Розділ «ЧАСТИНА V. СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.»

БЮХНЕР (BÜCHNER) ЛЮДВІҐ

ВІНДЕЛЬБАНД (WINDELBAND) ВІЛЬГЕЛЬМ

ВОЛЯ

У філософії А. Шопенгауера абсолютне начало, корінь усього сущого, річ в собі, вічне прагнення. В. протилежна уявленню. Шопенгауер пише: "Явище означає уявлення і нічого більше: будь-яке уявлення, будь-який об'єкт є явищем. Але річ в собі — це тільки воля, і як така вона є зовсім не уявлення, а дещо toto genere від нього відмінне: те, проявом чого, видимістю, об'єктністю виступає будь-яке уявлення, будь-який об'єкт. Вона — сама серцевина, ядро часткового, як і цілого; вона виявляється у кожній сліпо діючій силі природи, але вона ж виявляється і в обміркованій діяльності людини: велика різниця між ними стосується лише ступеню прояву, але не сутності того, що виявляється. Воля на всіх ступенях свого уявлення, від нижчого й до найвищого, цілком ворожа кінцевій меті і перебуває в постійному' прагненні, яке і є її єдина сутність, оскільки воно не завершується ніякою досягнутою метою, не знає остаточного задоволення і може бути затриманим лише зовнішньою перешкодою, саме ж по собі воно відходить у нескінченність".

ВУНДТ (WUNDT) ВІЛЬГЕЛЬМ

ГАМІЛЬТОН (HAMILTON) ВІЛЬЯМ

Лорд (1788-1856) - англ. філософ, шотландець за походженням, проф. Единбурзького ун-ту. Г. поєднував емпіризм Шотл. школи з раціоналістичними і агностичними елементами кантіанства. Первинні чуттєві дані він поєднував з апріорними формами розсудку; дуалістично визнавав безпосередню достовірність існування і матеріального, і духовного світів. Пізнання Бога, на відміну від Шотл. школи, і у відповідності з Кантом, він вважав можливим через моральний постулат. З позицій агностицизму і релятивізму Г. виступав проти ідеалізму Шеллінґа і Кузена. Обґрунтував вчення про " квантифікацію предмета", де логічні судження розглядаються як рівняння, що виражають кількісні відношення об'ємних понять. У цьому Г. є попередником математичної логіки.

А. І. Трубенко

ГАРТМАН (HARTMANN) ЕДУАРД ФОН

ГЕНЕРАЛІЗУЮЧИЙ ТА ІНДИВІДУАЛІЗУЮЧИЙ МЕТОДИ

ГЕФФДІНҐ (HOFFDING) ГАРАЛЬД

ДІЛЬТЕЙ ВІЛЬГЕЛЬМ

(1833-1911) - нім. філософ; з 1882 — проф. Берлінського ун-ту. Працював над обґрунтуванням "емпіричної науки про прояви духу" і тлумаченням "історичних процесів духу". Розпочавши з теології, Д. звернувся до нім. ідеалізму, особливо до Ф. Шляйєрмахера, і нім. романтиків, а від них перейшов до загальноєвропейської історії духу. Намагаючись розвинути отримані результати у "критику історичного розуму", Д. створив теорію пізнання наук про дух, причому, він доводив самостійність предмета і методу останніх стосовно природничих наук (науки про дух і науки про природу). Згідно з Д., завдання філософії полягає в тому, щоб зрозуміти філософські системи в їх становленні, тим самим піднятися над ними.

Д. був одним із тих представників філософії життя, який не лише обґрунтував її світоглядні установки, але й застосував їх для дослідження методологічних проблем історичного пізнання. В особі Д. філософія життя набула свого першого систематика, завдяки зусиллям якого піднялась до рівня інших, "академічних" філософських учень.

За Д., основою, "останнім коренем" філософського світогляду є "життя", яке розуміється як "вольова напруга, факти волі, мотиви і почуття". Отже, "життя" - це "духовно-емоційні прояви". Життя кожного індивіда творить саме із себе свій власний світ. Розмисли про життя породжують життєвий досвід. Як людська природа залишається завжди однією й тією, так і основні риси життєвого досвіду є чимось спільним для всіх. Але життєвий досвід наповнений суперечностями проявів самого життя: життєвість і разом із тим закономірність, розум і свавілля; щось може бути зрозумілим, проте в цілому дещо абсолютно загадкове. Людська душа жадає об'єднати життєві стосунки і заснований на них досвід в одне ціле, але досягти цього не може, оскільки зосередження всього незрозумілого становлять народження, розвиток і смерть. Живий знає про смерть, але не може її зрозуміти. Виникають відповідні настрої, переживання, нескінченна множинність відтінків у ставленні людей до світу, що створює підґрунтя для формування і розвитку на їх основі світоглядів. Призначення світогляду полягає в тому, щоб на основі життєвого досвіду розгадати "загадку життя", виявити "дещо абсолютно загадкове", суперечливе, розкрити таємницю "народження, розвитку, смерті". Усі світогляди, оскільки вони намагаються дати повну розгадку "загадки життя", мають однакову структуру. Світогляди являють собою систему, у якій на основі однієї картини світу вирішуються питання про значення і смисл світу, і звідси виводиться ідеал — вище благо, основні принципи життя. Світогляди, що виростають із "життя", стають його знаряддями. Світогляди, які уможливлюють розуміння "життя" і приводять до досягнення корисних цілей, виявляються "життєвими", "життєздатними", зберігаються у боротьбі з іншими світоглядами, витискуючи слабкіші. Унаслідок "життєвості" світоглядів, вони не створені діяльністю мислення або волею пізнання.

