Розділ «ЧАСТИНА V. СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.»

Переоцінка всіх цінностей - це радикальний виклик Н. і гасло його нігілізму. Знецінення цінностей, вважає Н., є наслідком прихованого розгортання суб'єктивності до повної тотальності. Руйнування старої метафізики означає "нігіляцію" джерел і панування "Ніщо" як символу загального позбавлення смислу. Наука виявляється досить точним олюдненням речей, а теорія пізнання - розмаїттям оцінок одного й того ж різними суб'єктами. Розмивання поняття істини призводить до "смерті Бога". Це означає, що Бог втрачає життєвість і силу діяльності, а його сутність переводиться з онтологічного виміру в етичний. Християнська мораль, стверджує Н., - це "Немає" усьому, що втілює спрямування життя - силі, красі, самоствердженню. Потрібно стати "по той бік добра і зла", тобто цінності слабких та покірливих змінити на цінності сильних та відважних. Таким чином, Н. базує нігілізм не тільки на запереченні цінностей, але й на вкладанні їх в життя.

Воля до влади - це воля до життя і самоствердження. Воля, як рушійна сила світового становлення, притаманна всьому живому, що прагне до виживання. В людині воля до влади виявляється як інстинкт життя, але саме життя піддається загрозі викорінення. Це пов'язано з порушенням єдності аполлонівського і діонісійського рівнів. Аполлонівській гармонії Н. протиставляє діонісійську несамовитість: Діоніс, що вічно розкраюється і воскресає, символізує amor fari. Але панування раціоналізму зміцнює аполлонізм, і могутні інстинкти життя виявляються обмовленими. Виникає загальний інститут стада, сумованих нулів. Жага помсти "рабів" стає творчою силою і породжує цінності; в результаті велике приноситься в жертву слабкому, що означає непрощенне пограбування людства. Падіння і регрес могутності духу символізують "стомлений", пасивний нігілізм. Але, вважає Н., воля до влади потребує від людини не розчинятися в Ніщо, а, навпаки, перемогти його.

Вічне повернення того ж самого - це концепція, яка обумовлена уявленням Н. про ірраціональний хід світового процесу. На противагу Геґелю, Н. впевнений у відсутності розумної мети і спрямування світу, який є постійним становленням. Світ розсипається й знову з'єднується у випадкових формах, які, проте, підпорядковані неминучості нового розпаду і нового з'єднання. Укладаючи в дану концепцію і гірку безнадійність ("маленька" людина завжди повертається), і пристрасну віру (Заратустра теж повернеться з ученням про надлюдину), Н. підкреслив подвійний смисл вічного повернення. Передумовою вічного повернення є воля до могутності, тому що тільки людина, яка переборола сама себе, може хотіти повторення. Навіть "смерть Бога" є умовою вічного повернення, оскільки вона означає проголошення нового світу, гідного нескінченного повторення. Вічність є повторенням, що повинно бути перетвореним у власне завдання свободи.

Надлюдина - це, за думкою Н., втілення вселюдської гармонії, мета і сенс існування, що приходять на зміну цінностям "померлого" Бога. Н. виходить з того, що всі істоти в процесі еволюції створювали більш високі види; отже, таке ж завдання стоїть і перед людиною. Тому людина - це те, що треба подолати, це "линва, напнута між звіром і надлюдиною". За Н., надлюдина є блискавкою, яка здійснює прилив цієї великої еволюційної хвилі. її провісники - аристократи духу, що створюють зоряне майбутнє. Саме від них відродиться обраний народ, і Земля стане колись Землею надлюдини. Н. протиставляє еліту тій малодушній більшості, яка вище за все цінує зручність і спокій. Право сильних наказувати для Н. незаперечне, але це право народжується з того, що "вищі" люди, перш за все, уміють наказувати собі. Творчість вільної людини, яка творить історію, - це висхідна лінія долі, що будується ЇЇ власними руками.

У цілому, філософія Н. є спробою подолати абсолютизм метафізичної традиції та замінити культ всезагального культом вищого індивіда. Творчість Н. увійшла в історію світової філософії як яскравий і радикальний розвиток філософії життя. Ідеї Н. мали значний вплив на світогляд рос. і укр. мислителів - М. Бердяева, Л. Шестова, Д. Донцова та ін.

