публічних виступів. Останні роки життя Б. віддав науковим заняттям у галузі логіки і математики. У "Парадоксах нескінченного " (1851) Б. виступає як оригінальний попередник відомих математиків — О. Коші, Ґ. Кантора, К. Вейєрштрасса.

Його осн. філософський твір - фундаментальне дослідження "Наукоучення" (т. 1-4, 1820-30, опублікований 1837). Хоча назву Б. запозичив у Фіхте, за змістом між науковченням останнього і системою чеського мислителя майже нічого спільного немає.

"Наукоучення" замислювалось як логічний твір (причому поняття "наукоучення" і "логіка" розглядались як тотожні поняття), у якому продовжуються і розвиваються логічні положення, відкриті Ляйбніцем, Ламбертом та ін. Під логікою Б. розуміє дещо відмінне від класичного розуміння даної науки, тому "Наукоучення" мають не тільки логіку у власному значенні цього слова, але й теорію пізнання, теорію науки, психологію (тою мірою, якою вона стосується мислення), педагогіку. Наукоучення Б. визначає як сукупність правил, якими потрібно керуватись при розподілі всієї сфери істин на окремі науки і при викладанні наук у підручниках. Наукоучення передбачає вже відому суму істин, отриманих у різних галузях знання. Тому завдання "Наукоучення" - викласти правила побудови науки з даних істин, правила розмежування наук і правила формування підручників. Науковчення у вузькому значенні слова Б. розглядає лише у четвертому томі. У широкому розумінні воно має все те, що ми називаємо логікою, методологією, теорією пізнання.

У "Науковченні" розглядаються такі питання: що являє собою пізнання і знання, що є істина, які засоби і шляхи пізнання, які форми і правила пізнавальної діяльності? Структуру твору Б. стисло і ясно викладає в § 15 першого тому. Він розподіляється на п'ять великих частин: І. "Учення про основи", в якому доводиться існування сукупності "істин в собі" і здатність людини їх пізнавати; П. "Учення про елементи", в якому викладається система логіки, а також розглядаються проблеми теорії пізнання; тут аналізуються властивості і зв'язки логічних об'єктів: "уявлення в собі", "істини в собі", "речення в собі", "умовиводи в собі"; Ш. "Учення про пізнання", в якому розглядаються процес пізнання істин і відношення людських пізнавальних здатностей до "істин в собі"; IV. "Мистецтво відкриття", в якому йдеться про правила відкриття істин; V. "Власне науковчення", в якому викладається логіка і теорія пізнання.

Історично сталось так, що "Наукоучення" тривалий час лишалось майже невідомим або незрозумілим. Деякі дослідники розглядають його як критику "Критики чистого розуму" Канта, але такий підхід не зовсім вірний, до того ж він суттєво звужує оригінальність даного твору. Хоча філософія Канта є одним з головних об'єктів критики Б., "Науковчення" за своїм характером не є критичним твором, а з іншого боку, постановку багатьох проблем нім. мислителя Б. визнає і продовжує їх розробляти. Між тим, наприклад, Е. Гуссерль називає Б. "одним із найвидатніших логіків усіх часів".

БРЕНТАНО (BRENTANO) ФРАНЦ

БУТРУ ЕМІЛЬ

(1845-1921) - франц. філософ, представник спіритуалістичного позитивізму. Проф. Сорбонни; з 1912 -член Франц. академії. Захищаючи релігію і містику, Б. критикував науку і наукові методи ("Про випадковість законів природи", 1874; "Наука і релігія в сучасній філософії", 1908). Б. заперечував існування об'єктивних закономірностей; "коренем буття" у нього є свобода, а джерелом її - світовий розум як вічний Творець. Релігія, за Б., є вищим ступенем духовної свободи, вираз людського устремління -вийти за межі даного. Вчення Б. вплинуло на творчість Берґсона, Блонделя, Брюнсвіка.

А. І. Трубенко