Згідно з Д., існують різноманітні типи світоглядів, оскільки існує різноманітність "відтінків ставлень людей до світу". У кінцевому рахунку різноманітність типів світоглядів зводиться до різноманітних тлумачень природного та духовного буття, до множинності прагнень розгадати "загадку життя", спираючись на різноманітні "життєві" погляди, уявлення, що претендують на загально-значущість і вступають у боротьбу між собою за владу над душею. Д. вирізняє релігійний, поетичний і метафізичний типи світоглядів.

Витоком релігійних світоглядів є початкова доля людини, що виявляється у протиставленнях "добрих" і "злих" істот, "чуттєвого" існування і "вищого" світу. Сутність релігійних світоглядів полягає в тому, що ставлення до таємного, невидимого визначає собою розуміння самої дійсності, оцінки "життя" і практичні ідеали. Значну увагу приділяє Д. вияву світоглядів у поезії. Річ у тім, що поезія, як жодний інший вид мистецтва, має зображальні й виражальні можливості; засобом, яким користується поезія, є мова, яка через ліричне вираження та епічне або драматичне зображення передає те, що може бути пережитим, але доступним оку та слуху. Безумовно, виражаючи сутність "життя", поезія звільняє душу від тягаря дійсності, значення якої вона і відкриває їй. Поезія розвіює таємну тугу людини, обмеженої долею або власними рішеннями, тугу за тими життєвими можливостями, які виявились для неї недосяжними. Але "життя" є вихідною точкою поезії. Ставлення до людей, речей, природи - то живе зерно для поезії. "Життя" розкриває поезії нові й нові свої риси. Поезія відкриває безмежні сили бачити, оцінювати і творчо перетворювати "життя". Події стають символами споглянутого у "житті" співвідношення — схопленого поетом крізь призму свого життєвого досвіду. Метафізика підготовлена розвитком релігії та поетичною творчістю. Метафізика виникає тоді, коли світогляд підноситься до "зв'язного раціонального цілого", коли він "науково виправдовується" і претендує на "загальнозначущість", "загальнообов'язковість" знання про "життя" і світ.

Структура метафізичних світоглядів із самого початку їх формування визначалась залежністю від науки. Чуттєвий образ світу змінився науковим — астрономічним; світ волі та почуття набув предметність у таких поняттях, як цінність, благо, мета і закон; необхідність мислити поняттями та обґрунтовувати привела дослідника "світової загадки" до логіки і теорії пізнання як першооснов знання. Намагаючись розв'язати ці проблеми, думка рухалась від обмеженого, обумовленого до поняття всезагального буття, причини, вищого блага і кінцевої мети, що дозволило метафізиці перетворитись у систему. Але метафізичні системи є внутрішньо суперечливими, оскільки вони прагнуть представити "єдність", "цілісність", поєднавши протилежні складники: "життєвий зміст", який випливає із "життя" і не є результатом пізнавальної діяльності розуму, та "загальнообов'язковість наукової форми", "ірраціональне" та "раціональне". Унаслідок цього метафізичні світогляди не розв'язують проблеми, тобто не розгадують "загадки життя". Тому виникає велика кількість нерозв'язаних суперечностей) які пронизують усю багатоманітність метафізичних світоглядів - натуралізм, ідеалізм свободи, об'єктивний ідеалізм.

Згідно з Д., "життя" не піддається осягненню думкою. "Життєвість" завжди більше, ніж Ratio. "Життя" переживається, а "те, що ми переживаємо, ніколи не зможемо зробити ясним для розсудку". Відмінність "наук про природу" і "наук про дух", — вважає Д. -полягає не за предметом дослідження, а за методом. Раціональний зв'язок явищ (закон, постійність, одноманітність, причинність тощо) виявляє своє вираження об'єктивних відношень у зовнішній природі. Методом природничих наук є пояснення, за яким дані зовнішніх почуттів про різноманітність одиничних фактів піддаються логічному обробленню з метою створення наукових гіпотез, згідно з якими пояснюються факти. Методом "наук про дух" є розуміння, яке спирається на безпосереднє переживання історичних подій. Тому, з такого погляду, пізнане раціонально людство є для нас "фізичний факт" і, отже, є доступним лише природничо-науковому пізнанню. Але людство може бути предметом дослідження "наук про дух". З такого погляду людство існує тому, що людські стани переживаються, виражаються у "життєвих проявах" і розуміються. Головним чинником у розумінні є тлумачення (наприклад, історичних об'єктивацій), або герменевтика. Звідси, учення про метод.

ДЮРІНҐ (DURING) ЄВГЕН