H. M. Ємельянова

ПОЗИТИВІЗМ

(франц. positivisme, від лат. positivus -позитивний) — філософський напрям, що базується на принципі: будь-яке справжнє, "позитивне" знання можна отримати лише як результат окремих спецнаук та їх синтетичного поєднання, і що філософія як особлива наука, яка претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. П. оформився як окрема течія в 30-х pp. XIX ст. і за свою більш як вікову історію еволюціонував у напрямі посилення вихідної тенденції до філософії науки. Творцем позитивізму, який ввів цей термін, був франц. мислитель О. Конт. Він проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією, вважаючи, що наука не потребує філософії, яка стоїть над нею і слугує їй; єдиною філософією може бути синтез наукового знання. Оскільки П. не має справи з "метафізичними" проблемами, він відкидає як ідеалізм, так і матеріалізм. Осн. функція позитивістської філософії - не пояснення, а опис, і в цьому розумінні П. є своєрідним продовженням традицій Просвітництва. Представниками першої, "класичної" форми П. XIX ст., крім Конта, були Е.Літтре, Г. Вирубов, П.Лаффіт, І.Тен, Е.Ренон -у Франції; Дж. С. Мілль, Г. Спенсер - у Великій Британії; В. Лесееич, М, Троїцький, В. Івановський, П. Лавров, M. Михайловсъкий - у Росії. Спенсер, використовуючи у своїх "синтетичних" узагальненнях відкриття в природознавстві 2-ї пол. ХГХ ст., розвиває агностичне вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії, а не науки. П. першої форми вплинув на формування методології природничих і суспільних наук (особливо 2-ї пол. XIX ст.). У кін. XIX ст. П. переживає кризу, яка була викликана прогресом природничо-наукового знання (знецінення багатьох "синтетичних" узагальнень, які розглядалися самим П. як вічні і незаперечні здобутки науки), докорінною революцією у фізиці (особливо 2-ї пол. XIX ст.).

Кризі 1-ї фази П. сприяв інтенсивний розвиток психологічних досліджень, який примушував звертатися до аналізу саме тих "граничних" філософських питань знання, яких усіляко уникав П., а також невдале прагнення П. довести об'єктивну зумовленість запрограмованої ним системи цінностей в межах механістичної соціології. Це примусило знову повернутися до питання про відродження філософії для науки. Трансформований П. вступає в новий, 2-й етап своєї еволюції - емпіріокритицизм. Тенденції емпіріокритицизму в подальшому розвитку переростають у неопозитивізм, виникнення якого припадає на 20-ті рр. XX ст. і який є третім, сучасним етапом еволюції позитивізму. Неопозитивізм відходить від розв'язання корінних філософських проблем і зосереджується на спеціальних логіко-методологічних дослідженнях, на аналізі мови науки.

А. І. Трубенко

ПРИРОДА І КУЛЬТУРА

"ПРО ПОНЯТТЯ ФІЛОСОФІЇ"

("Vom Begriff der Phüosophie") - одна з найважливіших статей Г. Ріккерта, опублікована в міжнародному часопису з філософії культури "Логос" (Logos. 1910/1911. Bd. 1). Робота складається з вступу, де формулюється проблема, і трьох частин: І. "Суб'єкт і об'єкт"; II. "Цінність і дійсність"; III."Витлумачення смислу".

Ріккерт виходить з того, що філософія прагне зробити предметом свого дослідження "весь світ у цілому". Але, оскільки спеціальні науки вивчають частини того ж самого "цілого світу", то зрозуміло, що з їх розвитком і розширенням мало б мінятися й поняття філософії, яке включало б всі науки. Тому філософія має досліджувати питання про "світове ціле". Виникають питання: "Що потрібно розуміти під "світом"? У чому відмінність завдань спеціальних наук від філософських? У чому полягає власне філософська робота?" Світ як ціле - це "Я" і "світ". Проблема філософії криється у ставленні "Я" до "світу", або у ставленні суб'єкта до об'єкта. Звідси, "завдання філософії - показати, яким чином суб'єкт і об'єкт об'єднуються в єдиному понятті про світ". Світогляд, у свою чергу, даючи відповідь на це питання, має показати місце, яке посідає людина у "світовому цілому", допомогти зрозуміти "сенс" нашого життя, значення нашого "Я" у "світі". Поставлена проблема припускає два розв'язання: можна виходити з об'єкта і досягти єдності світу, залучаючи суб'єкт до світу об'єктів, — це шлях об'єктивуючої філософії; а можна виходити з суб'єкта і шукати об'єкти у "світовому суб'єкті". Спеціальні науки вивчають світ як сукупність об'єктів. Дійсність існує як фізична і психічна, оскільки "іншого буття ми не знаємо". За спеціальними науками, суб'єкт "як комплекс психічних процесів" включається до загального зв'язку об'єктів, психічні процеси також розглядаються як об'єкти. Адже головне завдання спеціальних наук - це дати причинне пояснення явищ. З такого погляду, суб'єкти включені до складу

"об'єктивної дійсності". Причинні ряди, які тривають у часі, (а це і є суттєвою рисою дійсності) можна розглядати: з погляду індивідуалізуючого (відповідно суб'єктивуючого) методу, і з погляду генералізуючого (відповідно об'єктивуючого) методу. У першому випадку "ми отримуємо одиничні, історичні ряди розвитку", у другому -"незмінну природу".

Але потреба у світогляді є чимось більшим, ніж просте пояснення дійсності. Об'єктивуючий метод не може дати світогляд. Залучення суб'єкта до причинного зв'язку об'єктів цілком знищує ідею того, що надає нашому життю значення, глибину, велич. Об'єктивуючий метод знищує все те, що найдорожче нам: волю і діяльність; він не може витлумачити сенс нашого життя: "світ, витлумачений тільки як об'єкт і дійсність, не має сенсу". Але й суб'єктивізм (суб'єктивуючий метод) має недоліки, оскільки "світове "Я"" може бути таким же нікчемним, як і будь-який індивідуальний людський суб'єкт. За Ріккертом, осн. помилка об'єктивуючого і суб'єктивуючого методів полягає в тому, що вони не виходять за межі буття, яке вужче світу і становить лише його частину. Окрім буття, мають місце ще й цінності, значення яких потрібно зрозуміти. Лише сукупність буття (тобто об'єктів та суб'єктів) і цінностей становить світ. Причому, цінності, протиставлені дійсному буттю, самі не є частинами останнього. Так, деякі об'єкти мають цінність, і їх теж називають цінностями (твори мистецтва). Але об'єкт, що має цінність, не співпадає з самою цінністю. "Все, що складає дійсність якоїсь картини, -полотно, фарби, лак, - не належить цінностям, з ними пов'язаним". Тому, за Ріккертом, реальні або дійсні об'єкти, які пов'язані з цінностями, являють собою "блага". З такого погляду, цінності та блага "розводяться", напр., господарські "цінності", з якими має справу політична економія, не будуть цінностями, а лише благами. Але цінності все ж таки пов'язані з суб'єктом, який оцінює об'єкти, тобто блага. Наприклад, дійсність стає благом, картина - витвором мистецтва, завдяки тому, що суб'єкти надають їй ту або іншу цінність. Ріккерт строго розрізняє цінність і оцінку. Оцінка — це психологічний акт суб'єкта, який реально існує. Цінності ж реально не існують, цінності "значать", "мають значення". Таким чином, блага і оцінки не збігаються з цінностями. Цінності не належать ні сфері об'єктів, ні сфері суб'єктів. Цінності утворюють абсолютно самостійне "царство", яке перебуває за межами суб'єкта та об'єкта. Світ становить єдність дійсності і цінностей. Суб'єкти і об'єкти становлять одну частину світу - дійсність, якій протистоїть друга частина світу — цінності. Саме в суперечності між "царством" дійсності і "царством" цінності полягає "світова проблема". Тому філософія має розв'язати цю проблему - проблему ставлення цінності до дійсності, оскільки лише в такому випадку вона зможе дати світогляд.

Але спеціальні науки, користуючись об'єктивуючим методом, вивчають лише окремі частини дійсності, в той час як "ціле дійсності", що має цінність, недосяжне їм. Всі чисто "буттєві" проблеми стосуються лише частин дійсності і тому становлять предмет спеціальних наук. Сюди також належать оцінки та блага. Філософії ж не залишається жодної "буттєвої" проблеми. Філософія починається там, де починаються проблеми цінностей. Тому філософія - це філософія цінностей. Оскільки філософія має справу з "цілим дійсності", вона має вирішити питання сполучення і єдності дійсності та цінності і знайти те третє "царство", яке об'єднувало б ці дві сфери. Тип зв'язку, що об'єднує царство дійсності, яке існує, та царство цінностей, яке "значить", не може бути реальним або причинним, оскільки реальний, причинний зв'язок можливий лише між дійсностями; а в даному випадку йдеться про зв'язок дійсності з недійсними цінностями. За Ріккертом, існує третє "царство", "царство" смислу, що об'єднує дійсність і цінності, які при цьому залишаються самими собою. Але "царство" смислу не належить ні дійсності, ні цінності. Ми проникаємо в "царство" смислу лише через "тлумачення" акту оцінки, що суттєво відрізняє його від "об'єктивуючого опису або пояснення чи суб'єктивуючого розуміння дійсності".

З огляду на це, за Ріккертом, предметом філософії є проблема цінностей і смислу. Філософія перетворюється на філософію цінностей. Філософія цінностей відрізняється від попередньої філософії тим, що, по-перше, вона розширює поняття про світ, залучивши до нього, крім дійсності, ще й цінності і смисл, а по-друге, і сфера цінностей не вичерпується для неї теоретичними цінностями і смислом пізнання. Тому, як теорія цінностей філософія має осягнути усю багатоманітність культурних благ, і зрозуміти систему цінностей, які лежать в основі культури. Вона має також зв'язати усі цінності з дійсністю і витлумачити смисл різноманітних проявів життя, смисл людського існування. Але, все про що йдеться, за Ріккертом, є лише підготовчою роботою, виконавши яку філософія зможе перейти до вирішення головного свого завдання: розмежування видів цінностей, проникнення в їх суттєві особливості, визначення їх взаємин і, нарешті, побудови системи цінностей, а отже, системи філософії цінностей. Про це йдеться в таких творах Ріккерта, як "Про систему цінностей", "Система філософії" тощо.

РЕНАН (RENAN) ЖОЗЕФ ЕРНЕСТ

(1823-1892) - франц. філософ, семітолог, історик релігії, письменник; дотримувався позитивістської орієнтації у філософії. Навчався в Колеж Треґ'є; працював учителем, вивчав семітські мови. У 1852 захистив дисертацію, присвячену філософським поглядам Аверроеса та інших арабомовних інтерпретаторів Арістотеля ("Аверроес і аверроїзм". У 1860-61 брав участь в археологічних розкопках у Сирії, у 1864-65 здійснив подорож на Близький Схід. Р. був проф. Колеж де Франс, членом Французької академії, обирався президентом Азійського тов-ва. Осн. праця -"Історія походження християнства", являє собою серію книжок, присвячених історії раннього християнства (1863-83). До неї входять: "Життя Ісуса", "Апостоли", "Святий Павло", "Антихрист", "Євангелія", "Християнська церква", "Марк Аврелій і кінець античного світу" та "Покажчик". Також потрібно згадати: "Нариси з історії релігії" (1857), "Філософські діалоги і фрагменти" (1876), "Історія народу Ізраїлю" (т. 1-5, 1887-93) та ін. Р. справив значний вплив на інтелектуальний світ не лише Франції, а й Європи загалом 2-ї пал. XIX ст. Він досліджував семітську філологію, араб, філософію, проблеми походження ісламу. Р. був відомим фахівцем у галузі біблеїстики, зробив значний внесок у вивчення історії Ізраїлю, історії раннього християнства. Найпомітніша праця Р. - "Життя Ісуса", яка мала, з одного боку, найбільший успіх серед широкого загалу читачів різних країн і неодноразово перевидавалась, а з іншого — викликала різкий протест богословів і критичні зауваги учених-істориків. Справа полягала в жанрі книжки: Р. створив не наукове дослідження, а художнє відтворення ("реконструкцію") життя Ісуса Христа, керуючись при цьому оповідями чотирьох Євангелій. Р. зобразив Ісуса Христа не як Бога, а як видатну Особистість, морального Героя, здатного впливати на долю інших людей, вказувати їм шлях у майбутнє. Звичайно, праця Р. не позбавлена недоліків суб'єктивізму, але головне полягає в тому, що він визнає історичне існування Ісуса Христа, а не розглядає Його як результат міфотворчості або навіть фальсифікації.